Про любов для дітей - Ангеліна Кріхелі

— Так-так-так ... У мішок засунули — раз, — вона недвозначно кивнула в бік мішка, і буркун відразу сховав його за спиною. — Не розповідаєте, де я, — два, — перераховуючи, дівчинка по-діловому загинала пальчики і докірливо поглядала на товстуна. — Про себе ані слова не говорите — три…

— Чому це не кажемо?! — синьоокий здивовано підняв брови, розкривши маленькі очі-бусинки, через що обличчя його стало ще смішнішим. — То не встигли ми просто, так, Лісовик? — і він глянув у бік того, що з мішком.

«Он воно як! Лісовик значить», — здивувалася Надя і оглянула одного зі своїх викрадачів з ніг до голови. Худий, він зовсім не викликав страху. Якби тільки не його сердиті очі та насунуті вниз завжди похмурі брови. «Але ж і Кощій колись спохмурнів, — подумалося Надії. — Можливо, їм вдасться допомогти». І дівчинка рішуче простягла йому руку.

— Дуже приємно познайомитися! — весело сказала вона.

Лісовик відсахнувся. Зробив крок убік і несміливо дивився на довірливо простягнуту долоню.

Надя теж подивилася на свою руку і, зрозумівши, що тиснути її у відповідь він не збирається, сховала її в складках своєї сукні.

Замість нього руку їй простяг другий.

— А нам як приємно! — закудахкав товстун.

Надя змушена була із ввічливості потиснути його вологу холодну руку і посміхнутися. Він не подобався їй більше за Лісовика. Якщо останній сердито мовчав, то був хоча б чесний, а цей, з води, наче камінь за пазухою тримав. Сміявся, хихотів, а в очах хитринка завмерла. Задумав щось. Він міцно стиснув долоню дівчинки і старанно тряс її обома ручищами з короткими пальцями. Біля своєї основи пальці в нього були пухкі, як дитячі ручки.

«Ага, — подумала Надя. — Отже, ласощі полюбляє. Життю радіти любить».

Цій науці її Яга навчила у листах. Надя їй про своїх однокласників розповідала, малювала їх, а Яга дуже точно по одному тільки портрету розповідала про хлопців і дівчат, які з нею навчаються. Спочатку Надя не дуже вірила, думала, що Яга прилітала на них подивитися і так дізнавалася все. Але потім чаклунка пояснила їй, що знати про людину кожен може, це простіше, ніж читати книжку. Адже для книжки літери знати треба, відкрити її, час на читання витратити. А людина — книга вже відкрита, і для читання тільки слухати серце треба. Бо зовні у ньому все, що вона усередині сховала. Тому вони з Кощієм так і виглядали. «Яка поведінка, такий і вигляд», — любила засуджувати Яга.

Тепер їй відома наука і знадобилася. Дівчинка з цікавістю розглядала двох, що сиділи навпроти. Живі пні кудись розбіглися, і вони залишилися на маленькій галявині з озерцем утрьох. Щоправда, страху від цього не стало менше.

— Я ось, — продовжував товстун, — кажу, що просто Цар, — він гордо кивнув, смішно впустив на груди круглу голову з пухкими щоками. — Озерний Цар, — додав він, кивнувши головою у бік водойми.

Надя глянула у бік вкритого водоростями озера і подумала, що непогано б його розчистити. Може, там краса ховається. А ще краще — її порятунок.