Ельф знахарці не товариш. Або квест з сюрпризом - Джуні Салем
Вода одразу потрапляє в носа і до рота, але крізь її муть я бачу того, хто намагається зі мною розрахуватись. Створіння мертвою хваткою тримає мене за ногу і намагається затягнути на глибину, вишкіривши зуби. Воно не набагато більше за кішку, але дуже сильне й схоже по-справжньому розлючене! Ще трохи і я піду на корм рибам. На щастя, Андріл плаває набагато краще за мене, а тому пірнає і за мить хапає склизьке водяне страховисько просто за волосся. Воно смикається, марно намагаючись схопити за руки зубами, та нарешті розтискає довгі пальці.
Перший ковток повітря здається мені найсолодшим в житті! Я виринаю на поверхню знесилена і крізь сльози, які застять очі, бачу, що ельф досі тримає Водяницю за шкірку. Це тільки в казках русалки - витончені жінки з довгим волоссям, яке вони так люблять розчісувати. В цієї зачіска більше нагадую пучок водоростей, а сама мешканка ставка схожа на щось середнє між потоплеником і жабою. Шкіра в неї блідо-зелена, очі без райдужки, а величезний рот від вуха до вуха наповнений трикутними гострими зубами.
З останніх сил бреду до берега і падаю на траву без сил. Не розумію, може я справді якась невдаха чи в мені є щось таке, що притягує все населення магічного світу?
-Подумай про краще, - Андріл розбирається з Водяницею і скоро наздоганяє мене, щоб сісти поряд на березі. Мої голосні думки для нього також не секрет. - Мож саме тому ви й опинились у Міжсвітті? Я ніколи не бачив там людей, бо вони вчасно зупиняються і повертають іншою дорогою.
-Так і є, - лежу з закритими очима, - я навіть в школу ходила через пустир, коли всі нормальні люди обходили його по асфальту. Коли повернусь, треба перевірити, чи не підкинули мене батькам.
Вже готуюсь до чергового жарту ельфа, але він мовчить у відповідь і змушує розплющити очі. Вперше за останні дні я заговорила про повернення, але тепер сама не знаю, хочу я цього, чи ні. Єдине, в чому я впевнена - звідси треба забиратися. Якщо тільки ми зможемо зупинитися, бо його губи вже так близько, що я втрачаю здатність про щось думати.
-Купол знімають раз на рік, - шепоче він, зазираючи мені просто в очі. - Сподіваюсь ти запам’ятала місце в лісі?
Його пальці повільно мандрують вздовж моєї руки, доки не добираються до малюнка за ельфійським іменем, і мене осяює нова здогадка.
-Це ж не те, що я подумала? Не чергові Кайданки щастя чи Магніт кохання, який не дозволить мені повернутись?
-Ні, Бузочок, - Андріл не може стримати сміх, а потім обіймає обличчя долонями і цілує в губи. - Я обіцяв, що поверну тебе додому і зроблю це, як тільки ми звідси виберемось. Правда для цього дещо потрібно.
-Що саме?
-Щоб ти дійсно цього захотіла…
