Ельф знахарці не товариш. Або квест з сюрпризом - Джуні Салем
-Ну що, як ти почуваєшся? - цього разу я дійсно лежу на траві і мені це не привиділось уві сні.
В голові якось порожньо, наче хтось стер половину спогадів, але судячи з того, чий голос я чую, ніч була запальна, а зараз давно вже ранок. Від сорому хочеться провалитися крізь землю - та невже я повелася на ельфійські чари? І як тепер дивитися цьому негіднику в очі? Повільно повертаю голову і бачу Андріла, що як ні і чому не бувало смакує якісь червоні ягоди, по одній відриваючи від грона.
-Просто чудово! -повільно підіймаюся і намагаюсь привести до ладу копну сіна, на яку перетворилося моє волосся. На траві піді мною - знаменита зелена куртка з драконячої шкіри, отже спала я не просто на землі, хоч тут він повівся, як джентльмен.
-Ось, випий! - Андріл простягає флягу, але я кручу носом. Як згадаю запах спиртного чи його медовухи, шлунок перевертається.
-Який ти турботливий! Дякую, але не хочу.
- Кажу випий, тут звичайна вода!
Він так і стоїть з флягою у простягнутій руці і я нарешті погоджуюсь, бо просто подітись немає куди. Слухняно роблю кілька ковтків і відчуваю, що аж в очах одразу розвиднюється та навіть голова перестає боліти. Весь цей час мій ельф мовчки за мною спостерігає, то ж мені доведеться самій почати розмову.
-Давно ми тут?- хай вже буду, як той алкаш, що напився до втрати пам’яті, мені треба зрозуміти, як далеко ми зайшли.
-Зі вчорашнього вечора, - відповідає Андріл з нахабною посмішкою. - Хочеш ягідку?
-Тобто, ми ночували тут разом? - в мене після такої відповіді обличчя починає палати.
-Майже…
Все, більше знаходитись в його компанії не хочу. Просто схоплююсь на ноги і йду геть до води, щоб умитися. Як можу намагаюсь себе заспокоїти. Звичайно, не так вже й важливо зберігати цноту до весілля, але перша ніч не повинна бути такою, про яку не можеш нічого згадати! Поправляю одяг: наче на мені все, що було до цього, включаючи білизну, а тому в голову починають закрадатися сумніви. Як тільки я занурюю руки в озерце та бризкаю на розпечене обличчя, в пам’яті послужливло спливають мої нічні пригоди. Наше купання в водоспаді, палкі обійми та мої шалені поцілунки. Час від часу не краще, то я сама повісилась Андрілу на шию?
Коли він підкрадається, знов не чую, бо хода у ельфа безшумна.
-З’їж, дуже солодкі, - як ні в чому не бувало простягує мені свій здобуток. - Не бійся, це не вовчі ягоди, тобі стане краще.
-Не сумніваюсь, але дякую, я не голодна. Може повернемося до села? Я хочу побачити Афіфе і попрощатися, то тільки невиховані люди тікають вночі, щоб…
- Домовляй! - тепер Андріл вже відверто сміється. - Щоби що? Трохи прим’яти травку? Стрибнути в гречку, як у вас кажуть? Скласти фігуру на чотирьох ногах? Ти неповторна, Бузочок, як тобі таке могло спасти на розум!
Тепер я, як той перевертень дивлюсь в його зелені очі, в яких скачуть бісики і правда поступово до мене доходить.
-Хочеш сказати…
-Нічого не було! Ну, окрім купання в водоспаді, - він поводиться як хлопчисько, якому вдався гарний жарт. - Я не міг тебе покинути, бо минулого разу ти ледь не втопилася в озері, але водичка була приємна. Хоча, знаєш що, дещо мене таки тривожить, може я теж не все пам’ятаю? Водоспад змиває будь-яку магію, але я залюбки поцілую тебе знову. Отже, це не чари.
-Тільки спробуй! - якомога швидше чимчикую геть і починаю видряпуватися нагору.
Якщо я зараз не піду, то за себе не відповідаю! Події останніх днів зводять мене з розуму: карлик збоченець, дракони, перевертні, а тепер ще й Чар-зілля, після якого я не відповідаю за власні дії. Хочу додому і негайно!
-То підеш сама? Чи тобі допомогти? - Андріл, мабуть читає мої думки і досі веселиться, але швидко мене наздоганяє. - Ти казала, що в цих бабушах ходити страх як незручно, то може я тобі ще раз допоможу? Чи замовимо нові черевики, в Таун Веї є свій майстер.
Я навіть повертати голову не хочу, бо здаюся собі такою дурепою, але й рота закритим тримати не виходить.
-Гарна думка! - пирхаю. - Якраз на заручини, порадувати твоїх рідних!
-Я згоден!
Стаю на місці, як укопана, бо це вже занадто і таким не жартують. Ми, звичайно, зв’язані, але ж не настільки! При цьому серце тріпотить так, наче я почула найзаповітніші слова, яких чекає кожна дівчина.
- Ти теж нанюхався Мани, чи що? - добре, хоч пам’ять до мене повернулася. -Забув, навіщо ми сюди прилетіли? Тоді нагадаю: врятувати від Камаль-бея мою подругу і повернути мене назад. Ти дав мені обіцянку, але не бачу, щоб збирався її виконувати. Чи зараз ще щось заважає?
-Зовсім трохи, - Андріл навіть не захекався, поки забіг на гору. - В мене є ще одна маленька справа і без тебе тут буде сумно.
-Отже, знову знайшов щось цінне, щоб зараз видурити, а потім продати?! Попереджую, я не допомагатиму тобі!
- І не хочеш залишитись заради Афіфе? Побачити її нареченого…
-А до чого тут вона?
-До того, що вчора до твоєї подруги посваталися. І вона просила мене умовити тебе залишитись.
-Афіфе?
Я згадала, як вона почервоніла, коли сказала, що мілорд Сільварант мене розшукує. Отже, збрехала, мала хитрунка! Навіть не знаю, що робити далі. У всякому разі треба з нею поговорити, тим більше, в мене залишився подарунок. Але навіщо це Андрілу, теж хотілося б знати, бо від нього можна чекати чого завгодно. Тим часом він легко забирається на валун, що перегороджує дорогу і жестом підзиває мене до себе:
-Дай руку!
В мене ще не стерлися спогади про Браслет довіри, тому стою на місці, не рухаючись.
-Обіцяю, ніякої магії! Просто дай руку, щоб я тебе витягнув нагору! Скоро сніданок, не хочу, щоб ми запізнилися.
Вкладаю свої пальці в його долоню і затамовую подих. Андріл дійсно допомагає вибратись з улоговини, а далі шлях вже не таких крутий, але ми стоїмо поряд, наче справді зачаровані. Що я скажу людям, які побачать нас вранці разом? Може тут знахаркам таке дозволено?
