Байка про Арктантропа - Артур Єрмак

- Нікому-хе не рухатись-кхе-хе!

Це залетіли на поверх копи, а саме Парсонс і О’Брайен, їх сильно била задишка. Ітан слухняно підняв руки, в напівтемряві він мав химерний вигляд зі своєю рваною раною на шиї і впевненими чіткими рухами.

- Медсестру сюди, швидко!

Марія теж сильно запихалась але ледь побачивши поранення тієї ж миті вже була біля Ітана.

- Як же так, чому ти дозволив, який сильний поріз…

Її руки трохи тремтіли, вона не раз і не два за своє життя перев’язувала більш жахливі рани, ось тільки ніколи робота не зачіпала особистого. Нинішній пацієнт був їй не байдужим.

- Тихо, тихо, тшшш, заспокойся , - м’яко взяв він її за тремтячі руки. – Все добре, я живий і буду жити, але зараз конче потрібно щоб ти перев’язала мені шию до того як вони побачать що рани нема.

І дійсно, грані розітнутої шкіри сходились прямо на її очах.

- Не говори! Бережи сили, все буде добре.

За якусь хвилину-дві його «поранення» вже було міцно заховано під пов’язкою з бинтів, шкода що кристально білою, бо ж кров вже зупинилась.

Подякувавши, Ітан пішов до офіцерів.

- Вже привели його до тями?

Один з них схилився над злочинцем, інший щойно переклав ніж з підлоги до спеціального пакету і якраз знімав з долонь гумові рукавички.

- Ні, це ж не той кого ми шукаємо, правда?

Хлопець похитав головою.

- З фотороботом його порівняй і одразу дізнаєшся він то чи ні, йолоп! – Парсонс був не в гуморі, зовсім.

- Той чолов’яга якого ти намалював нам як фоторобот точно тобі не примарився?

- Це не він, гадаю, що я б зміг пригадати того арктантропа якби побачив його знову, але це обличчя, я його вперше в житті сьогодні побачив.

- Сраний ніж з серрейтером, йобана рвана рана! – розривався Барт Парсонс. – Цілий день Єдиному в дупу, заради цього обригана кінологів викликали і цілу додаткову бригаду!

- Сильно він тебе дістав? – спитав О’Брайен киваючи на шию.

- Якби не допомога цією медсестрички, гадаю я б навряд чи вижив.

Офіцер, в світлі ліхтарів (а вони щойно ввімкнулись) здавався зовсім старим, і легка посмішка під вусами лише поглибила зморшки на його обличчі.

- Бери свою медсестричку і спускайтесь, ми тут все владнаємо.

Вже було добряче пізно коли офіцери спустили злодія до низу, Марія і Ітан там часом сиділи опершись на багажник однієї з поліцейських машин, що вже стояли біля паркану, коли вони вдвох вийшли з незакінченої будівлі. Розмовляли і жартували один з одного, наче були на прогулянці.

- Ти добряче нам сьогодні допоміг хлопче, - підійшов до них Пітер О’Брайен. – Жаль звісно що це виявився не твій виродок, але ми затримали вбивцю а це вже щось.

- Я радий був допомогти.

Вбивцю звали Марк Цербегр, звичайний собі працівник на заводі, ось тільки чогось життя його покотилось вниз, спочатку піцерія (у цьому він зізнається трохи пізніше) потім вбивство.

Після затримання він вів себе спокійно, не пручався і не волав, лише пожалівся що дуже болить лице, тихо сів в машину і копи потихеньку роз’їхались, біля будівництва лишись тільки Ітан з Марією та офіцери. Лишалось близько півхвилини до півночі.

- Вас підвезти?

- Сідайте, заодно Ітан розкаже як він цього Цербегра знайшов, бо я собі місця знайти не можу, усе гадаю.

- Все просто, - крокуючи до автомобіля мовив хлопець. – Просто я…

Навіть речення закінчити не зміг. В цей самий момент він вперше почув його.

Поклик.

Нікому не дано розуміти богів, що Єдиного, місцевого аналога християнського бога, котрий ніколи не відповідає до молитов, що Луну, примхливу богиню перевертнів.

Та і не знає ніхто чи існують вони насправді, ті боги.

Ніколи ми не дізнаємось чому саме зараз.

Ітан став перевертнем, зараз, в цей момент, тільки-но почув Поклик. Він був арктантроп, такий самий як і той що вкусив його.

Кремезна потвора, напівлюдина-напівведмідь, рвалася назовні, ламаючи хлопцю кістки, щоб вони могли зростись у новій формі, розриваючи йому м’язи аби ті загоїлись під стать кісткам, пронизуючи йому шкіру аби та могла вкритись бурою шерстю.

Перетворення було важким і вкрай болючим. Поступово розум Ітана відійшов, поступився інстинктам, на світ з’явилось щось нове, не людина і не тварина але воно не дивилось на світ очима дитини. Істота знала що їй потрібно, відчувала нутром.

Звір, від якого дівчина задкувала, нажахана цим видовищем, повернув свою морду в її сторону і швидко, мов блискавка, вчепився їй в плече іклами.

Офіцери спостерігали за цим видовищем, нажахані не менше дівчини, але на відміну від Барта, Пітер О’Брайен знав що має робити. Маленький револьвер, який належав Ітану, з однією срібною кулею вже вицілював потвору.

Пітер не заспокоївся, ні, після повні, після того опіку від срібла, після всіх аналізів, щось в цьому молодику завжди непокоїло старого офіцера. Інтуїція ніколи не була його сильною стороною, але занадто вже вся ця історія була дивною аби раз за разом твердити собі: «такого не буває».