Байка про Арктантропа - Артур Єрмак
Якщо ж будемо розмовляти про тренування обох перевертнів то тут були дуже різні спец-ефекти. Наприклад Франц так і не зміг випустити кігті але плювався павутиною, не завжди за власним бажанням. Сам він прийшов висновку що той раз у церкві йому пощастило бо він мало того що плюнув поволі так ще й влучно.
Ітанові тренування тепер завжди проходили всередині плавильного цеху. Та і не були то тренування якщо чесно. Ведмідь робив це раз на декілька днів, замикався там і намагався перетворитись повністю, часто зупиняв процес на півдороги, якраз коли кістки переламались а м`язи розірвало. Робив то спеціально, заради болю, можливо намагався таким чином покарати себе а сам собі казав:
- Тільки так ти ще хоч щось відчуваєш.
Часто в процесі бачив Рену у її примарній подобі, п`ятихвостої лисички зітканої з блакитної енергії, вона дивилась на нього з докором і швидко зникала. Певно то були галюцинації, викликані надмірним фізичним болем, станом шоку.
Кайла приходила аби виразити співчуття, обіймала ведмедя і павука, але Ітан був незворушний. Дозволив їй увійти, зробити чаю на всіх та сам не схотів пити а потім лишивши Франца за сторожа відвів магічку до могили коханої. Поки ліквідаторка прощалась з Реною звертаючись до землі, арктантроп зник.
Минув місяць, хіба місяць? З тих пір як він поховав її, в грудях боліло все так же, стискало і нило, перехоплювало подих і душило перевертня...
До біса! - думав він.
Усе до біса!
А сам блукав містечком, але ж це наче не Боворд, куди він вийшов з лісу? Чи те має значення? Вже місяць він ось так ночами ходив по окрузі, йому було байдуже місто це або ліс або чисте поле, аби було далі від пустого звалища. Заходив у сторожку а її там не було, вже нічого не було, окрім болю і пустоти. Саме тому тікав з власного дому, куди-небудь, куди тільки бачили очі.
Сьогодні зайшов до першого бару котрий трапився йому на шляху і спробував напитись. Просидів там аж до опівночі допоки не почув поклик, то сьогодні ще й повний місяць? Виходить він зовсім загубив рахунок дням, та й навіщо, тепер у цьому всьому просто немає сенсу. Байдуже на повню, на перевертнів, взагалі на все байдуже.
Поклику перевертень не піддався але пиячити перестав, тим більше що перевертні не п`яніють. Вийшов з бару, подивився у небо, грудневий місяць ховався за хмарами а він навіть не противився, точніше не витрачав на те сил, просто не хотів перетворюватись. Франц певно зараз закрився у плавильному цеху...
Якийсь предмет влучив йому прямо у скроню, тим самим вибивши з неї думку. Перевертень нахилився і підібрав його своєю єдиною рукою, то була книга «Загибель Кровії» Андре Періонаса, та сама що...
- Забери свій мотлох, покидьок! - волав знайомий голос.
Ітан не міг у це повірити, не міг второпати і чому такий знайомий запах лаванди і крові перемішався з трупним смородом.
Боязко, неначе боявся злякати,, він повернув голову. Так, сумнівів не було, перед ним стояла Марія.
Дівчина зблідла, по її шиї до обличчя тягнулись темно-сині вени, очі були червоні, спраглі, настільки що навіть білок почервонів. Нежива і немертва прийшла за ним, її обличчя була таким самим як і останній раз коли він її бачив але краса... немов потьмянішала.
- Чому ти мовчиш? Язика проковтнув!? Падло! - у неї була істерика.
Каштанове волосся розпущене, вона завжди була така, наче зовсім звичайна а з тим гарна у цій простоті, але зараз…
Що йому було відповісти?
Пробач, що вбив тебе?
- Жодні слова не залагодять моєї вини перед тобою...
- То і що, я не гідна навіть простого «пробач»!?
Лютилась, ледь стримувала себе, в її душі вирувала буря і цілком виправдана. Так довго шукала його, скільки людей вбила аби просто не вмерти від спраги, сама вчилась жити по-новому, пити людей, ховатись від сонця і весь час її гріла лише думка про помсту.
Ітан впав перед нею на коліна, витягнув руку у сторону, бо знав що буде далі, мовив:
- Я не гідний твого вибачення і все ж таки... пробач.
Марія засміялась, спочатку тихенько, тоді все голосніше і голосніше та раптом той сміх урвався і вона закричала, пронизливо, істерично, зриваючи глотку допоки не перейшла на шипіння подібне тому, яке відтворював із своєї пащі арахнантроп.
- Ти був правий, - майже шепотом сказала дівчина. - Цього недостатньо.
Одягнена не сильно по погоді - джинси та шкірянка не личили такому холоду, але ж вона не могла вже замерзнути.
З розгону вдарила його ногою у щелепу та навіть відкинула перевертня назад, але зламана кістка швидко стала на місце. Ітан вскочив на ноги але книжку з руки не випустив, той удар був неприємним тож від послідуючих він вже ухилявся і збивав, б’ючи по рукам у відповідь. Що його здивувало, так це наявність на її пальцях довгих (близько п’ятнадцяти-двадцяти сантиметрів), прямих кігтів, достатньо гострих і міцних аби шматувати йому шкіру, коли вдавалось влучити.
- Що, я ще й недостатньо сильна аби напрягти для мене обидві руки?
- Не в тому справа.
Театрально, немов мить лише чекала подібних слів - одразу ж кігті влучили у правий рукав, за звичкою запханий у кишеню, так що він відірвався аж по саме плече.
