Аномальні рідини - Наталія Ольшевська

   Відчиняю двері до відділення і бачу, як з палати виходять лікарі. Пришвидшую крок.

- Щось трапилося? Як вона? – запитую відразу без привітання у лікаря, який найчастіше приходив усі ці дні.

- Усе гаразд. З такою групою підтримки хіба могло бути інакше? – посміхається. – Вона отямилася …

   Не чую більше нічого. Вриваюся до палати, мало не збиваючи лікаря з ніг. Два слова, які я вимолював почути останні дні. Зараз мене більше не цікавить та не хвилює абсолютно нічого, тільки вона. А далі вимолюватиму у неї пробачення, тому що вона знову постраждала через мене.

   Олеся повільно повертає голову в мою сторону, а я кидаюся до її ліжка.

- Кохана, як ти нас налякала, - шепочу, ніжно погладжуючи її вцілілу щоку тремтячою долонею та вдивляюся в улюблені очі так пильно, наче намагаюся сфотографувати в пам’яті її погляд, який так боявся знову не побачити. В очах починає щипати від емоцій, які розривають зсередини. Радість і полегшення. Нахиляюся та ледве торкаюся її губ. Боюся зробити щось не так, аби не завдати болю.

- Ти хто? – видає хрипким голосом і я холону. Тіло німіє, а серце, здається, зупиняється.

- Олесю… - голос тремтить, але продовжити фразу не вдається, тому що мене збиває з пантелику її  тихий сміх, який за кілька секунд обривається гримасою болю.

- Бачив би ти своє обличчя, Вітецький, - видихає. - Присядь, бо таке враження, що тебе зараз поруч покладуть.

   Присідаю та впираюся колінами в підлогу біля ліжка, кладу голову біля її руки та намагаюся заспокоїтися.

- Не жартуй так більше, - шепочу і відчуваю, як вона запускає руку в моє волосся. – І навіть мріяти не смій, - підіймаю голову, - що могла б мене позбутися через втрату пам'яті. Я так хвилювався… Навіть думати боявся, як жити без тебе. За все життя не відчував такого страху.

- Припини. Все добре, чуєш? - бере мене за руку та продовжує. - І не смій знову себе звинувачувати. Знаю я тебе… Тим паче, у мене лишилася незавершена справа. Впевнена, що Адам так тобі й не передав...

- Ти про що?

- Я кохаю тебе, Олежику, - завмираю, - можливо, я не вмію говорити як ти, але хіба можна сказати це якось інакше? Це почуття живе у мені так давно, що я навіть не пригадаю, коли саме закохалася. Здається, так було завжди і за усі ці роки воно оселилося так глибоко, що зникне лише зі мною. Як би я не боролася, але прогнати його так і не вдалося. І я про це не жалкую, адже ніколи не пучавалася щасливішою, ніж ті декілька днів, засинаючи в твоїх обіймах. Я шкодую лише про те, що ми втратили час, коли могли б бути разом щасливими, та ми все надолужимо. Кожну згаяну хвилину, яку у нас відібрали. Я пройду з тобою через усе, міцно тримаючи за руку. Тепер тільки разом.

- Тільки разом, кохана.

-------------------------------------------------

[1] Лютелла де Віль – головна анатагоністака м/ф «101 далматинець»

[2] Доктор Еммет Браун – винахідник машини часу у фільмі «Назад у майбутнє»