Аномальні рідини - Наталія Ольшевська

- Послухай, - повертається до мене, вже відчинивши двері, - нехай твоя дівчина буде обережніша. Вона здатна на будь-що.

  - Дякую, Поліно.

   Вона посміхається наостанок та йде. А я вкотре прокручую в голові усе почуте і з жахом усвідомлюю, що п’ять років прожив з психопаткою, лишав з нею доньку… Вона ж і їй могла зробити щось серйозніше, ніж синці. І тепер не відпускає отруйне відчуття тривоги за Олесю. Батько мав рацію, варто було завершити розлучення, а тоді вже розвивати наші стосунки. Але усе трапилося так стрімко та природно, що я не бачив сенсу чинити опір. Хіба я міг подумати, що Богдана настільки небезпечна?

   Аби вгамувати тривогу, телефоную Олесі.

- Ну що? Дізнався щось? – лунає її голос у слухавці практично відразу і я трохи заспокоююсь.

- Дізнався, - зітхаю, - розповім, коли приїду. І, Олесю… будь обережна, добре?

- Любий, що зі мною трапиться? – млію від її звертання. - Я вже збираюся додому. Планів на вечір ніяких, тому не хвилюйся. Хоча… Плани є. Продумаю у найдрібніших деталях, що з тобою зроблю, коли повернешся, - практично шепоче звабливим голосом. Тілом розливається хвиля тепла, яка частково змиває втому після важкого дня. – Я скучила.

- Я також, кохана. Ввечері зателефоную з готелю. Цілую.

   Відключаюся та скеровую авто у напрямку центру міста, ввівши у навігатор потрібну адресу.

   На порозі потрібної квартири після дзвінка у двері мене зустрічає невисока усміхнена дівчина.

- Добрий день! Ви Олег? – киваю. – Проходьте, Поля попередила, що ви приїдете, - пропускає мене в квартиру. – Павло ще на роботі, - отже, тепер його так звуть.

   Дівчина виявилася балакучою. Постійно посміхається, погладжуючи округлий живіт. А я безвідривно спостерігаю за її рухами і ловлю себе на думці, що хочу, аби Олеся теж була вагітною. Торкатися її животика та відчувати рухи нашого  малятка всередині, знову пережити ті емоції, коли вперше береш свою крихітку на руки… Тільки цього разу зробити це з жінкою, яку кохаю понад усе на світі... Ми жодного разу не оберігалися, тому цілком можливо, що моя мрія стане реальністю.

   З думок мене вириває телефонний дзвінок. На екрані бачу незнайомий номер і відчуття тривоги, яке, здавалося, я вгамував, наростає з потужнішою силою.

- Слухаю.

- Це Адам. Дещо трапилося. Повертайся, - каже якось сухо. Мої руки починають тремтіти, кров - пульсувати у скронях, а шлунок скручує болючим спазмом.

- Що з нею?! Що трапилося?! – у відповідь мовчання, яке підсилює усі відчуття в десятки разів. - Не мовчи!

- Все, що тобі потрібно зараз знати – вона жива. Деталі дізнаєшся, коли повернешся. Зберігай здоровий глузд,  добре? І обережно на дорозі, тобі є до кого повертатися.

   Адам відключається, а я зриваюся з місця і, не прощаючись з дівчиною, біжу до своєї автівки. Порушуючи усі можливі правила, повертаюся додому, поки страх гострою пащею вижирає мене зсередини.