Завоюй мене - Стефанія Лін

— Так. Я сама не очікувала, — хмикаю. — Але ми ж не проти такої зарплати. Сумніваюся, що це виторг за місяць від крамниці, але те, що там стало багато людей, факт. Я думала все, чому ти припинив опиратися. А тепер гадаю, що може і мені варто було. Все одно Данте не зупинити. Чоловік явно отримує те, що хоче.  Шкода, що крамничка не наша, і не буде нашою. Гірко від цього. Але є плюс,  з такою зарплатою можна назбирати грошей і поїхати потім… — мрійливо кажу. 

— Кинути усе? — дідусь хмуриться. Старе обличчя стає ще більш зморшкуватим. — Я тут помру. Біля бабці поховаєш. А ти їдь. Тобі потрібно. Все одно більше нічого не тримає.

— Мене тримаєш ти. — сміюся. — Ще рік точно буду працювати, аби її не знесли. Все ж, не хочу бачити як знищують те, що дарувало мені все життя так багато емоцій, прихистком та віддушиною було. Але тебе не кину, дідусю. Навіть, коли рік пройде. 

— Я не дитина, можу сам вечерю приготувати. Хтось та й пригляне. — голос дідуся скрипить. — Ти молода. Немає чого тут сидіти й боятися. Берегти крамницю від якої нещастя одні на нашу родину. Я маму твою не пустив, — раптом сумно каже. — Не можу так само з тобою вчинити.  Нащо нам та земля, якщо користі не несе? Нехай пан Данте нею опікується.

Відкладаю усе. Присідаю біля дідуся. Очі вогкі, тож обіймаю його. 

— Я люблю тебе. Ти найкращий дідусь у світі. Якби маму відпустив, могло б не бути мене. Тож, все має причину. А крамниця наша, дідусю. Нічого вона не несла нещастя. Я не вірю.

Всміхається. Водить долонями по спині, потім у чоло цілує.

— Ех, дитинко… — промовляє. Бачу, ховає жаль, вирішую не чіпати. Мої слова не виправлять нічого. 

Дідусь давно винуватить себе, що маму колись вчитися у велике місто не пустив. Ненавидить навіть, адже якби вчинив інакше, можливо б вона досі була жива, а мій батько не бив нікого з нас, не знущався б…Ним міг бути взагалі хтось інший. Хтось нормальний. Та не судилося, мабуть...