Позашлюбний спадкоємець Чудовиська - Аріна Вільде, Анастасія Kовальська

Ліза цю новину зустріла з радістю. Особливо коли Тимур встряг у нашу розмову і повідомив, що в неї буде своя окрема кімната. А ще багато іграшок, які вже чекають на неї там. 

Вирішив підкупити дитину. Як не соромно! 

Ліза бовтає ногами, час від часу кидаючи на мене швидкі погляди, ніби перевіряє, ми ще ображаємося на Тимура, чи ні. А я просто дивлюся у вікно, роздивляючись похмурий пейзаж.

- Мамо, - Ліза тягне мене за рукав, запитує пошепки. - А іграшки там точно будуть?

- Якщо дядько Тимур сказав, значить, будуть, - відповідаю спокійно, хоча всередині все стискається.

Машина звертає не в той бік, і я з подивом дивлюся на Тимура.

- Куди ми їдемо? - запитую.

- На квартиру, - відповідає він, не обертаючись.

- Ні, відвези нас у гуртожиток. 

- Навіщо?

- За нашими речами.

- Навіщо? У квартирі є все необхідне, я залишу тобі гроші, купиш новий одяг для себе і доньки. 

Його тон дратує своєю безцеремонністю.

- А як щодо документів? Альбомів із фотографіями? Улюблених книжок Лізи?  Не обов'язково нас чекати. Просто відвези в гуртожиток, я б могла сама все забрати і перевезти, - бурчу я, хоча знаю, що він на це не поведеться.

- Не могла б, - спокійно відповідає він. - Ти б ще тиждень думала, як це зробити. Льоха, повертай. За речами спочатку заїдемо. 

Я закочую очі, але більше нічого не кажу. Ліза, помітивши наше мовчання, акуратно нахиляється до мене.

- Мамо, а що будемо брати? - запитує вона пошепки.

- Найнеобхідніше, - відповідаю тихо.

- Я хочу взяти зайця! - тут же заявляє вона, притискаючи до себе свою плюшеву іграшку.

- Звичайно, візьмемо, - киваю, гладячи її по голові.

Коли машина зупиняється біля гуртожитку, я помічаю цікаві погляди сусідів, що миготять у вікнах. Новенький позашляховик, заможний чоловік - усе це занадто епатажно для нашого двору.

Уже ввечері по всіх поверхах розлетяться плітки. Про те, що Віра Калініна носом крутила, жодному працівникові фабрики взаємністю не відповідала, бо хахаля багатшого шукала. А тепер ресі свої забрала і поскакала за ним. 

Не знаю як у понеділок на зміну вийду. Усі ці косі погляди й запитання зведуть мене з розуму. 

- Ви довго? - запитує Тимур, виходячи з машини й обводячи поглядом будівлю.

- Ні, - відповідаю, дістаючи ключі з сумочки. - Тобі не обов'язково йти з нами. 

Але Тимур робить по-своєму. 

Піднімаємося в кімнату, і мене знову охоплює почуття сорому. Обшарпані стіни, тісні коридори, запах вогкості - усе це кричить про злидні та мою неспроможність. Хотіла б я, щоб зараз усе було інакше. 

Тимур озирається, нічого не кажучи, але його вираз обличчя говорить більше, ніж будь-які слова.

- Можеш не дивитися так осудливо, - кидаю я, відчиняючи двері в нашу кімнату. - Ми тут не з власної волі.

Він нічого не відповідає, просто заходить слідом.

- Збирай найнеобхідніше, - каже він, оглядаючи убогу шафу і старий диван. - Все інше купимо нове.

- Що значить нове? - роздратовано запитую, починаючи діставати речі з шафи. - У нас усе є.

- Це не речі, Віра, - перебиває він. - Це сміття. Лізі потрібні нормальний одяг, іграшки. Тобі - меблі, які не розваляться за тиждень, - упирається в письмовий столик і хитає його туди-сюди, наче демонструючи, що ось-ось і той завалиться. 

Я різко обертаюся до нього.

- Може, тобі відразу список продиктувати, що нам купити?

- Не потрібно, - усміхається він. - Я сам усе виберу.

Ліза із захопленням починає складати свої іграшки в сумку, а я кидаю в неї свої речі, намагаючись не звертати уваги на Тимура.

- Тільки не бери зайвого, - додає він спокійно. - Що менше ти візьмеш, то менше доведеться потім викидати.

Ці слова стають останньою краплею. Я ставлю сумку на підлогу і різко повертаюся до нього.

- Ми самі вирішимо, що нам потрібно, ясно?

Він із цікавістю дивиться на мене, його губи кривляться в легкій усмішці.

- Добре, Віро, - нарешті каже він. - Як скажеш.

Але я знаю, що він усе одно зробить по-своєму.