Позашлюбний спадкоємець Чудовиська - Аріна Вільде, Анастасія Kовальська

***
- Нам піднятися за нею? - запитує Льоха за п'ять хвилин після того, як я вийшов із машини і почав витріщатися на вікна гуртожитку. 

- Ні, сам піду. 

Роблю крок, а сам розумію, що вся ця ситуація - повний абсурд. 

Клініка запевняє, що яйцеклітину було взято в Марго. Помилки бути не могло. Єдиний варіант - природне зачаття. 

Але це неможливо. 

Я, звісно, не пам'ятаю всіх баб, з якими спав, але вагітність Віри означала, що це сталося вже після нашої зустрічі в клініці. Навряд чи я б не впізнав її, або забув через день. 

У цьому потрібно розібратися. І чим швидше, тим краще. 

Піднімаюся сходами на четвертий поверх. Не на всіх дверях є номер кімнати, тож я не можу зрозуміти, в якій із них живе Віра. Уже восьма вечора, вона точно має бути вдома. Номера телефону в мене її... немає. Прокляття, цей момент я якось упустив. 

- А ви до кого? 

Визирає з однієї з кімнат жінка, окидає мене цікавим поглядом. 

- У якій кімнаті Віра Калініна живе? 

- Остання зліва. 

- Спасибі, - роблю крок, але тут же завмираю. 

- Але її немає. Поїхала вона. 

- Куди? - напружуюся. 
- Та мені звідки знати? - знизує плечима. - В обід речі зібрала, дитину взяла і поїхала. Перед нами вона не звітує. 

Ось же! Невже втекла? Прокляття! Варто було передбачити такий результат і приставити до неї своїх хлопців. 

- А ви хлопець її? - летить цікаве в спину, коли швидким кроком прямую до сходів. 

На ходу набираю Михайла. Гудок, другий, чекати немає сил. 

- Так, шефе. 

- Знайди мені Віру Калініну. 

- Я ж...  тиждень тому її вже знайшов. 

- Так знайди її ще раз! - не стримуючись кричу в телефон. - У тебе три години є. Ні, година! Якщо не знайдеш - звільнений. 

Вириваюся на свіже повітря. Роблю вдих, заспокоїтися не виходить. 

- Три години. Віра Калініна. Усе зрозумів, шефе, - Михайло явно намагається здаватися спокійним, але я знаю, що він уже метушиться.

Закінчивши дзвінок, я стискаю телефон у руці, відчуваючи, як усередині все кипить. Віра втекла. Чорт знає, куди і навіщо, але те, що вона забрала Лізу, залишає мало сумнівів: вона вирішила сховатися від мене.

Я сідаю в машину і стукаю пальцями по панелі, намагаючись узяти себе в руки.

- Що сталося? - запитує Льоха, пильно дивлячись на мене.

- Втекла, - коротко відповідаю, заводжу двигун. - У гуртожитку її вже немає.

- Що тепер?

- Знайдемо. А потім доведеться пояснити, що їй варто робити, а чого ні. 

Я кидаю машину на першій же дорозі біля кафе і заходжу всередину. Мій мозок працює на межі. 

Куди вона бляха вирішила поїхати? У неї немає ні грошей, судячи з усього, ні родичів, ні зв'язків. Невже вирішила, що зможе від мене сховатися? 

Але якщо втекла, значить, боїться. Чого саме? Що я заберу Лізу? Не дозволю їм бачитися? Але ж про це й мови не було. 

Сигнал телефону відволікає мене від думок. Повідомлення від Михайла.

«Викликала таксі до вокзалу. Намагаємося з'ясувати в яке місто купила квиток. Нам потрібно трохи більше часу.»

До півночі я сиджу в придорожньому мінімаркеті поруч із заправкою, не знаходячи собі місця. Льоха кілька разів пропонує поїхати кудись нормально поїсти, але я тільки відмахуюся. Голова кипить.

Михайло надсилає одне повідомлення за іншим, але нічого конкретного: «Перевіряємо вокзали», «Є підозра, що вона прямує на південь», «Поки нічого точного».

Годинник цокає. Тиша гнітюча. Кава вже не лізе, від її запаху в мінімаркеті нудить. 

- Шефе, може, пора додому? - обережно запитує Льоха, коли стрілка на годиннику підбирається до півночі.

Я роздратовано дивлюся на нього, але розумію, що він має рацію. Безглуздо стирчати тут, якщо інформації все одно немає.

- Гаразд, поїхали, - видихаю.

Льоха сідає за кермо, а я відкидаюся на сидінні, відчуваючи, як втома починає брати гору. Але думки про Віру і Лізу не дають спокою.

Куди вона могла поїхати? Чому Михайло досі не знайшов їх?

Я проводжу залишок ночі в безсонні, прокручуючи в голові всі можливі варіанти.

На ранок, ще до того, як я встигаю випити кави, телефонує Михайло.

- Знайшли її, шефе, - каже він, явно намагаючись не затримувати мене довгими поясненнями. - У селі, три години їзди від міста. Будинок, де вони з Лізою прописані. Від батька їй дістався. 

- Упевнений? - коротко запитую, хоча сам знаю, що мої люди рідко помиляються. 

- Так. Квиток у касі взяла, хлопці туди скаталися, вона там.