Позашлюбний спадкоємець Чудовиська - Аріна Вільде, Анастасія Kовальська

Тимур

- Ксюшо, зайди до мене, - викликаю помічницю внутрішнім зв'язком. 

Замість того, щоб сидіти і не діяти в офісі, хочеться до доньки рвонути. Учора весь день намагався з'ясувати в клініці, як таке могло статися, а потім важлива угода була. Скасувати хотілося, але це означало б втратити багатомільйонний контракт, за яким полював кілька місяців. 

Зараз відстріляюся, доручення роздам і рвону до неї. Моя донька не ростиме в цьому розсаднику тарганів і порочності. У бідності, коли в мене мільйони доларів на рахунку. 

- Кликав? - думки перериває Ксенія. 

- Так, мені потрібно, щоб ти владнала кілька справ. Особисто. Не потрібно нікому передоручати це. Що менше людей про це знатиме, то краще. 

Ксенія дістає планшет, готова записати мої вказівки. 

- Знайди квартиру поруч із моїм будинком під оренду. Або купівлю. Неважливо. Ідеально, якщо це взагалі буде в одному будинку зі мною. Підходить навіть короткострокова оренда, місяців скажімо... на три, - прикидаю в голові, скільки часу знадобиться для того, щоб Ліза і Віра адаптувалися до нового життя. 

Клянуся, мені хочеться просто зараз забрати доньку до себе. Але до доньки, як додаток, іде мати. Незадоволена, істерична жінка в домі мені не потрібна. Нехай спочатку змириться з новим станом справ, потім переїде з донькою до мене. 

А поки що мені потрібно організувати все так, щоб я міг якомога частіше бачитися з Лізою. 

- Далі - дитячий садок. Вибери найкращі в місті приватні дитячі садки. Попроси, щоб провели екскурсію, скинь усе мені. Якщо місць немає - пообіцяй, що на їхній благодійний фонд капне хороша сума за те, що візьмуть ще одну дитину. Документи дитини для оформлення я надішлю трохи пізніше. 

- Якої дитини? - Ксенія завмирає з планшетом у руках, дивиться на мене зі здивуванням. 

- Це вже не твоя справа, Ксеніє. Усе це мені потрібно до понеділка, зрозуміло? 

Збентежена дівчина хмуриться, але пояснюватися перед нею я не збираюся. Вона мені не дружина і навіть не наречена. Її справа виконувати те, що я кажу. Без зайвих запитань і заперечень. Саме за це я й плачу їй. 

- Зрозуміла, - коротко відповідає Ксенія, погляд усе ще напружений. Видно, що їй не дає спокою мій тон і неясність того, що відбувається. Але вона розумна, щоб не ставити більше запитань.

Я киваю, відпускаючи її, і, щойно двері зачиняються, дозволяю собі на секунду розслабитися. Різко видихаю, але тривога не йде. Думки про Лізу і Віру не дають спокою. Сцена в їхньому гуртожитку досі стоїть перед очима. Ці сірі стіни, крики, брудна кухня, якийсь мужик в одних трусах. А головне - Віра.

Її обличчя... вона була така вразлива. Так гостро усвідомлювала все це приниження, і це вибивало з колії сильніше, ніж я очікував.

- Дідько, Тимуре, як ти допустив таке? - пробурмотів я собі під ніс, стукнувши кулаком по столу.

Дочка росте в умовах, які гірші, ніж у робітників на будівництві! А я, її батько, дозволив цьому відбуватися.

Але все. Досить.

Відкриваю ноутбук, знаходжу контакти своїх юристів і відправляю запит. Мені потрібно з'ясувати, як швидко я зможу офіційно оформити опіку над Лізою. 

Віру я викидати з рівняння не збираюся, але їй потрібно дати зрозуміти: все змінилося. Тепер я буду поруч.

Згадую її погляд - суміш болю, сорому і злості. Вона ненавидить мене. Це очевидно. І знаєте що? Я її розумію. Але це нічого не змінює.

Ліза - моя донька. І вона ніколи більше не житиме в такому лайняному місці.