Позашлюбний спадкоємець Чудовиська - Аріна Вільде, Анастасія Kовальська

****

- Тимуре, ну куди ти? - Ксюша буквально висить у мене на шиї, руки зчеплені замком, голос м'який, майже муркотливий. Пахне ваніллю і чимось квітковим. Занадто солодко. Занадто нудотно.

Потрібно було бронювати два окремі номери. Бо сьогодні тільки перший день відрядження, а в мене вже передоз від цієї дівчини. А нам ще ввечері разом на ділову зустріч іти. 

- Потрібно відійти на кілька хвилин, - розвертаю її так, щоб акуратно зняти з себе руки. - Ти поки що сніданок замов у номер.

Піднімаюся з ліжка, ноги торкаються холодної підлоги. Крок, ще один. Спина напружилася, всередині все крутить. Минуло дві доби, але легше не стало. Навпаки. Мене придавило ще сильніше. 

Учора в мене все було під контролем. Чіткий план, ясні цілі, жодних емоцій. Усе життя розкладено по поличках, як чортові файли на столі. А тепер усе це завалилося. Усе пішло під три чорти.

Я можу стати батьком. І я не готовий. Зовсім не готовий.

Закриваю двері у ванну кімнату і дістаю телефон. Виклик. Помічник майже одразу бере слухавку.

- Ну що, знайшли?

- Бос... поки що ні. Не підвернувся випадок... - мямлить, наче школяр біля дошки. Мене це бісить. Терпіння на нулі.

- Ви серйозно? Вас, що, вчити потрібно?

- Ні-ні, Тимуре Леонідовичу... ми просто... 

Закидаю голову, заплющую очі. Груди немов здавило сталевими лещатами.

- У дитячий садок з'їздіть. Візьміть сотню-другу євро. Підсуньте медсестрі, нехай викличе дівчинку на огляд і візьме мазок із рота. Це що, таке складне завдання? Або мені самому справою зайнятися? 

У слухавці тиша, потім несміливе:

- Так, босе.

- Даю вам добу, - кидаю коротко і скидаю дзвінок. Усе. Більше я чекати не стану.

Я й так здогадуюся, чия вона. Дике, пекуче почуття провини відправляю в той самий казан, де вже киплять тривога і лють. Так, я майже впевнений. Майже. Але це «майже» зжирає мене зсередини.

Тому все має вирішитися якомога швидше.

Скрип дверей. Швидко піднімаю погляд. Ксюша стоїть у отворі з чашкою в руках. Обличчя розгублене, погляд вивчаючий.

- Тимуре, усе нормально?

Нормально? Намагаюся посміхнутися, але виходить тільки різке:

- Ксюшо, вийди.

Вона моргає, але йде без заперечень. Добре, хоч тут не довелося пояснювати. 

Прикриваю очі. Від шаленої пульсації в грудях зводить вилиці.

Терпіння? Ні, це точно не про мене. Я ніколи не вмів сидіти і спокійно чекати, доки все саме влаштується. Мене завжди дратувала ця фраза: «Почекай трохи, все налагодиться». 

Як налагодиться? Само? Ні, дякую. Якщо мені щось потрібно, я або беру це відразу, або зношу всі перепони, щоб дістати. Очікування... тортури. Повільні, болісні. У такі моменти просто розриває зсередини. Терпіння потрібне тим, хто сам не знає, чого хоче. А я знаю. І мені плювати, що для цього доведеться зробити.

Рішення буде. Має бути.

Я не готовий бути батьком. Але ще менше я готовий жити з цим «майже».

Метушуся кімнатою туди-сюди, кроки гулко віддаються в тиші. Намагаюся скинути напругу, але вона тільки зростає. З кожним кроком, з кожним зітханням усе гірше. Картинки з минулого миготять перед очима.

Стискаю кулаки, намагаючись відігнати ці думки. Марно. У голові крутиться одне й те саме: я міг би все виправити. Повинен був виправити. Але я вибрав втекти. Закритися, як боягуз. І ось до чого це призвело.

Якась дика, божевільна версія мене, готова піти на що завгодно, щоб повернути собі контроль. Але цей контроль виявився ілюзією. Брехнею, яка зараз душить мене зсередини. 

Я облажався. Я реально облажався.

Зустріч із партнерами проходить повз мене. Ксюша розважає їх весь вечір, йдемо з підписаним контрактом. 

Наступного дня, коли сідаємо в літак, на телефон приходить повідомлення: «Контейнер відвезли в лабораторію. Результат скоро буде».