Позашлюбний спадкоємець Чудовиська - Аріна Вільде, Анастасія Kовальська

- Що сталося? 

- Я сказав, усе нормально, - кидаю роздратовано.

Вона замовкає. Пальці відсмикує, ніби обпеклася. У дзеркалі навпроти бачу, як стискає губи, намагаючись приховати образу. Ксюша завжди знала, коли вчасно відступити. Але її скривджене мовчання дратує ще більше.

- Ксюшо, я втомився, - видихаю, стискаючи скроні.

- Втомився? - робить крок до мене, обходить, заглядаючи в обличчя. - Від чого? Від мене? Чи це щось інше?

- Якщо ти думаєш, що я збираюся зараз щось обговорювати, ти помиляєшся.

Красиве обличчя кам'яніє. Бачу, як вона кусає губу, щоб не сказати зайвого.

- Гаразд.  Роби, як знаєш.

Розвертається, йде в спальню.

Холодне повітря б'є в обличчя, коли я виходжу на балкон. Одразу стирає залишки солодких парфумів, які до цього ніби душили. Тут простіше дихати. Тут - холодна реальність. І вона мені зараз потрібна. 

Дістаю телефон, шукаю потрібний контакт. Один гудок. Другий. Відповідь лунає майже одразу.

- Так? - голос помічника рівний, професійний. Чекає, що я знову замовлю знайти інформацію на потенційних партнерів, або брудний компромат на когось із чиновників. 

Але цього разу я його здивую. 

- Потрібно дістати матеріал дитини для тесту ДНК. У найкоротші терміни. Сьогодні. Завтра максимум.

На іншому кінці тиша. Але я знаю, що він слухає, обмірковує.

- Якими способами? 

- Будь-якими, - пальці стискаються на холодному металі перил. - Мені байдуже, як ви це зробите.

- Зрозумів. Працюємо. 

Скидаю виклик. Тепер почнеться найскладніше. Чекати.

Раз Віра не захотіла по-хорошому, доведеться грати брудно. Ні, сорому я не відчуваю. Ні краплі. Нехай згадає, що провернула п'ять років тому. Як дивилася мені в очі, брехала. Як усе зруйнувала і зникла. 

Повертаюся у квартиру. Прямую до спальні. Ксюша там. Лежить на ліжку, ніби нічого не сталося. У руці книжка, якийсь глянцевий детектив, другою ліниво проводить по ковдрі.

Завмерла в позі, яка має такий вигляд, наче була спеціально відрепетирована. Білосніжна постільна білизна, довгі ноги, виставлені напоказ, шовковий халат трохи приспущений, а під ним миготить тонке мереживо. Усе ідеально. Усе розраховано.

В очах знову штиль. Немає ні краплі докору, ні тіні роздратування.

- Ляжеш? - злегка підводиться, поправляє халат, але не надто. Мереживо все одно залишається на видноті.

Проходжу до крісла, сідаю. Спина прилипає до м'якої оббивки, голова трохи відкидається назад. Заплющую очі. 

- Тимуре, - голос тремтить на межі турботи й образи.

- Втомився.

- Ти занадто напружений. 

Шурхіт тканини. Ледь вловимий звук. Перш ніж я встигаю відповісти, вона опиняється в мене на колінах. Легка, як пушинка, гаряча, як полум'я. Тканина халата трохи задирається, відкриваючи ще більше гладкої шкіри. Вона влаштовується зручніше, руки обвивають мою шию.

- Дай вгадаю, - її голос звучить низько, майже пошепки. - Ти знову думаєш про роботу?

Ох, якби.

- Ксюшо...

Повільно совається, влаштовуючись зручніше. Коліна обхоплюють мої стегна, а пальці знову пробираються до коміра сорочки.

- Дозволь мені допомогти.

Мої руки лягають на тонку талію. Гаряча шкіра під пальцями свербить, і я мимоволі стискаю сильніше. Вона відповідає на це тихим видихом, ледь помітною посмішкою.

Червоні губи знаходять мої, м'яко, повільно. Вона не поспішає, не вимагає, просто пробує. Це все одно, що вогонь торкається льоду, пробуджуючи щось, що я намагався заморозити.

Жіночі руки знову ковзають униз, торкаються ґудзиків на сорочці. Вона розстібає їх один за одним, не відриваючись від поцілунку.

- Просто відпусти все.

Один ґудзик. Другий. Сорочка відкривається, і її долоні ковзають по моїй шкірі. Теплі, м'які. Вона притискається ближче, гаряча, як полум'я. 

Та пішло воно. Якщо хоче відволікти, нехай розважається. Нехай зітре хоч частину цього божевільного шуму в голові.

Різко стискаю за талію, притягую ближче.

- Ось так краще, - шепоче між поцілунками, голос вібрує, як натягнута струна.

Але я не відповідаю. Просто знову нахиляюся до її губ. Нехай зітре цю чортову напругу, нехай зробить те, що в неї завжди виходить.