Десертик - Анна Харламова

Айлі стояла у кондитерський зі шваброю у руках, але нічогісінько нею не робила. Її думки блукали – поряд з персоною Мітчела. Він так дивно реагує, коли заходить річ про його батьків. Айлі було цікаво, що приховує цей красень – а він то точно щось приховує. І вона про це дізнається.
   Дівчина задоволено усміхнулась, згадавши, як Мітчел її називає Десертик. А ще, він сказав, що вона пахне ваніллю і це йому до вподоби. А згадавши, ранковий поцілунок, дівчина томливо зітхнула. Його губи зводять її з розуму. Уміє він це діло. У її житті ще не було таких умілих партнерів у поцілунках.
   — Можна?! — пролунав голос Джессі.
   Айлі одразу ж спустилась з рожевих хмаринок на землю.
   — Ще питаєш!
   — Ну як тобі нова оселя?
   — У Мітчела…
   Джессі її перебила:
   — Не у Мітчела, а у вас.
   — Так, так. У нас чудовий дім. Правда треба все привести трохи до ладу. І меблі купити, і прибрати, а ще зайнятись садком.
   — А як що до Мітчела? Йому час залишиш?
   — Все йому вистачає. — Айлі зрозуміла, що подруга натякає на їхнє інтимне життя. Проте, дівчина взагалі не полюбляє таких розмов, а тим паче нема про що говорити. Їй не пізнати, який Мітчел коханець. Йому інші дівчата до вподоби.
   — А який він у ліжку? Ну розкажииии. Благаююю. — Джессі аж засяяла, а її цікавість зашкалювала. — Кажуть, що він ще той! Ух! Це правда?
   — Як ти можеш розпитувати про таке, це ж друг  Крейга? — дівчина зашарілась.
   — Ну тай що?! Це просто цікавість. Мені пощастило з моїм хлопцем, ми таке з ним виробляємо. Ось сьогодні вранці, він мене прив’язав до ліжка і…
   — Досить, досить, досить. — Зупинила її подруга. — Джессі, я уявила собі цю картину.
   — От і добре. А тебе Мітчел зв’язував? Що цікавого ви робили?
   — У нас ще все попереду правда Десертик?! — пролунав найсексуальніший голос.
    — Так, любий. — Як же Айлі пощастило, що у цю хвилину зайшов шотландець. Вона йому, ще так не раділа.
    — Джессі хочеш приєднатись, спробуємо секс у трьох?! — Мітчел, зробив так, що тепер черга Джессі червоніти.
    Через декілька секунд рум’янець зійшов і вона сказала:
   — Якщо сил вистачить на нас двох, то я згодна.
   — Народ, досить! — Айлі розчервонілась, а руки спітніли.
   Мітчел розреготався.
   — Добре сонце. — Він підійшов цмокнув її у соковиті губи, та додав: — Навіщо це все обговорювати, краще ми сьогодні коли повернемося додому, спробуємо тебе зв’язати. Так?! — він знущався над нею, знаючи, як його слова діють на неї. Він її збуджує, він це точно знає.
   — Спочатку зайди в магазин «Все для ремонту», та купи мотузку. — Не втрималась Айлі.
   — Гарна ідея Десертик. — Цмокнувши її на цей раз у щічку, він весело їй підморгнув.
   — Добре, голуб’ята, залишу вас на одинці.
   — Ти ж щойно прийшла? — звернулась до Джессі, Айлі.
   — Я забігла на хвильку. Проходила поруч, от і зайшла привітатись. А тепер маю бігти додому, бо сьогодні до нас завітає мама Крейга.
   — Все вже купила до вечері? — Айлі засміялась, знаючи, що її подруга купляє їжу у ресторанах.
   — Так. Замовила все ще зранку. Вже навіть забрала. — Вона засміялась. — Зосталось лише повикладати на тарілки, і зробити вигляд, що це я все приготувала.
   Айлі усміхаючись, захитала головою.
   — От хитруля.
   — Так, я така. Бувайте. — Помахавши до побачення, вона вийшла у двері.
   — Па-па. — Айлі помахала у відповідь.
   Мітчел, кивнув у бік Джессі.
   — У який магазин підемо?
   — Не зрозуміла.
   — Купляти мотузку. — Усміхаючись, як хижак, запитав він.
   — Дуже смішно. — Айлі зашарілась.
   — А хотіла б спробувати?
   — Мітчел, припиняй! — розізлившись, дівчина звела брови.
   Хлопець лише що й міг, то це розреготатись.
   — Ти так привабливо злишся.
   — Ці твої жартики. — Айлі махнула рукою.
   — Це був не жарт.
   Дівчина зашарілась ще більше.
   — Ну тоді дякую.
   Мітчел пройшовся очима по кімнаті.
   — Мило. Мрія втілюється у життя.
   — Так. — Айлі засяяла немов сонце.
   — Ти на сьогодні усе закінчила?
   — Так.
   — Тоді, пішли щось візьмемо у магазині.
   — Що саме?
   — Ну не знаю. Щось що можна просто розігріти у мікрохвильовці.
   — Навіщо?
   — Щоб з’їсти. — Засміявся він.
   — Я щось приготую на вечерю.
   — Нема з чого. У холодильнику порожньо. — Він розвів руки у сторони.
   — Тоді треба купити продуктів.
   — Ти дійсно хочеш готувати?
   — Я ж казала – я це люблю.
   — А, що ти, ще любиш?
   Айлі примружилась, не розуміючи запитання. Та й навіщо йому знати, що вона любить.
   — Про, що саме ти запитуєш?
   — Ну не знаю, — він замислився на мить, — наприклад улюблена пора року?
   — Тобі дійсно цікаво?! — її щире здивування, викликало у шотландця усмішку.
   — Ну я повинен про тебе щось знати. Як ми будемо удавати пару, не знаючи нічого одне про одного.
   — А, ти про це. Ну так. — Айлі у мить посумнішала. Вона гадала, він хоче її пізнати, але це все заради брехні.
   Мітчел дійсно хотів знати її краще, але не міг зізнатись про це їй.
   — Підемо вже?
   — Так. — В’яло сказала вона.
   Через п’ять хвилин вони вже були у авто, та їхали до магазину.
   — У мене немає улюбленої пори року. — Обірвала тишу Айлі. — У кожному місяці є щось своє неповторне. Зимою, усе біле чисте – наче починаєш усе з нової сторінки, а ще Різдвяні свята. — Вона засяяла. — Весною, усе таке свіже. Пахощі цвітіння дурманять, сонечко пригріває, усе довкола дає надію на початок нового. Літо – це аромат ягід, аромат літнього дощу, тепло сонця, прогулянки по берегу босоніж, зіркове небо та нічні прогулянки. — Айлі говорила з таким захватом, що Мітчел вбирав її слова немов губка. — Осінь, усе яскраве та різнобарвне. Аромат грибів, листя та землі. Це прогулянки, після яких приходиш додому, сідаєш у крісло, вкриваєшся пледом і п’єш чай у гарній компанії. — Айлі глянула на нього, і почервоніла. Він пильно дивився на неї, та уважно слухав. Вона тільки зараз зрозуміла, що вони під’їхали до магазина. — Що?
   — Ні, нічого. Гарно. З такого боку я не дивився не ні літо, ні на осінь, ні на інші пори року. Я забувся, що таке свята, не звертав увагу на білий цвіт, на аромати літа, та прогулянки.
   — Чому ж так?
   — Не знаю. — Його настрій у мить змінився. У Айлі навіть мороз по шкірі пробігся від його крижаного погляду.
   Мітчел добре знав, чому він не звертав уваги на такі милі дрібниці, як вона. Він самотній. Усе для нього не в таких барвах, як для неї. Йому б хотілось проводити час, гуляючи, ходити на пікніки, чи бути під вітрилами, але з кимось. Але він сам вибрав таке життя. Воно повинно бути таким й надалі.
   Айлі зрозуміла одразу, що йому нема із ким проводити вільний час. Так у нього є друг Крейг, але він завжди з Джессі. А з дівчатами, якими він проводить ночі, навряд чи ходять на пікніки. У Айлі дозрів план.
   — Якщо у тебе буде вільний час, і якщо тобі буде не важко… — вона замовчала.
   — Кажи.
   — Ти міг би мені показати якісь гарні місця, де я б могла потім гуляти? Джессі з Крейгом не витягнеш на прогулянку. А я в Аберфелді не знаю ніяких гарних місць. — Знизила плечима Айлі.
   — Ну я не знаю. Я не дуже полюбляю усе це. Вибач, але ні.
   — Ну дякую «любий». Я розповім твоїй бабусі, що ти не проводиш час із нареченою.
   — Ну Десертик, знаєш чим зачепити. Але не у цьому випадку.
   — Я прошу тебе. Одна прогулянка і усе. Обіцяю, що після цього просити більше не буду. Одна єдина прогулянка, що тобі шкода чи що?! Побачиш, тобі сподобається, ще сам потім будеш мене вмовляти гуляти із тобою. — Заявила вона.
   — Добре. Вмовила. — Важко зітхнув Мітчел і закотив очі. Глянувши на неї, він мовив: — Сходимо, але один раз. Добре?
   — Добре.
   — Обіцяєш?
   — Так. Мені, що тату набити «обіцяю», щоб ти повірив?!
   — Такі милі дівчатка, як ти не мають тату.
   — Ага.
   Мітчел нічого навіть не відповів на її «ага».
   — Ну, що за покупками?
   — Звичайно.
   Закупившись у магазині, Айлі та Мітчел поїхали додому.
  
   Приїхавши у «сімейне гніздечко», Айлі у швидкому темпі чаклувала над вечерею. Цим часом Мітчел розтопив камін у вітальні. Весняний вечір видався не таким вже і теплим. Доки дівчина готувала для них, він теж хотів зробити, щось приємне. Тому покінчивши з розпалюванням вогню, він підсунув крісла ближче до каміна та приніс невеличкий столик з горища. Витерши його вологою серветкою від пилу, шотландець накрив столик скатертиною у клітинку, синьо-зеленого кольору. Мітчел усміхнувся, дивлячись на плоди своєї праці. Усе наче для романтичної вечері, але на жаль це не є так. Хлопець всівся у крісло, та почав спостерігати за вогнем.

   Айлі вертілась немов бджілка. Бігаючи з одного місця на інше, та перевіряючи м’ясо у духовці, дівчина встигала ще й різати салат. Яловичина окутувала своїм божественним ароматом, усю кухню. Аромат лаврового листа, цибулі, волоських горіхів, та перцю, розпалювали апетит і без того голодних мешканців будинку. Увесь дурманливий аромат, димкою розповсюджувався по кімнатах.
   Порізавши салат із різної капусти та листя, заправивши його, Айлі гарно виклала його на тарілки. Діставши м’ясо, та втягнувши носом, вона задоволено усміхнулась, наче похвалила сама себе. Порізавши яловичину та хліб, вона виклала це все на тарілки до салату.
   Дівчина вийшла у коридор, та нерішуче пройшла у вітальню. Вона не могла так швидко звикнути до того, що вона господиня у цьому домі, хай навіть на деякий час. Тому дуже обережно, майже навшпиньках Айлі зайшла до вітальні. Вона усміхнулась, побачивши, які зміни зробив Мітчел у кімнаті. Вітальня стала по домашньому теплою та затишною. А веселі вогники у каміні запрошували сісти у крісло, та дивитись на їхні «танці». 
   Айлі одразу не побачила Мітчела. Велике крісло з великою спинкою, затуляло сплячого хлопця. Айлі підійшла ближче. Дивлячись на його правильні риси обличчя, дівчина захотіла торкнутись до нього, а ще більше поцілувати ці привідкриті губи. Не такий він вже і нахаба, коли тихо спить, як немовля, ­— подумала Айлі та простягла руку до його вилиці. Тихо наче пір’ячко, вона провела пальчиками по його щоці, та ніжно усміхнулась, коли він поворухнувся. Вона миттю забрала руку, і тихо мовила:
   — Вечеря готова.
   Мітчел провів рукою по вилиці, саме там де щойно була її долоня. Айлі зашарілась від одної думки, що він міг відчути її доторк і лише прикидався, що дрімає. Він усміхнувся, дивлячись їй у вічі. Він відчув її доторк. Він знав, що вона торкалась до нього. Проте знати їй це не потрібно.
   — Це чудово. Я дуже зголоднів. — Мітчел потер задоволено долоні. — Поїмо тут?
   — Із задоволенням. — Дівчина усміхнулась і додала: — Я зараз все принесу.
   Шотландець підвівся з крісла.
   — Я допоможу.
   — Ні. Не варто. Я сама.
   — Заперечень не приймаю.
   Усмішка осяяла її обличчя.
   Зайшовши до кухні, Мітчел втягнув носом і голосно ковтнув. Цей звук розсмішив їх обох. Засміявшись, Айлі глянула на синьоокого. Його очі сміялись, і він став ще гарнішим.
   — Ось тримай. — Вона дала йому тарілку з їжею та виделку.
   — Ммм. Аромат дивовижний. Давно не їв домашньої їжі.
   — Ну, раніше ж у тебе не було «нареченої». — Дзвінко засміялась дівчина.
   — Це вірно. — Підтримавши її сміх, відповів він.
   — Ну, що ходімо, доки не охололо все? — Айлі узяла свою тарілку, виделку та додала: — Я хотіла подати це все з червоним вином, але ми забули його купити.
   — Десь у бабусі була хованка. — Він замислився, згадуючи де вона тримала пляшки з міцними напоями. — Згадав! Ідемо, поставимо все на стіл. — Він вказав рукою на вихід, пропускаючи її вперед.
   — Дякую. — Вона весело зробила реверанс.
   Він тихо засміявся.
   Вони почимчикували до вітальні. Поставивши тарілки на столик, Мітчел мовчки вийшов з кімнати.
   Айлі сіла на крісло, та почала смиренно чекати на господаря оселі. Минуло хвилини три після того, як Мітчел вийшов з вітальні, і в цю мить пролунав гуркіт за гуркотом. Айлі підскочила, але куди бігти не знала. Але, щоб зібратись та логічно подумати звідки лунав гуркіт, стільки часу не було. Вона просто вибігла у коридор та гукнула Мітчела. Він не відізвався. Тоді вона пройшла до кухні, та побачила відчинені двері, у які вона ще не заглядала. Але зараз саме час це зробити. Вона встромила голову у двері. Це був погріб. Дівчина геть нічого не могла розгледіти, темінь така, що можна було око вибити. Айлі знову гукнула:
   — Мітчеле ти тут?
   — Так. Не спускайся, тут брудно. — Пролунав голос з темряви. — Лампочка перегоріла, от я і за щось зачепився. — Крикнув він, пояснивши у чому річ.
   Айлі швидко зібралась з думками, набагато швидше чим п’ять хвилин назад, та почала відкривати шухлядку за шухлядкою. Дівчина шукала, сірники, свічку, а якщо пощастить то узагалі ліхтарик. Айлі радісно підплигнула, коли знайшла сірники, а поряд з ним невеличкий шматочок жовтої свічки. Запаливши її, вона не послухалась Мітчела та почала спускатись у низ.
   Здавалось тут не може бути так глибоко, але вже минули сходинок сім, і ось нарешті, Айлі вступила на землю, і опинилась прямісінько біля шотландця.
   — Привіт. — Наче мишеня, яке нашкодило, вона тихо привіталась.
   — Привіт. Я ж казав, стій наверху. — Невдоволено сказав хлопець.
   На її пальці капнув віск, і вона зойкнула. Мітчел одразу забрав з її рук, запалену свічку і узяв руку дівчини у свою.
   Айлі затремтіла від його доторку, і це не пройшло повз нього.
   — Все гаразд. Мені не боляче.
   — Ага. Я це зрозумів. — Він подивився на її маленькі пальчики, які почервоніли від гарячого воску. — Треба щось холодне прикласти. А я казав, не спускайся. — Він поставив свічку на якусь коробку неподалік, і тримаючи її руку забрав затверділі каплі воску.
   — Ай.
   — Потерпи. — Фиркнув він.
   — Не насуплюйся до мене!
   — Ой, дивіться, яка пані.
   — Саме так. — Вона хотіла висмикнути руку, але він не відпустив. Дивлячись їй у вічі, він здер останню краплину з її пальця.
   — Казав не спускайся.
   — Я обпеклась, не із-за того, що спустилась.
   — Твій язичок не болить?
   — А чому має боліти?!
   — Тому, що його хазяйка, дуже гостра на язик. Цікаво, він колись може мовчати.
   — Може.
   — Коли ж?
   — Ну я ж мовчала, коли ти мене цілував. — Вона почервоніла, але приглушене світло прихистило її, від пронизливого погляду Мітчела.
   — Я тебе цілував?!
   — Ну, а що я?
   — Так.
   — Ні, ти мене цілував, а я… А я…
   — А ти відповіла.
   — Можливо.
   — Можливо?! О повір, ти відповідала. Та ще й як. Ти ж мене відпускати не хотіла.
   — Я?! Це ти.
   — Навіщо сперечатись, якщо можна це перевірити. — Він божеволів від одної думки скуштувати знову її ванільні губи.
   — Якщо це тільки лиш із-за перевірки. Тоді давай. — Єдине, що вона зараз хотіла, це його губи, які заволодіють її вустами.
   — Звісно, це лише заради перевірки.
   — Ну тоді добре.
   Мітчел вже не міг встояти, і просто накинувся на губи Айлі. Він тримав її обличчя у своїх великих жменях, а вона обіймала його міцну спину. Поцілунок був настільки бажаним, як вода у пустелі. Їх накрило з головою бажання, яке лише набирало обертів. Поцілунок був нестримним. Їхні язики досліджували одне одного. Губи пекли вогнем. Дихання стало важким, та гарячим. Уся малесенька кімната була наелектризована пристрастю цих двох. Айлі застогнала, і Мітчел з новою силою, запустив свій умілий язик до її ротика. Він покусував її нижню губу, потім знову повертався до глибокого, ненаситного цілунку. Він хотів чути, звуки її бажання. Хотів чути, що їй подобається бути з ним, цілувати його. І коли він знову почув те, що хотів - почув її стогін, він був найщасливішим у цю мить. Він не розумів, що з ним коїться. Що з ним робить ця дівчина?
   Айлі задихалась від бажання віддавати стільки, скільки отримує від нього. А він давав їй так багато у цю мить. Він давав їй відчути себе бажаною, сексуальною, справжньою жінкою, яку бажає чоловік. Вона віддавалась до останньої краплі. Усе було віддане емоціям, пристрасті, які вони ділили з Мітчелом на обох.
   Мітчел злякався того, що забажав її. І у цю ж мить відпустив її.
   Важко дихаючи, він мовив:
   — Ось бачиш, ти відповіла.
   — Так відповіла. Але все ж таки відповіла – а не перша на тебе накинулась, як ти щойно на мене.
   — Це ж було заради перевірки.
   — І який результат?
   — Не знаю. Коли ти відповідаєш, коли я. Коли ти цілуєш, коли я. Все синхронно якось виходить.
   — Згодна.
   — Ну от і добре. Повечеряймо.
   — Так, ти правий.
   — Зараз тільки візьму пляшку якогось вина. Ми ж за цим прийшли сюди.
   — Звісно.
   Вони поводились, як підлітки яких застукали за поцілунком. Вона червоніла, а він не знав, що казати.
   — Ну ось, здається знайшов. — Він узяв свічку в руки, та посвітив нею біля пляшки з вином. — Називається "Quadrio"5. Червоне, сухе вино. Підходить?
   — Думаю, ти краще в цьому тямиш. Головне щоб червоне, у нас на вечерю м’ясо.
   — Тоді хай буде це. Ну, що пішла на верх. — Він дав їй пляшку, а сам тримаючи свічку в одній руці, другою узяв її долоню. Ідучи попереду, він освітлював їм шлях на гору.
   Айлі міцно узялася за його руку, наче за рятувальний жилет. Його долоня була така велика, її пальчики були повністю сховані у його жмені. Дівчина усміхалась,
ідучи позаду. Їй подобається, коли він торкається її.
    Мітчел тримав її руку до самого виходу, доки вони не переступили поріг кухні. Але й тоді, не одразу її відпустив.
   — Я так хочу їсти. — Мовила вона.
   І тільки почувши голос Айлі, він відпустив її, та задмухав свічку.
   У цю мить коли їхні руки спорожніли та відірвались одне від одного, вони обоє невдоволено зітхнули.
   — І я хочу їсти. — Заговорив він. — Відкривши шухляду, він дістав штопор. Швидким рухом хлопець відкоркував пляшку і дивовижний аромат вина, хмаринкою донісся до Айлі.
   — Смачно. Пахне фіалками.
   — Так. А ще здається малиною.
   — Точно!
   — А казала, що не розбираєшся у винах. — Він грайливо підняв брову, і на обличчі з’явилась та сама сексуальна усмішка.
   — Вибач. Я збрехала, я дегустатор вин. — Засміялась вона.
   — Ну, тоді ключі від погрібу з винами – твої. —  Він не втримав смішок.
   — А де келихи?
   — Он там. — Він вказав пальцем на тумбочку.
   Айлі підійшла туди, куди вказав Мітчел. Відчинивши дверцята шафки, вона дістала два келихи.
   — Ось. — Весело дзеленькнувши один об одного келихами, сказала вона.
   — Нарешті усе є. — Він усміхнувся. — Можна іти їсти.
   Повернувшись назад у вітальню, вони повсідались у крісла біля каміна. Мітчел наповнив їхні келихи вином, та мовив:
   — За цей вечір. — Він підняв свій келих до гори.