Бог скорпіон - Голдінг Вільям Джеральд
До людини іншої крові. До чужинця з його невідомими мріями. Хіба ти не розумієш, що то за мрії? Всього лиш відчайдушна спроба позбутися власних зіпсутих бажань, здійснивши їх в уяві, адже за законами природи справдитися вони не можуть. Люба моя, невже ти гадаєш, що таки є краї, де люди одружуються всупереч природним межам єдинокров'я? До того ж, де б вони жили, ті казкові блазні? Якби небо було таке величезне і простягалося аж до їхніх далеких країв, то уяви лишень, скільки б воно важило!
— Справді. Божевілля, та й годі.
— Нарешті ти визнала істину. Він божевільний, який вдався до своїх побрехеньок і зазіхнув на найвищу, найсвятішу нашу єдність, на всіх нас. Він — божевільний, який загрожуватиме нам, доки не погодиться служити Богові. — Верховний Жрець замовк і відвернувся до затопленої водою долини. Стрімка течія винесла звідкись порожнього човна. Він крутився на чорториях, аж поки перекинувся. — Тепер ти розумієш? Нам нема коли чекати на допомогу. Ми, звичайно, постараємося переконати його, але якщо з цього нічого не вийде, доведеться вдатись до примусу.
Настала тиша. Не порушуючи її, Чарівна Квітка знову нечутно заплакала. Сльози стікали по її щоках разом із малахітом. Так стікають з гори дощові потоки.
Вода в річці все підіймалася. Царевич сидів, час від часу подзенькуючи своїми коштовностями.
Згодом Чарівна Квітка перестала плакати.
— Певно, вигляд у мене жахливий!
— Та ні, люба. Тільки волосся трохи скуйовдилось і фарба потекла. Але це тобі до лиця.
Вона жестом підкликала служниць.
— Бачиш, Верховний Жерче? Мій вигляд показує, яка зіпсута я була. Але тепер мені майже байдуже. Не зовсім, звичайно, але майже байдуже…
Він поглянув на неї похмуро й здивовано.
— Тобі байдуже, чи припиниться повінь?
— Щодо цього — ні. Байдуже, який у мене вигляд.
Служниці знову поставали збоку. Чарівна Квітка нарешті зважилася й рішуче промовила:
— Я готова!
Верховний Жрець голосно наказав:
— Приведіть його сюди!
Царевич скочив на ноги.
— Я, мабуть, піду поп'ю води…
— Сядь, як сидів, малий негіднику! — просичала сестра.
Царевич знову сів.
Знадвору почувся гамір, серед якого вирізнявся добре знайомий усім голос. Його завжди балакучий власник і тепер без угаву говорив, щоправда, гучніше, ніж звичайно. Двоє високих чорних воїнів у пов'язках на стегнах тягли Брехунця за обидві руки. Вони виволокли його на терасу й поставили перед Чарівною Квіткою. Брехунець замовк і звів на неї очі. Чарівна Квітка відповіла йому незворушним кам'яним поглядом. Вона здавалася спокійною, мов душа, що вже переступила межу цього життя, і тільки вбрання в неї на грудях ледь здригалось. Раптом Брехунець помітив Царевича, який сидів навпочіпки коло Чарівної Квітки, прихилившись спиною до стіни. Брехунець сіпнувся в руках воїнів і чимдуж закричав:
— Ти — зрадник!
— Я не…
— Стривай, Брехунцю. — Верховний Жрець звернувся до Чарівної Квітки: — Дозволь?
Вона розтулила губи, але не вимовила жодного слова. Верховний Жрець підняв палець.
— Відпустіть його!
Воїни відступили від Брехунця, оголили свої блискучі списи й наставили їх вістрями на нього, мов на звіра, загнаного в сіть. Брехунець заговорив знов — швидко, розпачливо, дивлячись то на Верховного Жерця, то на Чарівну Квітку, то на Царевича.
— Отрута — це жорстоко. Ви скажете: зате людина не відчуває болю. Але ж звідки вам знати? Вас коли-небудь отруювали? А я знаю безліч корисних для вас таємниць. Я навіть міг би спинити повінь — дайте лишень час! Ми ж не злякались, ніхто з нас не злякався, хіба не так? Боятися — це жахливо. Жахливо!
Верховний Жрець урвав його:
— Ми тебе не залякуємо, Брехунцю!
— Чого ж тоді зуби в мене, як тільки я замовкаю, починають цокотіти, аж у голові гуде?
Верховний Жрець простяг до Брехунця руку, але той відскочив назад.
— Заспокойся, молодче. З тобою нічого не станеться. Принаймні зараз.
— Не станеться?
— Ні. Треба зробити перерву. Відпочинь, Брехунцю. Лягай собі на килимку, вмощуйся зручненько.
Брехунець підозріливо поглянув на нього, але Верховний Жрець лише кивнув головою і всміхнувсь. Брехунець нахилився, сперся на руку й сів навколішки. Він озирнувсь довкола, сахнувся, побачивши списи, а тоді неквапно ліг і згорнувсь клубочком, мов дитина в материнському лоні. Але жодна дитина в світі не тремтіла з напруження так, як він; жодна дитина не роззиралася так, як він, на всі боки.
Тим часом Верховний Жрець, поглянувши на розбурхану річку, сахнувся так само, як Брехунець, коли вгледів списи. Верховний Жрець вочевидь намагався опанувати себе.
— Отже, Брехунцю, боятися нема чого. Часу в нас скільки завгодно.
Він бачив сторожке некліпне око Брехунця, як ото в краба, коли той виглядає з-під каменя.
— Заплющ очі. Забудь про все.
Брехунець заплющив очі, потім різко їх розплющив і опустив повіки знов, але так, що між ними лишились вузенькі блискучі щілинки. Верховний Жрець стиха заговорив:
— Поміркуймо разом над тим, що ми маємо.
Брехунець, лежачи на підлозі, здригнувсь і затремтів.
— Смерть… Убивство… Хіть… Ота яма…
— Ні, ні! Поміркуймо над добрим, близьким, дорогим!
Блискучі щілинки між повіками тремтливо розширилися, потім зникли. Скулений, мов зародок, Брехунець пробубонів у підлогу:
— Вітрець обвіває щоки… Прохолода…
— Чудово.
— Падає лапатий білий пух… Гори під білим покривалом…
— А, ти знов за своє! Я кажу, поговорімо про те, що маємо!
— Білі люди… Чисті, білі жінки… Шкіра — неначе слонова кістка з золотом. І всі — чужинки, а отже, всі — твої. О, лагідна чужинка біля чужого вогнища!
Верховний Жрець не витримав і нервово захихотів. Потім вибачливо глянув на Чарівну Квітку. Вбрання в неї на грудях знову здригалося.
— Послухай, Брехунцю. Ти вже заспокоївся, і тепер я спробую востаннє звернутися до твоєї шляхетності. Бог тебе цінує, і те, що ти не з Ним, викликає в Нього гнів. Прийми в дар вічне життя — заради нас!
— Ні! — заволав Брехунець.
— Стривай. Ми розуміємо, ти занедужав, великодушності від тебе годі й сподіватися. Тому, щоб тобі легше було нам допомогти, ми самі виявимо великодушність. Ти дістанеш від нас стільки ж, скільки дістав Він.
— Підкупити хочете?
Але Верховний Жрець його не слухав. Він заходився кружляти навколо Брехунця, а той, наче змія, поводив услід йому головою.
— Май на увазі, навіть цього може виявитися замало. Недавно я чув, начебто Він такий розгніваний, що… Проте ми повинні зробити все можливе. Не думай, що ми пропонуємо тобі просто лежати в могилі й сохнути, як решта, десь на околиці. Ні ж бо! Ми відсунем каміння, розберемо риштування…
— Про що це ти?
— Ти лежатимеш поруч із самим Богом! Щонайменш у трьох саркофагах. А внутрішній буде з найдорожчого матеріалу, якого ти тільки зажадаєш.
Брехунець звівся на коліна і знов очманіло заволав:
— Старий дурень!
— Зачекай, доки я скінчу. Ми розріжемо тебе й вичистимо нутрощі. Ми висмокчемо тобі крізь ніздрі мозок, а череп заповнимо пахучою рідиною…
Верховний Жрець захоплено показував на собі все те, про що розповідав, а Брехунець, обвивши себе руками, пугукав, немов оскаженілий пугач.
— І відріжемо тобі сором…
Царевич скочив на ноги.
— О, так, так!
Брехунець кинув пугукати й заговорив, і голос його лунав чимдалі різкіше:
— На маленькому, як селянське подвір'я, клаптику землі — жменька сліпих мавп, викинутих з виру людського життя на мілину, жменька самовдоволених невігласів, надто обмежених, щоб утямити: десяток миль річки — ще не цілий світ…
— Через тебе ми всі потонемо!
— Авжеж, потонете, якщо у вас не вистачить глузду піднятися по кручах і піти звідси…
— Благаємо тебе!
— Мене, засудженого, загнаного в пастку, мене, єдину людину з тверезим розумом у цьому… цьому… — Брехунець смикнувся до Чарівної Квітки й схопив її за ногу. — Невже ти не розумієш? Твоєму братові… скільки йому? Десять? Але ж сила і влада в твоїх руках — у твоїх, твоїх! І ти хочеш за нього заміж? За цю нікчемну подобу хлопця?..
— Пусти мене!
— Та він же — справжнє дівчисько! А ти, ти одна з тих кільканадцяти воєначальників, які командують на цій річці. У тебе є воїни, а це — вже майбутнє військо…
Чарівна Квітка важко дихала. Вона звела перед собою руки і дивилася йому просто у вічі, наче більше дивитися не було куди. А Брехунець провадив:
— То ти хочеш за нього заміж?
Чарівна Квітка розтулила губи й стулила їх знов. Вона провела руками по бильцях крісла назад і обхопила їх так, що кісточки на пальцях побіліли. Потім відірвала погляд від Брехунця, подивилась на усміхненого Царевича, тоді на чашу, яка стояла на підставці.
— Ти маєш те, з чого виросте військо. То чи є щось таке, чого б ти не могла зробити?
— Ми знаємо, що зробити, — озвався Верховний Жрець.
Але Брехунець, немовби побачивши в Чарівній Квітці надію на порятунок чи й відчувши свою владу над Царівною, стояв перед нею і говорив, наче Бог:
— У цім краю найвище стоїть той, хто володіє тобою, о незбагненна й прекрасна жінко! Він би випалив дощенту всі береги цієї річки, коли б чоловіки в усій околиці не схилили перед твоєю красою голови!
— Та кому в світі спаде таке на думку? — озвався Верховний Жрець. —
Я ж казав, ти — божевільний!
— Ні, я не божевільний. Нема в мені ані хитрощів, ані злостивості.
— Нема злостивості? — вигукнула Чарівна Квітка. — Після того, що ти казав про "незбагненну жінку"?
Брехунець розвів руками.
— Та невже ви й досі не збагнули? Невже жодне з вас нічого не збагнуло? У цьому краю недоумків є лише один чоловік, якому доступні всі жінки, — Великий Дім, Бог!
Чарівна Квітка схопилася за голову й підвелась. А Брехунець відвернувся від неї і зневажливо, з ненавистю заговорив уже до Верховного Жерця:
— Навіть тобі, кого вважають мудрим, вони не доступні. Але те, що між мною і цією жінкою, цією прекрасною дівчиною нічого не було, що вона не любила мене, — брехня й нісенітниця!.. — Він підніс Верховному Жерцю пальця мало не до самого носа. — А якби Великим Домом був я?!
Кров відринула від темної шкіри Верховного Жерця, а тоді знов ударила йому в обличчя. Він одійшов од Брехунця на три кроки.
— Воїни! Вбийте його!
Тримаючи напоготові списи, воїни рушили вперед. Вираз гідності спав, немов маска, з обличчя Брехунця. Страх і ненависть спалахнули в ньому, як у Богові. Лице здригалося, підкоряючись квапливим і недоладним рухам, що враз охопили все його тіло.
