Бог скорпіон - Голдінг Вільям Джеральд

Вода в ній солона. І хто її нап'ється, той божеволіє і падає мертвий.

Великий Дім знову розреготався, а потім замовк.

— Цікаво, як же це я впав? — промовив він. — Дуже дивно. Біг собі, біг, і раптом — уже не біжу.

Брехунець скочив на ноги.

— Тебе збили з ніг, Великий Доме, я бачив. Та ще й стільки випив перед тим пива. Іншим разом…

— Ти не був п'яний, Великий Доме, — сказав, усе ще всміхаючись, Верховний Жрець. — Ти виснажився.

Бог знов ущипнув Брехунця за вухо.

— Розкажи про… — І він несподівано зареготав. — Про те, як вода робиться твердою!

— Ти ж уже чув про це.

Бог глухо гупнув правою рукою по ложу.

— То й що? Я хочу почути ще раз! — вигукнув він. — Ще і ще раз!

Гамір довкола стих. Завіси в кінці зали розсунулися, і з-поміж них постало на двох коротеньких ніжках якесь опудало, загорнене в біле лляне полотно. Воно продріботіло до середини зали й опинилось у проміжку між столами. Музика бив тепер у барабан дуже тихо.

— Справді, вона тверда як камінь, — говорив Брехунець. — Взимку каміння коло водограю вкривається затверділою водою, як ото рінь обростає мохом.

— Іще! — кинув Великий Дім у захваті. — Розкажи, яка вона біла, прозора, холодна і, головне, нерухома!

Зненацька опудало обернулося на чорняву дівчину. Вона підібрала поділ свого довгого вбрання і тримала його в руках, а з-під поли виглядали її маленькі ступні. Брехунець усе розповідав щось Богові, але дивився не на нього, а зиркав очима кудись убік.

— Болота чорніють, тоді біліють і стають твердими. А очерет робиться таким цупким, наче він кістяний. І холод…

— О, розповідай далі…

— То не вечірня прохолода, не свіжий вітрець від річки й не краплини холодної води, що збігають по боках пористого глечика. То лютий холод, він хапає людину, спочатку змушує її пританцьовувати, але потім рухи її стають чимдалі повільніші, і зрештою вона спиняється — назавжди.

— Ти чуєш, Верховний Жерче?

— А якщо людина ляже на той білий водяний порох, то вже ніколи не встане. Вона скам'яніє, перетвориться на пам'ятник самій собі.

— І все — Вічний Спокій! — вигукнув Великий Дім. — Жодного більше поруху!

Однією рукою він міцно обійняв Брехунця.

— Дорогий Брехунцю, я тебе так люблю!

Брехунець стиснув губи, аж вони побіліли.

— О ні, Великий Доме! Ти такий добрий, такий великодушний, а я нікому не потрібен.

Великий Жрець кашлянув. Бог і Брехунець обернулися до нього, і він очима показав їм, куди дивитись. Покривало з опудала спало. Немов осяйний водограй ударив у залі… Повернена вбік голова ритмічно похитувалась, ноги витанцьовували — водограй зблискував, вигинався в лад барабану.

— Ого! — вигукнув Бог. — Це ж Чарівна Квітка!

Великий Жрець покивав головою і всміхнувся.

— Твоя прекрасна донька.

Великий Дім підніс руку у вітальному жесті. Усміхаючись через плече, Чарівна Квітка вигнулася під музику всім тілом, і ще одне покривало спало додолу, а її довгі лискучі коси звабливо гойднулися по стегнах. Гамір за столами вщух, гості замилувано всміхалися, гомоніли тихо й лагідно, захоплено вітали Чарівну Квітку, неначе всім передався піднесений настрій і радість Бога. До барабанного бою додалися звуки арфи й дудки.

— Чи ти ба, як виросла! — сказав Великий Дім. — Аж не віриться, вже зовсім доросла!

Брехунець, облизнувшись, відвів погляд від Чарівної Квітки, нахилився до Великого Дома і легенько підштовхнув його ліктем.

— Це ж краще, ніж слухати про ту тверду воду. Га, Великий Доме?

Та Бог дивився кудись удалину, не помічаючи Чарівної Квітки.

— Розкажи іще щось.

Брехунець насупив брови й замислився. Раптом щось спало йому на думку. Його вилицювате обличчя скривив лукавий усміх.

— Може, про звичаї?

— Звичаї? Які?

— Про жінок, — прошепотів Брехунець.

Він нахиливсь якомога ближче до Великого Дома і, затулившись долонею, почав щось нашіптувати. Бог зосереджено слухав і всміхався. Вони все схилялись один до одного. Мов прикутий до Брехунця, Великий Дім сягнув рукою назад, узяв нову чашу, підніс її до губів і гучно відсьорбнув пива. Брехунець аж затрусився від притлумленого сміху і вже не міг говорити далі пошепки. З-за його долоні почулося:

— …і буває, що ті розпусниці доти ніколи їх не бачать!

Великий Дім пирхнув, обприскавши Брехунця пивом.

— Ти міг би розказати і щось непристойніше…

Великий Жрець ще раз промовисто кашлянув. Ритм музики змінився. Гугняво затягла дудка, наче несподівано домоглася чогось такого, про що здавна мріяла, і тепер не знала, чого жадати ще. І Чарівна Квітка перемінилася. Вона танцювала жвавіше, тіло в неї було до пояса неприкрите. Ось вона вся завмерла, і тільки ноги дріботіли під музику. А наступної миті заграло все тіло, і лише ноги та голова застигли на місці. Вона вже не всміхалась, а раз у раз поглядала в танку на свої перса. Часом вона підводила праву руку, згинала її в лікті й, затуливши нею обличчя, тримала так, що кисть указувала якраз на ліву грудь. Опущена ліва рука так само згиналась, і обидві кисті утворювали з лівою груддю одну лінію. При цьому дівчина легенько поводила лівим плечем, і перса м'яко погойдувалися, знаджуючи глядачів теплом, ароматом і пишністю.

Відтак її гнучке тіло почало, ніби в дзеркалі, відтворювати те саме, тепер зосереджуючи увагу вже на правій груді. І ось дудка, немовби від пахощів, що линули в затхле повітря зали, від цих забарвлених у темно-червоний колір персів, здавалося, збагнула, чого саме їй хочеться ще. В її гугнявому голосі вчувався вже не тільки людський плач. Цей плач почули за столами, де вже почалися п'яні поцілунки і грайливі пестощі. Брехунець відвів нарешті погляд від Великого Дома й повільно повернув голову. Обличчя в нього прибрало страдницького виразу, немовби він знемагав від спраги.

— Вона прекрасна! — простогнав він. — Прекрасна!

— Так, справді,— підтвердив Бог. — Розкажи ще щось, Брехунцю.

Той знову, ніби великомученик, простогнав:

— Треба дивитись на неї, Великий Доме, невже ти не розумієш?

— На це ще буде доволі часу.

Чарівна Квітка вигравала персами. Довгі коси розвіювалися й вилискували в несамовитому танку. Брехунець розривався між нею і Богом. Обома долонями він ляскав себе по обличчю.

— Гаразд, — похмуро мовив Великий Дім. — Не хочеш нічого розповідати, то я пограю з Верховним Жерцем у шашки.

Досить було йому сказати це, як умить з'явилася шашківниця. Її принесли так само швидко, як минулого разу пиво. Поки Великий Дім перемішував у чаші шашки, за столами щось змінилося — менше стало пестощів, тут і там приглушено розмовляли про наїдки й питво, про суспільні проблеми, про ігри. Скидалось на те, що Чарівна Квітка й музики старалися тепер самі для себе чи для стін.

— Твій хід, — сказав Великий Дім. — Бажаю успіху!

— Знаєш, — промовив Великий Жрець, — я часом думаю, було б цікавіше не совати навмання шашками, а обдумувати ходи наперед.

— То що б то була за гра? — здивувався Великий Дім. — Якась чудна, без правил.

Він звів очі. Побачивши Чарівну Квітку, лагідно всміхнувся до неї і знов повернувся до гри. Тепер Чарівна Квітка всю увагу зосередила на своїй тонкій талії і на гарних стегнах, що виглядали з-під останнього покривала й повільно виписували кола. На її ретельно нафарбованому обличчі вгадувалася надзвичайна збудженість. Кожну нову фігуру танка вона зумисне виконувала довше, ніж звичайно, і так мимоволі привертала увагу гостей. Вона випромінювала якесь сяйво, і то не тільки від лискучої мазі, що вкривала її шкіру.

Музики вже потомились. Арфіст перебирав струни з приреченістю господарки, змушеної перетирати на жорнах зерно. У дудара аж перекосилися від утоми очі. Тільки барабанщик грав легко, вистукував то обома руками водночас, то тільки однією, раз у раз їх міняючи. За столами гомоніли про шашки та полювання.

— Твій хід, Верховний Жерче.

Верховний Жрець кивнув головою, пересуваючи паличкою шашку. Брехунець рішуче смикав Бога за спідницю, намагаючись привернути його увагу. Чарівна Квітка скинула останнє покривало, і тепер на її лискучому тілі були самі лише коштовні прикраси. Ледь опущені куточки напіврозтулених губ, за якими блищали зуби, зображували жадання. Чарівна Квітка виконувала останню фігуру танка. Вона розпочала її у протилежному кінці зали, а потім, віддавшись на волю музики й немов беручи з неї наснагу, заходилася несамовито витанцьовувати по всій залі. Щокілька кроків вона спинялась, щоб знову показати всім свою красу, — розкидала руки, розводила коліна, випинала живіт. Танок вів її все далі й далі в глиб зали. На хвилю вона затримувалась, проживала в танку ціле життя, потім — знов п'ять-шість кроків і знов ціле життя… Раптом вона ненароком зачепила боком батька, той штовхнув шашківницю, і шашки розлетілися навсібіч. Бог розлючено озирнувсь і вп'явся поглядом у дочку.

— Ти невдоволений?

Шашки залетіли аж до помосту, де сиділи музики. Мелодія зненацька урвалася. За столами запала тиша. Все завмерло, лише здіймалися перса Чарівної Квітки. Вона впала долілиць на підлогу.

Великий Дім нахиливсь і вже без злості приклав до її чола долоню.

— Так-так. Авжеж. Я й забув.

Він спустив ноги й сів на краєчку ложа.

— Ти знаєш, я…

— Що, Великий Доме?

Він поглянув униз на доньку.

— Ти танцювала чудово, моя люба. Так розпалила кров…

Великий Жрець нахилився до Бога:

— А коли так, то…

Схвильований до безтями Брехунець метався між Чарівною Квіткою і ложем.

— Ти повинен, Великий Доме! Повинен!

Великий Дім сидів, простягши вздовж тіла руки. Та ось він склав їх на грудях, напружив м'язи, підвівся і втяг живіт, так що з-під труського шару жиру вирізнився міцний торс. Бог трохи посидів так.

— Ну, будь ласка, любий Великий Доме!

Бог видихнув повітря. Його очі затуманились. Тіло під ослабленими руками знесилено опало, знову випнувся гладкий округлий живіт.

— Я не можу, — глухо мовив він.

Бог глибоко, з таким свистом удихнув повітря, ніби поруч пролетіла велетенська стріла. У цілій залі ніхто не наважувавсь і мізинцем поворухнути, й оком повести — всі мовчки дивилися додолу.

Раптом Чарівна Квітка скочила на ноги й, затуливши долонями обличчя, кинулася геть. Здригаючись від плачу, спотикаючись, вона добігла до кінця зали; завіси зімкнулися за нею.

З глибини помосту вибіг якийсь хлопець. Він нахилився до Бога і щось прошепотів йому на вухо.

— Гаразд.