Бог скорпіон - Голдінг Вільям Джеральд

А ще перед головною брамою на щоглах майоріли прапори, і кожна щогла була закріплена линвами й вірьовками… Царевич аж трохи розгубився. Він з брязкотом сів у кутку й замислився, що діяти далі. Кінець кінцем він збагнув: мотузки йому не знайти. Слуги, до яких він звертався, тільки вклонялися, задкували геть і вже не повертались. Царевич тяжко зітхнув і затремтів. Єдиний чоловік, який міг допомогти з мотузкою, був той, хто знав усе. Брязкаючи прикрасами, Царевич повільно підвівся.

***

Висока тераса виходила до повноводої річки. Натягнутий над нею полотняний навіс завмер у нерухомому повітрі. В затінку під навісом сиділа, дивлячись на воду, Чарівна Квітка. Вона дуже змінилася. Її колись довгі коси тепер були підстрижені рівним колом від чола до потилиці й ледве сягали плечей. Однак її голову прикрашав, як і доти, золотий обруч, що з нього виростала золота голівка кобри, оздоблена топазами; обличчя в дівчини видовжилося, вся вона схудла, змарніла. Фарби на ній тепер майже не було, тільки на повіках лежав густий шар малахіту, яскраво відтіняючи вії. Отож Чарівна Квітка сиділа й понуро дивилася на воду. Вона почувала себе зганьбленою; якби цієї хвилини хтось поглянув у її очі, то відразу прочитав би в них це почуття.

Перед дівчиною стояв, склавши на грудях руки, Верховний Жрець. Він, як завжди, всміхався, але цього разу усмішка його була силувана.

Чарівна Квітка опустила голову й задивилася додолу.

— Бачиш, у мене нічого не вийшло. Я певна, Він гнівається на мене. Я весь час думаю про це.

— Він і на мене гнівається. І на всіх нас.

— Повік собі не прощу. Повік.

Обличчя Верховного Жерця скривилося в посмішці.

— Але в нас немає часу.

Чарівна Квітка перелякано звела на нього очі. Груди в неї високо здіймалися й опускались.

— Гадаєш, він занапастить нас усіх, затопить?

— Дуже, дуже ймовірно. Саме тому я й ризикнув порушити твою самоту. Часу вкрай мало, я про це вже казав. Одначе ми, ті, хто відповідає за долі людей, повинні зробити все можливе. Нам треба поміркувати. Розумієш, Чарівна Квітко, — гадаю, за таких обставин мені можна називати тебе Чарівною Квіткою, чи не так?..

— Як завгодно.

— Що відрізняє людину від решти істот?

— Не знаю!

— Здатність бачити факти й, виходячи з них, робити висновки. — Заклавши руки за спину, Верховний Жрець заходив туди-сюди по терасі. — Насамперед, — провадив він, — ми повинні з'ясувати факти.

— Які факти?

— Хто тримав небо? Га?

— Ну… Він.

— Хто рік у рік по-батьківському великодушно піднімав воду в річці?

— Звичайно, Він.

— А тепер чи є вже той, хто міг би стати новим Богом?

— Ні, — гірко зітхнула Чарівна Квітка. — Ще немає.

— А хто ж тоді піднімає воду в ріці тепер?

— Він. Я гадала…

Верховний Жрець урвав її, піднісши вгору вказівний палець.

— Не поспішай, все до ладу. Атож, це робить Він. Перший факт ми з'ясували. Тепер другий. Куди сягала вода, коли Він увійшов до Незворушного Спокою?

— До Карбу Достатку.

— І це було вже після того, як у тебе нібито нічого не вийшло. Але ж тоді він уже мав бути задоволений, розумієш?

— Але ж…

— І нехай твоє жіноче серце не бореться з гранітною непохитністю фактів і здорового глузду.

Очі в неї широко розплющились.

— Що це означає?

Поміркувавши хвилю, Верховний Жрець відповів:

— Те, що я сказав, жорстоко, але це означає, що слушність маю я, а не ти.

Вона випросталася на стільці і ледь посміхнулась:

— Може, де в чому й мав.

— Так чи так, а не тіш себе занадто, Чарівна Квітко!

— Не тішитиму, не сумнівайся.

— Ну, тоді ще один факт. Коли він ступив до Храму Життя, щось його розгнівало. — На мить Верховний Жрець став, знову трохи пройшовсь, а тоді повернувся обличчям до неї і зупинився. — Люди кажуть, знання — моя стихія.

І я не заперечуватиму цього з удаваної скромності. Я знаю все, що може знати людина.

Вона озирнулась і глянула на нього з-під густих вій. У кутиках її губ майнув посміх.

— І про мене знаєш?

— Я знаю, що ти жила геть відлюдно. Але настав час поговорити й про це, а то ми ні в чому не розберемося. Гнів Його спрямований проти однієї людини, яка викликає в тебе глибокий, може, навіть неусвідомлений інтерес. Тепер я сказав те, що хотів сказати.

По цих словах обличчя в Чарівної Квітки спалахнуло густим рум'янцем, але посміх з її губ не зійшов.

— Я знову не втямлю, що ти маєш на увазі.

— Я маю на увазі Брехунця.

Вона то червоніла, то блідла й не зводила з Верховного Жерця очей. А він так само спокійно вів далі:

— Нам треба поговорити, Чарівна Квітко. Ми не можемо дозволити собі самообману. Мені ти можеш розповісти про все.

Зненацька вона сховала обличчя в долоні.

— Лихо за лихом! Ох, моя вроджена слабкість, оця незбагненна брудна гріховність…

— Бідна, нещасна дівчинка!

— Потворні думки й невимовні…

Верховний Жрець ступив до неї і лагідно промовив:

— Облишмо ці думки — вони ятрять тобі душу. А проженеш їх — вони згинуть. Підійди до мене, моя люба. Ми, дві покірливі душі, будемо разом і разом знайдемо вихід з того трагічного лабіринту, до якого часом потрапляє людина.

Не відриваючи долонь від обличчя, Чарівна Квітка впала перед ним навколішки.

— Коли він сидів… сидів біля ніг Бога й розповідав Йому… нам про плавучі білі гори, про їхній холодний білий вогонь… у такій убогій одежі, такий безпорадний і водночас сміливий…

— Тобі захотілося зігріти його.

У відповідь вона тільки журливо кивнула головою.

— І з часом тобі дедалі більше кортіло, щоб він побув з тобою.

Його голос лунав так неупереджено, що їхня розмова вже не здавалася дивною чи недоречною. Він спокійно заговорив знов:

— Як ти виправдовувалася сама перед собою?

— Я запевняла себе, що він — мій брат.

— Добре знаючи, що він — такий самий чужий, як і оті білі люди з його побрехеньок.

З-за долонь почувся її приглушений голос:

— Моєму братові з волі Божої — лише одинадцять років. До того ж Брехунець… Кажеш, я можу розповідати тобі про все?

— Сміливіше!

— Кохання пронизало мене, мов гостра стріла.

— Бідна дівчинка! Нещасна, заблукана душа!

— Що ж тепер буде? Що може зі мною статися? Адже я порушила закони природи!

— Зрештою, тепер ти говориш щиро.

Вона подалася вперед, закинула обличчя вгору і спробувала обійняти його ноги.

— Але згодом, коли він таки залишився зі мною…

Їй не вдалося обійняти ноги Верховного Жерця. Він відскочив назад, немов сахнувшись змії, стиснув перед собою кулаки й вирячився на неї через плече.

— Ти… він з тобою… ти…

З широко розведеними руками Чарівна Квітка знов опустилася навколішки. Вона прикипіла поглядом до Верховного Жерця й закричала:

— Але ж ти сказав, що все знаєш!

Верховний Жрець хутко підійшов до парапета і втупився в порожнечу. Хвилину він белькотів якусь дитячу нісенітницю:

— Гаразд… О боже… Так, так, так… Тьху ти! Милий Боже, зглянься на мене! Нарешті він урвав це своє мурмотіння, обернувся й рушив до неї — але не просто до неї, а трохи вбік. Потім прокашлявся й сказав:

— І все це… все це стояло між тобою і твоїм законним потягом до батька?

Вона не відповіла. Тоді Верховний Жрець заговорив знову, підвищивши від обурення голос:

— І ти ще дивуєшся, що вода в річці й досі піднімається?

Але Чарівна Квітка звелася на ноги і, так само підвищивши голос, промовила:

— Чого тобі треба? Іди й роби своє діло!

Верховний Жрець поглянув туди, куди дивилась вона.

— Царевичу, ти підслуховував?!

— Ти шпигував! — вигукнула Чарівна Квітка. — Негідне хлопчисько! Навіщо ти все це на себе поначіпляв?

— Мені так подобається. — Царевич тремтів, і прикраси на ньому дзеленчали. — Не так уже й багато я почув. Лише те, що він казав про річку, яка піднімається.

— Іди геть!

— Я зараз піду, — скоромовкою відказав Царевич. — По правді, я тільки хотів спитати, чи, бува, немає в когось із вас мотузки…

— Мотузки? Навіщо?

— Просто так.

— Знов виходив за браму! Поглянь на свої сандалі.

— Я лише подумав…

— Іди геть і скажи своїм нянькам, щоб почистили тебе.

Все ще тремтячи, Царевич повернувся і був би пішов, коли б Верховний Жрець несподівано владним тоном не гукнув:

— Зачекай! — Ледь кивнувши Чарівній Квітці головою, немов прохав у неї дозволу, він підійшов до Царевича й узяв його під руку. — Сядь, Царевичу. Отак. Чудово. Отже, ми виходили з Великого Дому, і тепер нам потрібна мотузка… Здається, я починаю розуміти… Ти зв'язався з ним. І — коштовності… Ну звісно ж!

— Мені просто хотілось…

Чарівна Квітка переводила здивований погляд з одного на другого.

— Що тут, зрештою, діється? — спитала вона.

Верховний Жрець обернувся до неї і сказав:

— Це якраз стосується нашої з тобою розмови. Неподалік — ти не знаєш, де саме, — є яма. Коли ти наказуєш посадити когось до ями…

— Знаю, — нетерпляче урвала його Чарівна Квітка. — До чого тут я?

— Усунути всі причини нашого скрутного становища важко. Але принаймні одну — можна. Бог гнівається на свого Брехунця, адже той відмовивсь од Його дару — од вічного життя. Ось чому Він і далі піднімає воду. Хоча, звісно, не тільки через це.

Чарівна Квітка рвучко подалася в кріслі вперед, стиснула руками бильця й промовила:

— У ямі…

Верховний Жрець похилив голову.

— Брехунець і тепер мучиться передчуттям навислої небезпеки, потерпає від злигоднів і страждань, що спостигли його в цьому житті.

Він підхопив знепритомнілу Чарівну Квітку саме вчасно. Потім м'яко посадив дівчину в крісло й почав плескати її по долонях, знову бурмочучи собі під ніс:

— Ох Боже, Боже!..

Царевич нарешті спромігся промовити:

— Мені вже можна йти?

Та Верховний Жрець на нього не зважав. Царевич мовчки слухав, як Верховний Жрець віддає накази воїнам біля дверей, нишком, хоча й трохи заздрісно, споглядав, як дві служниці клопочуться коло Чарівної Квітки, повертаючи її обличчю красу. Низенька стара служниця внесла чашу з питвом і поставила її на підставку поруч із кріслом. Відтак усі три жінки відійшли і стали чекати збоку. Сонце схилялося до обрію. Прокашлявшись, Чарівна Квітка запитала:

— І що ж ти збираєшся робити?

— Спробую переконати його. Це єдине, чим я можу тебе розрадити. А ти кріпись. Ти ж бо вважаєш себе людиною надзвичайною. Так воно, звісно, і є. Передусім ти надзвичайно гарна. Але ці темні бажання… — Він позирнув на Царевича. — Не тільки ти їх відчуваєш. Кожного з нас ятрить глибока, прихована, нездорова жага кохання до… до… Ти знаєш, що я маю на увазі.