Поклик пращурів - Лондон Джек
Собаки ж зморилися від тривалого навантаження, сильного фізичного виснаження упродовж багатьох місяців тяжкої праці. Собаки геть охляли й були нездатні до швидкого відновлення. Втратив свою енергію кожен м'яз, кожна жилка, кожна клітинка тіла. Хіба ж могли вони почуватися добре, якщо за п'ять місяців пробігли дві з половиною тисячі миль, а упродовж останніх тисячі вісімсот миль відпочивали всього п'ять днів. Коли валка прийшла у Скагуей, видно було, що вони просто падають з ніг. Вони ледве напинали посторонки, а на спусках часто нарти мало не наїжджали на них.
– Ну, ну, ще трішки! Бідолашні ви мої… – намагався підбадьорити їх погонич, коли вони пленталися головною вулицею Скагуея. – Ми майже на місці, скоро відпочинемо, як слід. Скоро, скоро ми довго відпочиватимемо!
Люди були цілком певні, що зупиняться тут надовго. Вони ж бо подолали на лижах тисячу двісті миль, а відпочивати за всю дорогу їм випало лише два дні. Звісно, вони заслуговували на гарний відпочинок. Але у Клондайк понаїжджало стільки людей, котрі залишили на батьківщині стільки жінок, коханих, законних дружин і родичок, що внаслідок невеликої перерви у роботі поштової служби тюки з поштою досягли б висоти Альпійського хребта. А тут ще й купа термінових урядових розпоряджень.
Слабких собак звеліли замінити новими й знову вирушати в путь. Собак, що вибули, потрібно було швидко позбутися, а що долари важать більше, ніж собаки, то псів поспіхом спродали.
За три дні повноцінного відпочинку в Скагуеї Бек і його товариші відчули, як вони стомилися й охляли. А вранці четвертого дня прийшли двоє американців і купили їх разом з упряжжю за безцінь. Ці люди називали один одного Хел і Чарльз. Чарльз був чоловіком середнього віку зі світлою шкірою й безбарвними сльозливими очима. Його хвацько закручені вуса ніби маскували одвислі губи. Хел на вигляд мав років дев'ятнадцять або двадцять. За поясом він носив великого кольта і мисливського ножа. Найвиразнішою частиною його персони був патронташ, котрий свідчив про зелену, недосвідчену юність свого хазяїна. Вигляд обох указував на те, що вони перебувають не на своєму місці. Важко збагнути було, що їх спонукало приїхати на Далеку Північ.
Бек чув, як ці двоє торгувалися з урядовим агентом, бачив, як вони передали йому гроші. Він зрозумів, що шотландець та решта погоничів поштової валки назавжди йдуть із його життя, так само, як пішли Перро й Франсуа, як до них пішли інші. Коли його й інших собак запряжки пригнали в табір нових хазяїв, Бекові одразу ж впали в око бруд і безлад, що панували там. Розхристаний намет, немитий посуд, розкидані речі. Тут була й жінка. Чоловіки називали її Мерседес. Вона була Чарльзовою дружиною й сестрою Хела, – либонь, то була сімейна експедиція.
Бек занепокоєно спостерігав, як вони незграбно знімають намет і навантажують нарти. Намет згорнули якимось кострубатим вузлом, який зрештою зайняв утричі більше місця, ніж треба було. Олов'яний посуд укладали немитим. Мерседес увесь час плуталась під ногами, заважала чоловікам і безугаву теревенила. Тріскочучи, як сорока, вона то читала їм нотації, то давала поради. Коли мішок з одягом уклали на передку нарт, вона сказала, що йому місце не тут, а позаду. Мішок переклали, зверху навалили ще мішків, аж тут Мерседес раптом виявила забуті речі, які, на її думку, слід покласти саме в цей мішок, – і довелося знову розвантажувати нарти.
Із сусіднього намету вийшло троє чоловіків. Вони спостерігали за ними, усміхаючись та підморгуючи один одному.
– Ох і багажу ви наклали! – сказав один з них. – Звичайно, не моя справа, але на вашому місці я не став би тягти із собою намет.
– Це неможливо! – вигукнула Мерседес, сплеснувши руками і кокетливо вдаючи жах. – Що я робитиму без намету?
– Весна надворі, холодів більше не буде, – заперечив сусід.
Мерседес рішуче похитала головою, а Чарльз із Хелом повалили на нарти останні вузли, що височіли над нартами, мов гори.
– Думаєте, повезуть? – запитав один із глядачів.
– Чом би й ні? – уривчасто запитав Чарльз.
– Гаразд, гаразд, це я так… – м'яко сказав той, намагаючись швидко зам'яти розмову. – Просто мені здалося, що ваші нарти трохи перевантажені.
Чарльз обернувся до нього спиною і почав старанно, проте дуже невміло затягувати ремені.
– Та нічого, – підхопив інший сусід. – З такою штукою собаки можуть цілий день бігати.
– Безумовно! – відгукнувся Хел із крижаною ввічливістю. Взявши в одну руку батіг, другою він вхопився за поворотну тичку.
– Ну! Пішли! – крикнув він і махнув батогом. – Уперед!
Собаки рвонулися, напружилися й одразу зупинилися. Зрушити нарти з місця їм було не під силу.
– Худоба ледача! – крикнув Хел. – Ох я вам зараз!.. – він заніс батога і хотів було стьобнути собак.
– Не смій, Хеле! – втрутилася Мерседес. Вона вхопилася за батіг і вирвала його з братових рук. – Бідолашні песики! Дай слово, що ти в дорозі не будеш їх кривдити, інакше я й кроку звідси не ступлю!
– І що ти тямиш в цьому? – огризнувся Хел. – Не знаєш, як треба поводитись із собаками, то не пхай свого носа! Вони ледачі, тільки батога й слухаються. Спитай, кого завгодно, хоча б цих людей!
Мерседес благально подивилася на сусідів. На її вродливому обличчі читалася відраза, – їй було боляче дивитись, як знущаються з тварин.
– Якщо вам цікаво, то ці собаки на ладан дишуть, – сказав один із чоловіків. – Вони охляли й потребують гарного відпочинку.
– До бісової матері відпочинок! – кинув безвусий Хел.
Почувши його чортихання, Мерседес лише скрушно зітхнула. Родинні почуття взяли гору, і вона стала на захист брата.
– Не зважай, – сказала вона йому рішуче. – Це наші собаки, роби, що вважаєш за потрібне.
Знову Хеловий батіг упав на собак. Вони налягли на ремені, уперлися лапами у втоптаний сніг і, майже розпластавшись, напружили всі сили. Але нарти тримали їх, мов якір. Після двох спроб собаки зупинилися, важко дихаючи. Батіг скажено свистів у повітрі, і Мерседес знову заступилася за собак. Вона впала на коліна перед Беком і зі слізьми на очах обійняла його за шию.
– Бідолашні песики! – вигукнула вона жалісливо. – Ну, чому ви не хочете постаратися? Тоді вас не битимуть!
Мерседес не сподобалася Бекові, проте він був занадто змучений, аби дати відсіч. Її поведінку він прийняв, як приймав усі неприємності цього дня.
В одного із глядачів урвався терпець і він, ледь стримуючи себе, процідив крізь зуби:
– Правду кажучи, мені начхати на вас, але собак шкода. Щоб їм допомогти, я скажу: у вас примерзли полози. Відбийте лід. Наляжте всім тілом і розхитуйте нарти, поки не зрушите їх із місця.
Зробили третю спробу. Цього разу Хел, почувши слушну пораду, збив лід і відірвав від землі примерзлі полози. Перевантажені й громіздкі нарти повільно поповзли вперед, а Бек і його товариші під градом ударів з розпачливими зусиллями тягли їх. За сто ярдів од стоянки йшов крутий поворот, а за ним – крутий спуск до головної вулиці. На такому спуску втримати вщерть навантажені нарти міг лише досвідчений погонич, але ніяк не Хел. На повороті нарти перекинулися, і через кепсько напнуті попруги половина вантажу висипалася на дорогу. Собаки й не думали зупинятися. Перекинуті на бік нарти стрибали за ними. Вони ж бігли, розлютившись на жорстоке обходження й через те, що їх змусили везти такий важкий вантаж. Бек немов сказився. Він мчав щодуху, і вся запряжка мчала за ним. Марно Хел репетував: "Стоп! Стоп!" – вони його не слухали. Він послизнувся і впав. Перекинуті нарти перелетіли через нього, і собаки погнали головною вулицею Скагуея, на втіху глядачам розсипаючи рештки багажу.
Якісь співчутливі городяни зупинили собак і почали збирати лахи, що впали з нарт. При цьому вони порадили Хелу й Чарльзу, що як вони хочуть доїхати до Доусона, то багаж слід зменшити вдвоє, а кількість собак навпаки, подвоїти. Хел, його сестра й зять неохоче послухалися. Вони взялися сортувати своє майно. Викинули бляшанки з консервами, чим довели присутніх до сміху, бо на Великій Північній Стежці консерви є мрією всіх мандрівників.
– А ковдр набрали – на готель вистачить! – зауважив один з тих, хто допомагав Хелу й Чарльзу, потихеньку тішачись ними. – Половини вистачить. Вам слід їх збути. Киньте намет, залиште посуд – хто його митиме в дорозі? Господи помилуй, що у вас на умі?
За порадами досвідчених людей безжалісно викидалося все зайве. Мерседес навіть заплакала, коли вміст її речового мішка витрусили на землю й почали викидати всі предмети туалету. Вона плакала над кожною викинутою річчю. Обхопивши руками коліна, вона розпачливо розхитувалася назад і вперед, казала, що й кроку не ступить заради Чарльза. Вона кричала на всіх і кожного, але зрештою витерла сльози і почала викидати навіть необхідні речі. Покінчивши із власним мішком, вона почала розбирати речі супутників і в своєму азарті пройшлася по них як смерч.
Після ретельної чистки багажу на нартах залишилася тільки половина, та й та вражала своїми розмірами. Увечері Чарльз і Хел пішли купувати собак і привели шістьох, не місцевих, а привізних. Тепер у запряжці було вже чотирнадцять собак – шість із першої запряжки Перро, Тік і Куна, куплені ним перед рекордним пробігом, та шість нових. Втім, з новими довелося трохи поморочитися. Серед них було троє гладкошерстих пойнтерів та один ньюфаундленд, а двоє псів були якоюсь дивною сумішшю. Новачки були зовсім недосвідчені, тож Бек та інші старі собаки дивилися на них з відвертим презирством. Бек одразу показав їм, чого не можна робити, але йому ніяк не вдавалося навчити їх основній роботі. Їм не подобалася діяльність їздового собаки. Пойнтери і ньюфаундленд були морально зламані, залякані чужиною й жорстоким поводженням на дикій Півночі. Чого доброго можна було очікувати від безпомічних новачків і старої запряжки, котра подолала дві з половиною тисячі миль без перепочинку? Одначе Хел і Чарльз були сповнені райдужних надій і надзвичайно пишалися собою. Ще б пак, тепер вони найкращі мандрівники – мають у запряжці аж чотирнадцять собак! Вони бачили, як люди вирушають через перевал до Доусона, як повертаються звідтіля – і в жодного з цих мандрівників не було стільки собак!
Тим часом мандрівники Арктикою мали серйозні підстави не впрягати в одні нарти чотирнадцять собак: адже на одних нартах неможливо вмістити провізію для такої кількості псів.
