Поклик пращурів - Лондон Джек
А ще тому, що його охопила та незбагненна гордість, котра спонукає їздових собак до останнього подиху не звертати зі шляху, з радістю носити свою збрую і помирати з горя, якщо їх виженуть із запряжки. Ця гордість прокидалася і в Дейвові, коли його впрягали на місце корінника, вона змушувала Соллекса тягти нарти, напружуючи всі сили. Вона надихала всіх собак, коли приходив час вирушати в дорогу, і перетворювала похмурих і дратівливих звірюк у сповнених енергії, честолюбних і невтомних трудівників. Ця гордість підстьобувала їх упродовж усього дня і зникала лише ввечері, на привалі, поступаючись місцем понурому занепокоєнню й невдоволенню. Ватажок Шпіц з цієї професійної гордості кусав тих собак, які збивалися з ноги й плуталися в посторонках або ховалися уранці, коли потрібно було запрягатися. З того ж почуття гордості Шпіц боявся, щоб Бека не поставили ватажком замість нього, а Бек прагнув стати ватажком.
Бек тепер відкрито домагався місця ватажка. Він ставав між Шпіцом і ледарями, яких той хотів покарати, і робив це навмисне. Якось уночі випало багато снігу, і вранці ледащо і шахрай Пайк не прийшов до нарт. Він сховався у норі глибоко під снігом, і Франсуа марно шукав і гукав його. Шпіц мало не сказився. Він гасав табором, обнюхуючи й розкопуючи кожне підозріле місце, і гарчав так люто, що Пайк, чуючи це гарчання, тремтів од страху у своїй норі.
Коли ж його нарешті витягли звідти й Шпіц налетів на нього з наміром дати йому прочухана, Бек раптом із не меншою люттю кинувся між ними. Це був такий несподіваний і спритний маневр, що Шпіц не встояв на ногах. Пайк спочатку огидно тремтів од легкодухого страху, однак щойно побачив такий відкритий заколот, відразу збадьорився і напав на поваленого ватажка. Забувши правила чесного бою, Бек теж кинувся на Шпіца. Хоча Франсуа потішила ця сцена, одначе він вважав за потрібне встановити справедливість, а тому щосили стьобнув Бека батогом. Проте це не відірвало Бека від супротивника, і Франсуа пустив у діло держак батога. Від того удару Бек відлетів назад. Батіг ще довго гуляв по ньому, а тим часом Шпіц як слід провчив ледачого Пайка.
Наступними днями, поки вони йшли до Доусона, Бек втручався щоразу, як Шпіц карав собак. Але робив це хитро – тільки тоді, коли Франсуа не було поблизу. Замаскований бунт Бека послужив сигналом до непокори, і дисципліна в запряжці падала. Трималися лише Дейв і Соллекс, решта собак поводилися дедалі гірше. Все пішло шкереберть. Сваркам і гризні не було кінця-краю. Атмосфера нагніталася – і за всім цим стояв Бек. Через нього Франсуа не знав спокою, увесь час побоюючись, що вони зі Шпіцом зійдуться не на життя, а на смерть. Погонич розумів, що рано чи пізно це неодмінно станеться. Не раз він уночі вилазив із спального мішка, зачувши шум бійки і побоюючись, що Бек зчепився з ватажком.
Однак цього не сталося. Коли одної похмурої днини вони нарешті прибули до Доусона, великий бій усе ще був попереду.
У Доусоні було багато людей і ще більше собак, і Бек зауважив, що всі собаки працюють, тут це було звичайним явищем. Цілий день довгі собачі запряжки проїжджали головною вулицею, і навіть уночі не вщухав дзенькіт дзвіночків. Собаки везли колоди для будівель, дрова і всілякі вантажі на копальні. Вони виконували роботу, яка в долині Санта-Клара призначалась для коней. Траплялися між ними й жителі півдня, але здебільшого тут були пси місцевої породи, нащадки вовків. З настанням темряви о дев'ятій, о дванадцятій та о третій годині ночі вони заводили свою нічну пісню, моторошне й таємниче виття. І Бек залюбки приєднував свій голос до цього моторошного хору.
У такі ночі, коли над головою крижаною загравою горіло північне сяйво і зірки від холоду танцювали в небі, а земля мерзнула під сніговою ковдрою, ця собача пісня могла видатися покликом самого життя, якби не її мінорний тон, її протяжливі й тужливі переливи, схожі на ридання. У ній звучала скарга на життя, на тяжкі муки існування. То була стара пісня, давня, як їхня порода на землі, одна з перших пісень молодого світу, коли всі пісні були сповнені туги. Пронизана скорботою незліченних поколінь, ця пісня хвилювала Бека. Разом із чужими собаками він стогнав і завивав од тих самих мук буття, від яких вили його дикі пращури, від того ж забобонного страху перед таємницею непроглядного мороку й холоднечі. Такий настрій був свідченням того, що він повертається до тих диких, первісних часів, коли виникло це виття.
Через сім днів після прибуття в Доусон вони знову спустилися на кригу Юкону й вирушили назад, до Дайє і Солоної Води. Тепер Перро віз ще терміновішу пошту, ніж та, котру він доправив у Доусон. Він увійшов в азарт і вирішив поставити річний рекорд швидкості. Цьому сприяв ряд обставин. Після тижневого відпочинку собаки відновили свої сили й перебували у чудовій формі. Стежина, яку проклали вони в снігу, була вже добре утрамбована іншими мандрівниками. До того ж на цьому маршруті у двох-трьох пунктах поліція відкрила склади харчів для собак і людей, отже вони виїхали назад порожнем.
Першого дня вони подолали п'ятдесят миль угору по Юкону, а до кінця другого вже наближалися до Пеллі, але така неймовірна швидкість коштувала Франсуа чималих турбот і хвилювань. Бунт, що його спровокував Бек, порушив організованість запряжки. Собаки вже не бігли дружно. Заохочені заступництвом Бека за бунтівників, вони доволі часто пустували. Шпіца більше не боялись, як належало боятися ватажка. Колишній страх перед ним зник, і не лише Бек, а й інші собаки тепер не визнавали його першості. Якось увечері Пайк украв у Шпіца половину рибини і під Бековою охороною відразу її зжер. Наступного разу Даб і Джо напали на Шпіца, давши йому добрячого прочухана. І навіть Біллі втратив частку своєї добротливості й скавучав не так догідливо, як колись. А Бек гарчав і грізно наїжачувався, проходячи біля Шпіца. Він поводився мов справжній забіяка й полюбляв нахабно походжати перед самісіньким Шпіцовим носом.
Падіння дисципліни позначилося й на відносинах між іншими собаками. Вони часто гризлися, тож деколи табір перетворювався на справжнє пекло. Тільки Дейв і Соллекс поводились, як раніш, хоча і вони трохи втратили самовладання, – їх страшенно дратувала безперервна гризня. Франсуа лаявся незрозумілими словами, від безпорадності тупотів ногами і рвав на собі чуприну. Його батіг постійно свистів над собачими спинами, але нічого путнього з цього не виходило. Варто було Франсуа відвернутися – і все починалося знову. Він захищав Шпіца, а Бек – решту псів. Франсуа чудово розумів, що у всьому винен Бек, а Бек тямив, що погонич це знає. Але пес був такий хитрий, що викрити його було неможливо. Він добре працював у запряжці, тому що це стало для нього задоволенням. Але ще більша втіха його охоплювала, коли він нишком викликав бійку між товаришами, а потім замітав сліди.
Якось біля гирла Техкіни на привалі Даб після вечері сполохав зайця, однак не встиг його схопити. Зграя вмить кинулася наздоганяти здобич. За сто ярдів від табору була станція північно-західної поліції, де тримали півсотні собак, і вони всі взяли участь у полюванні. Заєць пробіг річковою кригою і, звернувши на замерзлий струмочок, мчав далі, легко стрибаючи по глибокому снігу, а пси провалювалися на кожному кроці. Бек біг попереду зграї із шістдесятьох собак, огинаючи один закрут за другим, однак не зміг наздогнати зайця. Він летів, а не біг, і гарчав од жаги. Його чудове тіло в світлі місяця стрімко миготіло в повітрі. І, мов біла примара морозної ночі, заєць так само стрімко летів попереду.
Ті давні інстинкти, що за певної пори року женуть людей з міст у ліси й поля вбивати живих тварин свинцевими кулями, прокинулися у Бекові. Ця кровожерність і втіха від очікуваного убивства зараз були в ньому природніші, ніж у будь-якому іншому псові. Він мчав на чолі собачої зграї у скаженій погоні за здобиччю, за цим живим м'ясом, щоб уп'ястися в нього зубами, вбити й по самісінькі очі вмочити морду в теплу кров.
То була напруга всіх життєвих сил, то був екстаз, в якому відчуваєш усю повноту життя й заразом утрачаєш зв'язок із довколишнім світом, то було забуття, котре охоплює художника у години натхнення. Це те забуття, що охоплює воїна в бою, і тоді він люто нищить ворога. От у такому екстазі Бек із давнім переможним вовчим кличем наздоганяв здобич, що мчала у сяєві місяця. Кожен м'яз, кожна його жилка палала. Жага до життя керувала ним і змушувала дико мчати мертвою землею, що заклякла від холоднечі. Екстаз, який струменів у ньому, повертав його у сиву далечінь.
Холоднокровний і розважливий навіть у моменти найбільшого азарту, Шпіц відділився від зграї і побіг навперейми здобичі через вузьку косу, навколо якої річка робила поворот. Бек цього не помітив: огинаючи закрут, він бачив тільки білу примару попереду, тінь зайця. Раптом інша, значно більша примара просто перед зайцем зіскочила з берегової кручі. Це був Шпіц. Заєць не міг повернути назад. Шпіц на льоту всадив зуби йому в спину, і заєць залементував, як кричить у муках людина. Зачувши крик Життя, що раптом потрапило до залізних обіймів Смерті, вся зграя, що бігла за Беком, дико завила в тваринному екстазі.
Мовчав лише Бек. Не сповільнюючи руху, він налетів на Шпіца, та так стрімко, що не встиг схопити його за горлянку. Вони впали й покотилися, здіймаючи снігову куряву. Шпіц перший схопився на ноги – ніби й не падав, – а далі вкусив Бека за плече й стрибнув убік. Щелепи його двічі зімкнулися мертвою хваткою, він відскочив, аби краще приготуватися до стрибка, і загарчав, піднявши верхню губу й ощирившись.
Бек відчув, що настала вирішальна мить. Ця сутичка буде не на життя, а на смерть. Коли вони з гарчанням кружляли довкола один одного, насторожено вичікуючи зручного моменту для нападу, Бекові раптом здалося, що це вже колись було: довкола білий ліс, біла земля, місячне світло, і бій. У білій німій тиші було щось ефемерне. Повітря наче захололо від морозу, на дереві не шелеснув жоден сухий листок, лише пара від подиху повільно здіймалася в морозному повітрі.
Нащадки вовків хутко впоралися із зайцем і тепер у напруженому мовчазному очікуванні оточили кільцем супротивників.
