Гав-гав-гав - Моравіа Альберто

Десь так опівночі я відвіз господарів, а потім, замість загнати машину в гараж, майнув додому, скинув шоферську робу, вдягнув святковий синій костюм і неквапом рушив у напрямку вулиці Венето на побачення. У барі мене чекав Джорджо з двома клієнтами, латиноамериканцями; вона вже немолода з чорним, наче фарбованим волоссям, змарнілим, підмальованим обличчям і розгубленим поглядом блакитних очей; він трохи молодший з гладким, понурим і невиразним, як у манекена, обличчям.

А ви знаєте Джорджо? Коли я його вперше зустрів, то був білявий хлопчина з янгольським рум'янощоким личком; тоді ще в Італії стояли союзники, і він у розхристаній куртці та військових штанях вештався сюди-туди в дні, коли дув північний вітер, вулицею Трітоне, шепочучи перехожим: "Америка". Отак почавши, він навчився сяк-так говорити по-англійському, а потім, коли союзники пішли, так і осів у районі вулиць Трітоне та Венето.

Як Джорджо сам казав, працював він гідом, удень тинявся біля пам'ятників, а ввечері по нічних клубах.

Безперечно, тепер він отесався: завжди в шинелі десантника з каптуром на спині, у вузеньких штанях, у черевиках з мідними пряжками, але й трохи погіршав і не був більше тим янголям з часів чорного ринку; з'явились залисини, очі стали блакитними, наче скло, щоки безбарвні, запалі, губи — густо-рожеві з відтінком якоїсь брутальності, свавільності. Отож Джорджо відрекомендував мене як друга, і двоє латиноамериканців відразу озвалися до мене мовою, що мали за італійську, а насправді справжнісінькою іспанською. Джорджо, здавалось, був невдоволений і шепнув мені, що ці двоє никають у пошуках клубів, де збираються всякі покидьки, а що тих клубів у Римі нема, то він не знає, чим догодити їм. Синьйора тою ж італійською мовою, а насправді іспанською, з усмішкою мовила мені, що Джорджо недостатньо люб'язний і не вміє розважити їх; вони ж бо хочуть відвідати клуб, де збираються пістолерос. Я спитав, що то за чортовиння оті пістолерос, і все з тим же невдоволеним виразом Джорджо, втрутившись, пояснив, що то вбивці, злодії, звідники та інша погань; на їхній батьківщині вони зі своїми жіночками збираються в деяких затишних клубах, аби кохання й злагоду перетворити в якусь лукаву витівку.

Тоді я рішуче, промовив:

— У Римі нема пістолерос, у Римі є папа, і римляни — порядні батьки родин... Зрозуміло?

Дивлячись тими своїми сірувато-голубими очима, вона здивувалась:

— Нема? Це ж чому?

— Бо такий вже Рим... Без пістолерос.

— Без пістолерос? — перепитала вона, дивлячись на мене майже з благанням.— Без жодного?

— Без жодного.

— Тоді що ж роблять увечері римляни? — втрутився її чоловік.

— Що роблять? Йдуть у тратторію, пригощаються спагетті з маслом, смаженою бараниною, дивляться фільми, дехто йде на танці, — відповів я.

Я глянув на нього і додав, щоб перемінити тему і виручити Джорджо:

— Я знаю один клуб, де танцюють. Це зовсім поруч.

— Як він називається?

— Гротте ді Поппеа.

— А там є пістолерос?Я кивнув, на власний ризик, є, мовляв, додавши;

— Іноді трапляються, один або кілька... Як на який вечір.

— Ваш друг кращий од вас, — звернулась синьйора до Джорджо, — ось бачите, таки є клуб з пістолерос... Ходімо, ходімо мерщій до Гротте ді Поппеа.

Ми підвелися й вийшли з бару. До клубу Гротте ді Поппеа було не далеко, він містився в напівпідвалі, неподалік від площі Езедра. Сидячи за кермом поруч із синьйорою, що торочила мені про пістолерос, я в думці готувався до зустрічі з Корсіньяною після довгої розлуки. Я був певен, що не кохаю її більше, але зненацька груди стиснуло від хвилювання, і я зрозумів, що моє почуття ще не згасло.

Ми не бачилися відтоді, як дійшло до сварки саме через Гротте ді Поппеа, де вона співала й танцювала, а я того не хотів. Думка про зустріч з нею схвилювала мене, і це не пройшло повз увагу синьйори, бо вона спитала:

— Луїджі, дозвольте вас так називати, про що ви так зосереджено думаєте?

— Я ні про що не думаю.

— Неправда, ви задумались про щось, б'юся об заклад, що про жінку.

Але годі про це. Ми приїхали до Гротте ді Поппеа: в провулку невеличкі двері, ліхтар, черепичний дашок, наче сільська будівля.

Ми зійшли по сходинках, викладених плитками, як у Стародавньому Римі, амфори у нішах кам'яних стін вилискували під неоновим світлом. Латиноамериканець тепер, здавалось, був задоволений, проте зауважив:

— Ви, італійці, ніяк не забудете Римської імперії, скрізь пхаєте старовину, навіть у нічні клуби.

Передаючи гардеробниці плащ, що почепила його на вішалку під велику арку з білого вапняку, я відповів:

— Ми не забуваємо Римської імперії, бо ми римляни... Ось у чому річ.

Гротте ді Поппеа — це ряд салончиків а низькими дугастими стелями. У глибині просторішого залу містився бар з лінолеумовою підлогою для танців та оркестром. У закурених, салонах лунали голоси і тут же танули, наче у ваті. Проходячи тими салончиками, я роззирнувся: не людно, може, по півдесятка відвідувачів у кожному залі. Але пістолерос не було: кілька американців, кілька подружніх пар, кілька молодиків, як Джорджо, дві чи три пари дівиць, що дожидались клієнтів. Корсіньяни, яку я так побоювався побачити тут, не було. Ми сіли за столик якраз перед мікрофоном, і відразу до нас кинулися офіціанти.

Я спитав, ніби знічев'я:

— Так-так. А хто співає? Часом не дівчина на ім'я Корсіньяна?

— Корсіньяна?.. Ні, сьогодні її щось не видно, — влесливо відповів офіціант.

— Це чорнява дівчина з кучерявим волоссям, чорноока і з плямою на щоці.

— Ах, синьйорина Тамара, — запобігливо сказав метрдотель, — Вона співатиме... Якщо бажаєте, я її зараз пришлю?

Синьйора здавалась розгубленою; зате її чоловік заявив, що з радістю почастував би синьйорину Тамару лікером. Ми замовили питво. Оркестр заграв самбу, і Джорджо запросив синьйору до танцю. За столом лишився я з латиноамериканцем.

А ось і Корсіньяна. Випірнувши з невеликих дверей, яких я навіть не помітив, вона підійшла до мікрофона і заспівала.

Я придивлявся до неї, не можучи второпати, чи то вона, чи не вона. Русява, з світло-рожевим обличчям, що контрастувало з її очима, наче вуглинки, недбало підмальована, з устами, надмірно збільшеними рожевою помадою, вона була в декольтованому зеленому корсеті й чорній спідниці. Єдине, що лишилось від колишньої Корсіньяни, то це мускулясті плечі й червоні, трохи грубі руки простої робітниці. Навіть голос у неї змінився: огрубів, захрип, начеб надірвався.

Пісня, яву вона співала, мала приспів, що скоріше нагадував собачий брех на місяць:

Знаєш сам, що ти брехунчик, — гав-гав-гав.

Знаєш сам, що ти брехунчик, — гав-гав-гав.

Через те і не наважусь, — гав-гав-гав.

Не наважусь все сказати, — гав-гав-гав,

Що ти справді баламут, — гав-гав-гав.

То була якась ідіотська пісня. Повторюючи "гав-гав-гав", вона зводила простерті руки на висоту скронь, де в неї була пришпилена рожева квітка, трусячи водночас грудьми і вихляючи стегнами.

— Вам подобається? — запитав я свого гостя.

— Hermosa[6], — впевнено відказав він.

Я не зовсім зрозумів його, тому замовк. Корсіньяна співала впродовж усього танцю, потім Джорджо й синьйора повернулися до столу. Метрдотель сказав щось Корсіньяні, і вона підійшла до нашого столика, вихляючи та неголосно мугичучи собі. Ми відрекомендувалися, а вона недбало проказала:

— Привіт, Луїджі!

— Привіт, Корсіньяно! — мовив і я.

Вона сіла, і латиноамериканець спитав, що вона бажає випити. Та відповіла, що полюбляє віскі, і метрдотель послужливо підніс їй віскі. Оркестр заграв румбу, я підвівся і запросив Корсіньяну до танцю. Вона прийняла запрошення, і ми пустились в танок. Раптом я спитав її.

— Ти не сподівалась знову побачити мене, еге ж?

Жуючи американську гумку, вона відповіла:

— Чому ж? Це громадський заклад, сюди може зайти кожен.

— Отже, ти рада?

— Так собі.

Вона не дивилась на мене, а, відвернувши голову, не переставала жувати гумку. Я плеснув її по стегні:

— Та не відвертайся ти!

— Ох, — схаменулась вона, дивлячись уже на мене.

— Отак краще... Скільки ж ти заробляєш?

— Двадцять п'ять тисяч на місяць.

— Так мало?

Але вона, нараз пожвавівши, задирливо промовила:

— Стривай! Двадцять п'ять тисяч на місяць... Тоді ще двісті лір за кожну чарку віскі, що мені ставлять, за кожну партію в кості з відвідувачами, — тут вона засунула руку в кишеню, витягла кості й показала мені. — Та й випадковий підробіток...

— Як випадковий?

— Ет, всього потроху.

Вона стала ще приязнішою, майже відвертою:

— Але це тільки початок... Я сподіваюсь перейти в інший клуб, кращий... Тут багато скнар, шахраїв. Уяви собі: замість віскі мені в чарку наливають брудну воду, намагаються піддурити мене, і коли не помічаю, що то не справжнє віскі, то так і проходить... Хазяїн каже, що коли виявлю прихильність до нього... це зрозуміло... то... Але я — дзуськи!

Одне слово, вона почувалась, як у себе вдома, і одверто говорила все, як є. Та мене це прикро вразило. Я залишив її колись скромною, ба навіть боязкою дівчиною, а тепер вона зробилась безсоромна й пожадлива. Вона говорила розважливо, грубо, і було видно, що тільки гроші для неї щось значили, тільки зиск цікавив її. Щоправда, вона співала пісень, але колись співала їх для мене, прогулюючись навесні вулицями; тепер вона ними торгувала, обертала їх на гроші.

— Я вже щось стомився... Ходімо до столика, — запропонував я.

— Як хочеш.

Ми повернулися до столика, Корсіньяна замовила ще віскі, витягла з кишені гральні кості і запросила латиноамериканця пограти. Синьйору тепер уже не цікавив Джорджо, вона тільки зиркала на свого чоловіка розгубленим поглядом. Корсіньяна тричі виграла по три тисячі лір.

Латиноамериканець витяг гроші, узяв Корсіньянину руку, тицьнув їй банкноти, тоді поцілував і запросив до танцю. Вони пішли в танок, а синьйора не спускала з них очей.

— Цей клуб мені не подобається, — мовила вона невдоволено. — Підемо собі?

Після танцю ті двоє повернулися до столика. Потім Корсіньяна підійшла до мікрофона і заспівала пісеньку ще більше ідіотську, ніж перша.

Проспівавши, підійшла до нас, замовила ще віскі й почала грати в кості з. латиноамериканцем. Синьйора ж наполягала, щоб іти вже, але чоловік її чи й слухав і звелів принести ще питва. Джорджо запросив синьйору до танцю, на що вона неохоче погодилася.

Тільки синьйора відійшла, латиноамериканець і Корсіньяна почали любенько перемовлятись собі; він, сидячи навпроти неї, торкався колінами її колін.