На Сваннову сторону - Пруст Марсель
Зрештою ім'я Сванн, яке було так давно мені відоме, зробилося нині для мене, як це буває у хворих при розладнанні мови, коли їм треба вимовити найпростіші слова, ім'ям зовсім новим. Воно завжди було присутнє в моїй голові, але голова ніяк не могла призвичаїтися до нього. Я розкладав його, слебізував, його написання щоразу було для мене несподіванкою. І переставши бути звичним і близьким, воно водночас утратило для мене свою безневинність. Розкоші, які воно давало мені своїм гучанням, здавалися мені нечестивими, я почав побоюватися, що інші читають мої думки і звернуть розмову на інше, якщо я спробую згадати його. Я раз у раз порушував теми, пов'язані з Жільбертою, постійно товк одні й ті самі слова, хоча знав, що це тільки слова, слова, мовлені далеко від неї, слова, яких вона не чула, слова безсилі, які повторюють те, що було, але нездатні щось змінити. Проте мені здавалося, що, перегрібаючи, перебираючи все, що торкалося Жільберти, я добуду з цього щось для мене втішне. Я приказував усе моїм батькам, що Жільберта дуже любить свою мадемуазель, ніби це вимовлене всоте твердження могло зрештою ввести Жільберту до нашого дому і оселити її у нас навік. Я співав величальну старій дамі, читачці "Деба" (я переконував моїх родичів, що це вдова по амбасадорові, а може, й принцеса королівської крови) і підносив до небес її вроду, її пишноту, її шляхетність, поки не сказав якось, що Жільберта її взиває пані Блатен.
— А, так ось це хто! — гукнула матуся, а я відчував, як паленію з сорому. — "Обережно! Обережно!" — як казав твій покійний дідусь. І ти вважаєш її гарною? Та вона ж страшилище і завжди була страшилищем. Це вдова по возному. Ти пішки під стіл тоді ходив і не пам'ятаєш, як я намагалася її спекатися на твоїх уроках гімнастики, вона була зі мною незнайома, але весь час в'язнула й торохтіла про те, що ти "напрочуд гарнесенький хлопчик". У неї манія заводити знайомства. Якщо вона знайома з пані Сванн, значить вона справді несповна розуму, як я і припускала. Я б не сказала про неї нічого поганого, навіть якби вона була найпосполитішого роду. Але вона схибнута на знайомствах. Вона бридка, страшенно вульгарна та ще й базіка язиката.
Бажаючи скидатися на Сванна, я раз у раз, сидячи при столі, м'яшкурив собі носа і протирав очі. Батько гримав на мене: "Очі на тебе мої б не дивилися, дурник, та й годі!" Найбільше мені хотілося облисіти так, як Сванн. Він здавався мені істотою зовсім незвичайною, мені не вірилося, що люди, у яких я бував, теж звали його і що з ним можна було зустрітися ненароком, як із простим смертним. І одного разу мама, розповідаючи нам за обідом, як звикле, де вона була удень і що робила, щойно промовила: "До речі, вгадайте, кого я сьогодні спіткала в Труа Картьє, у відділі парасолів, — Сванна!" — як на безплідному для мене піску її розповіді одразу ж розпустилася таємнича квітка. Яка це гірка розрада — довідатись, що сьогодні, вирізняючись серед юрми своєю надзвичайною постаттю, Сванн купував парасоля! Серед великих і дрібних подій, однаково байдужих для мене, лише ця одна збудила в мені відлуння, яким завше бриніло моє кохання до Жільберти. Мій батько нарікав, що я нічим не цікавлюся, що я не слухаю, коли при мені говорять про те, які політичні наслідки може мати візит до Парижа короля Теодосія, нинішнього гостя Франції і нібито її спільника. Але зате як мені кортіло дізнатися, чи був Сванн у своєму плащі з пелериною?
— Ви привіталися? — спитав я.
— Авжеж, — відрекла мати, у якої завше на згадку про Сванна був такий вигляд, ніби вона боялася, як би хтось, як вона признається, що ми не в злагоді зі Сванном, не зголосився примирити нас, чого вона хотіла уникнути, не бажаючи водитися з пані Сванн. — Він привітався зі мною перший, я його не помітила в юрбі.
— Отже, ви не розбили з ним глека?
— Розбили глека? Звідки ти взяв, що ми розбили з ним глека?— жваво відгукнулася мама, ніби я вчинив замах на фікцію її добрих стосунків зі Сванном і спробував сприяти їхньому зближенню.
— Мабуть, він на тебе дметься, що ти його вже не запрошуєш до нас.
— Ніхто не зобов'язаний запрошувати всіх знайомих до себе, а він мене запрошує? Я не знайома з його дружиною.
— Але ж він приходив до нас у Комбре.
— Атож, приходив у Комбре, а в Парижі і в нього справи важливіші, і в мене. Але запевняю тебе: нікому і на думку не спало, що ми не миримо. Ми з ним стояли, поки йому принесли закупку. Він спитав мене, як ти ся маєш і сказав, що ти граєшся з його донькою, — додала мама, і я рота роззявив з подиву: в Сванновій свідомості я таки існую, ба більше, я, виявляється, наділений достатньою повнотою існування, бо коли я стояв перед ним, тремтячи з кохання, на Єлисейських Полях, він знав моє ім'я, знав, хто така моя мати, і міг поєднати зі мною в постаті товариша ігор власної доньки деякі дані про моїх дідуся і бабусю, про їхню родину, про місцевість, де ми відпочивали, і деякі подробиці з нашого колишнього життя, може, навіть невідомі мені самому. Але мати, здавалося, нічого особливо привабливого не виявила в цьому відділі Труа Картьє, де Сванн сприймав її, поки вона стояла біля нього, як певну особу, з якою його пов'язували спільні спогади, спонукаючи його підійти до неї і привітатися.
До того ж, якоїсь особливої цікавосте розмова про Жільбертиних дідуся і бабусю, про титул почесного біржевого маклера, мабуть, не становила ні для неї, ні для батька. То тільки моя уява вирвала й освятила в людському Парижі одну родину, так само як вона вирвала в камінному Парижі одну кам'яницю, фасад якої приоздобила скульптурами, а вікна коштовним розписом. Але ці оздоби бачив лише я. Моя рідня вважала, що кам'яниця, де мешкав Сванн, подібна до всіх інших кам'яниць, збудованих одночасно в околиці Булонського лісу, а родина Сванна в їхніх очах нічим не відрізнялася від багатьох інших родин маклерів. Оскільки ця родина мала прикмети, притаманні людському родові, мої батьки так чи інакше шанували її, але не бачили в ній нічого виняткового. Але не менші, а то навіть і більші мали прикмети, як вони вважали, й інші родини. Отож визнавши, що Сваннів будинок стоїть у зручному місці, вони запевняли, що інший будинок розташований ще краще, хоча він не мав нічого спільного з Жільбертою, або ж заводили мову про фінансистів куди вищого рангу, ніж її дідусь; якщо ж іноді виникало враження, що вони згодні зі мною, то потім з'ясовувалося, що це непорозуміння, і воно одразу ж розвіювалося. Бо для того, щоб угледіти в світі, який оточував Жільберту, якусь нову властивість, аналогічну у сфері відчуттів тому, чим може бути у сфері барви інфрачервоне світло, моїм родичам бракувало додаткового, нетривкого почуття, яким мене обдарувало кохання. Того дня, коли Жільберта застерігала мене, що на Єлисейські Поля вона не прийде, я намагався робити прогулянки, які бодай трошки наближали мене до неї. Іноді я тягнув Франсуазу, ніби на прощу, до оселі, де мешкали Сванни. Я змушував Франсуазу без кінця-краю переказувати мені те, що вона узнала від мадемуазель про пані Сванн. "Здається, вона дуже вірить в образки. Ніколи не виправиться в путь, як пугикне сич, як їй причується цокання годинника, як побачить кицьку опівночі, як раптом меблі заскриплять. Надто вже ревна вона вірна!" Я був настільки закоханий у Жільберту, що як бачив старого метрдотеля Сваннів, який вигулював пса, то від хвилювання ставав як уритий і вліплював у його білі бурці закоханий погляд.
— Що з вами? — питала мене Франсуаза.
Ми доходили аж до брами Сваннів, і там швейцар, ні з ким не зрівнянний швейцар, навіть від нашивок на лівреї якого віяло тими самими щемливими чарами, які я відчував в імені Жільберта, споглядав мене з таким виглядом, ніби знав, що я належу до тих упосліджених істот, котрим ступати за поріг таємничого життя, яке приставили його охороняти, зась, а прорізані над ним вікна антресолей, здавалося, розуміли, чому вони зачинені, і куди більше скидалися на Жільбертині очі, схожість із якими посилювали шляхетні згортки їхніх муслінових фіранок, ніж на якісь інші вікна. В інші дні ми гуляли бульварами, і я ставав на розі вулиці Дюфо; я чув, що звідти часто можна бачити, як Сванн іде до дантиста; і моя уява настільки відособлювала Жільбертиного батька від решти людського роду, його поява в реальному світі вносила до цього світу стільки чудесного, що я, перш ніж дійти до церкви Мадлен, уже хвилювався на думку, що підходжу по вулиці, де мене може засліпити надприродне видиво.
Але найчастіше, коли зустріч із Жільбертою мене не чекала, довідавшись, що пані Сванн майже щодня гуляє Алеєю акацій, круг Великого озера, а також Алеєю королеви Маргарита, я тягнув Франсуазу до Булонського лісу. Він був для мене якимось зоологічним садом, де зібрана всіляка флора, де уживаються різні картини природи: за пагорбом грот, потім лука, скелі, річка, канава, знову пагорб, мочари, але де, одначе, знаєш, що все це створене лише на те, щоб гіпопотамам, зебрам, крокодилам, кроликам, ведмедям і чаплям жилося привільніше у цій природній обстановці або щоб влаштувати для них мальовничіше обрамлення; Булонський ліс, не менш розмаїтий, який об'єднує різні й одрубні світи, поперемінну ділянку, обсаджену червоними деревами, американськими дубами, ніби якийсь фольварок у Віргінії, ялинником на березі озера чи корабельними соснами, звідки нараз виринає закутана пухнастим хутром з гарними очима звірючки якась прудконога погуляльниця, був Садом жінок; а Алея акацій — ніби миртова алея з "Енеїди" — обсаджена для них деревами однієї породи, була улюбленим місцем прогулянок прославлених Красунь. Достоту як ото діти, угледівши здалеку шпиль скелі, звідки лаштується скочити у воду морський лев, заздалегідь радощами грають, так і я, щойно підходив до Алеї акацій і вдихав їхню розлиту кругом духмяність, відчував близькість і своєрідність буйної та ніжної індивідуальности рослинної; потім я наближався до Алеї, і від верхівок акацій, обнизаних легким колихливим листям, невимушено Граційним, кокетливого крою, тонкого ткання, обліпленим безліччю квітів, цілими колоніями крилатих, рухливих рідкісних комах, нарешті, від їхніх жіночих назв, назв лінивих, солодких — від усього цього у мене тьохкало серце, сповнюючись, одначе, наскрізь земним бажанням, яке викликають у нашій душі вальси, при звуках яких у нашій свідомості спливають лише імена гожих жінок, оповіщені лакеєм при вході до бальної зали.
