Зачароване скло - Джонс Діана Вінн

Крізь брили його стін проросла кропива.

Ендрю змусив закляклі двері відчинитися у невиразність, що складалась: з мішків із цементом ("Коли дідусь потребував цемент?" здивувався Ендрю), банок із фарбами ("Або це?") та старих садових сидінь. Посередині стояла велика стара іржава косарка, із мотором, яку тільки містер Сток міг змусити працювати.

Шон зіткнувся із косаркою та подряпав шкіру на гомілці.

— Ой, — сказав він жалібно. – Темрява тут. Не бачу.

— Хвилинку, — Ендрю вийшов на двір знову, де він став навшпиньки серед кропиви та пробував дотягнутися до кутка однієї з парусин. Він потягнув. Цілий шар парусини впав униз, на його голову ливнем з кусків штукатурки, гілочок та безіменного сміття.

Усередині сараю, Ейдан вигукнув, а Шон стояв роззявивши рота. Там було вікно, нахилене разом із дахом. Воно було зроблене із квадратів кольорового скла, так само, як те, що було у верхній частині кухонних дверей, і очевидно, таке ж старе. На відміну від скла задніх дверей, його панелі були вкриті кіркою древнього бруду та, у деяких місцях, було тріснуте. З нього звисало пасмами та пучками павутиння, погойдуючись на вітру, що линув з дверей. Але воно все ще пропускало потік кольорового світла. У цьому світлі, Ейдан побачив, що стіни сараю були обшиті деревом, старим блідим деревом, на якому були вирізані дюжини фантастичних форм, але настільки запилених, що було незрозуміло, що то за форми. Він зняв окуляри, щоб довідатися.

Назовні, Ендрю звільнився від парусини, яка розірвалася на шматочки під його ногами. Він зняв окуляри, щоб протерти їх, розуміючи, із жалем, що тільки що знищив досить велику кількість заклинань дідуся. Або пра-дідуся. Можливо також і пра-пра-дідуся.

— Ідіть сюди та подивіться! – крикнув зсередини Ейдан.

Ендрю зайшов та подивився. "Дуб", подумав він. Він погладив найближчу панель. Міцний дуб, в якому вирізані візерунки та квіти та фігури. Старий дуб. Цегляні стіни ззовні були лише маскуванням для місця сили.

— Боже мій! – сказав він.

— Круто, еге ж? – сказав Ейдан.

Шон, який бачив лише моторну косарку, сказав:

— Церква, це.

— Не зовсім, — сказав Ендрю, — але я розумію, що ви маєте на увазі.

— Професор, — сказав Шон нагально, — я можу полагодити цю косарку. Зроблю буде працювати. Чесно. Я можу це зробити?

— Гм, — сказав Ендрю. Він подумав як ревниво містер Сток охороняв своє виключне вміння завести цю косарку. Але серце Ендрю обливалося кров'ю від думки про розчарування Шона. Хлопець дивився на нього так завзято та так відчайдушно, прагнучи виглядати розумніше, ніж він був. – Ну добре, — сказав він. Він зітхнув. Це, мабуть, означає шістдесят дві капусти завтра, але яке це мало значення? – Полагодь косарку, Шон. Та – слухай уважно – після цього, твоя робота буде належним чином прибрати це місце. Роби це дуже ніжно та акуратно, та нічого не зламай, особливо це вікно угорі. Це може зайняти дні і дні, якщо треба. Просто зроби все як має бути. Гаразд?

Шон сказав:

— Так, Професор. Дякую, Професор.

Ендрю думав, чи він слухав, не кажучи вже про те, чи зрозумів. Але не було сумнівів, що Шон був задоволений. Коли він був задоволений, то розмахував руками, як малюк, а його товсті пальці стирчали у різні боки, та сяяв.

— Я можу йому допомогти? – запитав Ейдан. Він хотів дізнатися чим сарай був насправді.

— Десять хвилин, — сказав Ендрю. – Ми їдемо у Мелтон, щоб купити тобі одяг, пам'ятай.

Він залишив Шона та Ейдана. Вибиваючи пил та старі закляття з свого волосся та вишльопуючи їх з джинсів, поки йшов, він зайшов у будинок, щоб вислухати лекцію Тарквіна.

Тарквін сидів на стільці із прямою спинкою, поклавши рештки своєї ноги на табурет для піаніно. Ця решта ноги, подумав Ендрю, має приносити йому досить болю.

— Ні, не приносить, — мовив Тарквін так, ніби Ендрю це сказав. – Принаймні та частина, що досі зі мною зовсім не болить. Втрачена частина завдає мені клопоту. Більшість часу, це поколювання та ниття з втраченого нижче коліна. Як раз зараз, мене зводить судома у литці, якої немає. Здається, я не можу переконати себе, що там нічого немає, що б могло спричинити судому. Сташ весь час каже мені, щоб я спробував гіпноз, але мені не подобається думка про те, що хтось залізе мені у голову та надасть мені, начебто, секретні накази. Якщо ідея не подобається, її не втілюють у життя.

— Я також би не захотів цього, — погодився Ендрю. Він відчував, що майже бачить мускулясту втрачену частину Тарквінової ноги, витягнутої та табуретці для піаніно, із мускулястою литкою, з'єднаною із рештою, боляче. Тарквін, майже телепат. – Про що Ви хотіли поговорити зі мною?

— А. Це. – Тарквін раптом зніяковів. – Стокі та Сташ обоє вважають, що я найбільше підхожу для того, щоб переговорити із Вами, лише Господь знає чому, і я подумів, що чим скоріше я скажу, тим краще. Пробачте мене за запитання. Чи були Ви саме тут, коли помер Ваш дідусь?

"Не те, що я очікував!", подумав Ендрю.

— Ні, — сказав він. – Я вів авто, зовсім поруч, не знаючи, що він помер, та побачив його привида. Тоді я приїхав прямо сюди.

Тарквін пильно подивися на нього.

— А як він виглядав – його привид?

— Скоріше нетерплячий, — сказав Ендрю. – Він намагався дати мені якийсь документ, з великою печаткою, але коли я спробував взяти його — моя рука пройшла наскрізь. Я думав, це був його заповіт, але коли адвокат пред'явив його, то він був зовсім іншої форми.

— Ах, — мовив Тарквін. – Ми так і думали. Ви не знаєте. Я би порадив Вам, почати шукати цей документ прямо зараз. Мабуть, він намагався передати Вам поле-піклування. Він пояснить Вам ясніше ніж я, що Вам потрібно робити.

— Що я повинен робити із чим? – запитав Ендрю.

Тарквін знову зніяковів та звивався на своєму стільці.

— Цього я достеменно не знаю, — зізнався він. – Я не такий чарівник яким був Джоселін Брендон. У мене просто є деякі здібності, скажімо – по вирощуванню троянд та щодо розуміння коней та до чогось подібного – але він був справжнім, Джоселін, тож він був, навіть якщо і був старим та трохи загубленим у часі, коли я переїхав сюди. Що я знаю, так це те, що все навкруги, у радіусі десяти міль, чи більше, є дивним. Та особливим. А Джоселін піклувався про це. І він намагався передати відповідальність Вам.

— Але я не чарівник, не більше ніж Ви! – запротестував Ендрю.

— Але Ви можете бути чарівником, — сказав Тарквін. – Мені здається, Ви можете трохи потренуватися. У Вас є дар. І Вам необхідно знайти того документа. Я скажу Сташ, щоб вона допомогла Вам, коли розбереться із комп'ютером. І Ви можете розраховувати на мене щодо будь-якої потрібної Вам допомоги – у поясненнях чи порадах, чи ще у чомусь. Я був би вдячний допомогти, якщо казати відверто. Мені треба зайняти мій мозок, щоб відволіктися іноді від моєї загубленої кар'єри, від чогось жорстокого.

Тарквін дійсно мав це на увазі, як бачив Ендрю. Хоча жокейське життя було для Ендрю чимось, що він міг ледве уявити, він міг би сказати, що воно було настільки ж хвилюючим та захоплюючим, як його власна робота над книгою. І він подумав, щоби відчував сам, якби, якимось чином, втратив обидві руки та не міг писати цю книгу, чи будь-яку іншу книгу, взагалі.

— Дякую, — сказав він.

— Не має за що, — сказав Тарквін. – Зараз мені краще піти. – Він виглядав так, ніби раптом отримав полегшення. – Судоми пройшли! – сказав він. – Віртуальні судоми, маю визнати. Зникли як від магії. Тож, я піду зараз, але можете питати мене будь-що про Мелстоун, що на Вашу думку, я можу знати.

Глава 4.

Ендрю їхав у Мелтон, роздумуючи над тим, що сказав Тарквін. Поруч із ним, Ейдан, який не звик до авто, мав проблеми із ременем безпеки.

— Штовхай, поки не почуєш клацання, — сказав йому Ендрю.

Це додало ще й Ейдана до його роздумів. Та цих Ловців, про яких казав Ейдан. Ендрю припускав, що зможе захистити Ейдана від них та дасть хлопцю відпочити, поки не з'являться соціальні працівники. Бо він не був певний, що ще тут можна зробити. Між тим, виглядало на те, що Ендрю повинен був наглядати за дідусевим полем-піклування. Зараз, коли він про це думав, хоча він і знав, що така річ існує, то зрозумів, що не має жодної гадки що воно таке — поле-піклування. Він ніколи не розумів що це, а також чим займається дідусь. Мабуть, той документ, якого привид дідуся намагався йому віддати, прояснить ситуацію. Але де була та нещасна річ? Він ніколи не бачив того документу, поки Джоселін був живий. Йому доведеться шукати його, а це відірве його від книги. Все намагалося заважати йому. Ендрю прагнув написати цю книгу, аж серце йому боліло. Саме тому, зрештою, він і найняв Сташ.

І це навело його роздуми на гроші. Зараз він найняв двох додаткових працівників та ще й купляє одяг Ейдану, поміж іншого. Вдало – і не зовсім завдяки містеру Стоку – Мелстоун Хауз приносить багато власної їжі; але це лише крапля в океані, дійсно, враховуючи апетит Ейдана… Ендрю почав роздумувати як скоро він стане банкрутом.

Обмірковуючи все це, Ендрю їхав повз нові будинки в кінці містечка та повз футбольне поле, та виїхав за околиці. Через декілька міль їзди, знову був знайомий легкий поштовх, коли авто на мить зустріло щось еластичне. Ейдан підстрибнув.

— Що це було?

— Ми тільки що перетнули кордон між дивною частиною, за якою наглядав мій дідусь, та звичайною, — відповів йому Ендрю.

— Дивно, — сказав Ейдан. – Я цього не помітив, коли їхав до Вас.

— Мабуть, у тебе голова було забита іншим, — сказав Ендрю.

Це була правда, збагнув Ейдан. Він весь час смикався, чи не знайдуть його Ловці, чи таксист зрозуміє щодо грошей, чи старий містер Брендон зможе допомогти. Його розум та тіло нервово клекотали. Зараз, прокинулась його цікавість.

— Наскільки велика ця, дивна, частина? – хотів він знати.

— Я не певен, — сказав Ендрю. – Щойно Тарквін О'Коннор сказав мені, що вона має радіус у десять миль, але я не певен чи вона справді така велика і чи постійна. З цього боку містечка, кордон сягає лише біля двох миль. Кордон по дорозі до Університету, мабуть, біля п'яти миль, але боюся, це все, що я знаю.

— Хіба Ви не знаєте, де знаходиться решта тієї частини, поза дорогою? – запитав Ейдан.

— Не зовсім, — зізнався Ендрю. Він згадав довгі піші прогулянки із дідусем, але він вважав, що всі вони були всередині кордону.