Зачароване скло - Джонс Діана Вінн

Ейдан озирався на живоплоти, що перепліталися із лісною петрушкою та розмірковував, що повинен милуватися сільською місцевістю. Він рідко бував так далеко від Лондону. Але він занадто нервував, щоб роздивитися добре. Він тримав пальці схрещеними, а очі на лічильнику. Лічильник тільки-но перейшов до позначки – 17.60 фунтів, коли вони в'їхали у містечко, звивисту місцину, де з обох сторін дороги вишикувалися старі будинки та нові будинки, сади, телеграфні стовпи. Вони спустилися униз, повз паб та за ним зазеленів громадський газон містечка, повз ставок для качок та великими деревами, а потім, коли вони поїхали угору, стояла приземкувата маленька церква, також оточена деревами. Нарешті, вони проїхали бічний провулок, вкритий мохом, та зупинилися із бурчанням, перед великою парою залізних воріт, перекритих аркою з масивного мідного бука. Лічильник показував 18.40 фунтів.

— Приїхали, — сказав водій, крізь пхикання таксі. – Мелстоун Хауз. Тридцять, будь-ласка.

Зараз Ейдан був такий знервований, що його зуби стукали.

— Лічильник каже… каже вісімнадцять фунтів… фунтів та сорок, — зауважив він.

— За межі міста – за додаткову плату, — безсоромно сказав таксист.

"Думаю, він обдурює мене", подумав Ейдан, коли вилазив з таксі. Це трошки покращило його настрій, коли він віддавав дві квитанції, але не на багато. Він лише сподівався, що вони не перетворяться назад, занадто швидко.

— Не даси чайових, а? – сказав таксист, коли узяв те, що виглядало як гроші.

— Це…це суперечить моїй релігії, — сказав Ейдан. Від нервозності, в очах все розмилося, так що йому довелося нахилитися уперед, щоб прочитати слова — "Мелстоун Хауз", глибо врізані в одному з кам'яних стовпів. "Отже, все в порядку!", подумав він, коли таксі, із шумом, виїхало з провулку. Він штовхнув, одну половину залізних воріт, із іржавими решітками, яка відкрилась із брязкотом, та прослизнув всередину, на дорогу за воротами. Він настільки нервував зараз, що аж тремтів.

За воротами усе виглядало жахливо запущеним, але коли Ейдан повернув за ріг, за чагарником, він вийшов на яскраве світло, де трав'яниста крива дорога привела до старого, старого просівшого кам'яного будинку. "Гарний будинок", подумав Ейдан. Здавалося, він посміхався, своїми перекошеними вікнами, а позаду нього здіймався великий дуб. Ейдан побачив пошарпаний, але досить новий автомобіль, припаркований біля вхідних дверей, що було багатообіцяючим. Здається, старий містер Брендон має бути удома.

Ейдан пішов під дикий виноград, що вився навколо вхідних дверей та постукав у них молотком.

Коли нічого не сталося, він виявив, що кнопка дзвінка похована серед дикого винограду, та натиснув її. Десь всередині пролунало: понгл-понгл. Майже відразу двері були відкинуті стрункою блондинкою з імпозантною зачіскою, одягненою у синій хрусткий спецодяг.

— Добре, добре, іду вже, — сказала ця леді. – Ніби мені немає чим зайнятися, — ти хто? Я була певна, що це наш Шон!

Ейдан відчув, що має вибачитися, за те що він не Шон, але він не знав як.

— Мене…мене звати Ейдан Каін, — сказав він. – Е…чи можу я поговорити із містером Джоселіном Брендоном?

— Зараз тут живе професор Хоуп, — відповіла йому леді, радше тріумфально. – Його онук. Старий містер Брендон помер біля року тому. Вона не додала: "А зараз іди геть!", але Ейдан зрозумів, що саме це вона має на думці.

Він відчув жахливу занепадницьку порожнечу та подвійний сором. Сором, що він не знав про смерть містера Брендона та, черговий сором, за те що зараз турбує ще більш абсолютного незнайомця. Крім того, у нього було відчуття, що він врізався у стіну. Він буквально не знав куди подітися. Він безнадійно запитав:

— Чи можу, тоді, я поговорити із професором Хоупом? – це було єдине що він міг придумати.

— Я думаю, ти можеш, — припустила місіс Сток. – Але я попереджаю тебе, він занурений з головою у цей комп'ютал та, мабуть, не почує жодного твого слова. Я намагалася цілий ранок поговорити із ним. Давай, заходь. Сюди.

Вона повела Ейдана темним кам'яним коридором. У неї була своєрідна, підстрибуюча хода, подумав Ейдан, її ноги були широко розставлені, ніби вона намагалася ходити по обох сторонах низенької стіни, чи щось подібне. Її ступні шльопнули по плитах, коли вона повернула за ріг та штовхнула низенькі чорні двері.

— Дехто хоче вас бачити, — повідомила вона. – Як тебе звати? Алан Крей? Ось він, — додала вона Ейдану, і пошльопала геть.

— Ейдан Каін, — сказав Ейдан, блимаючи у великому сяйві світла в, заваленому та нагромадженому, кабінеті.

Чоловік, який сидів за комп'ютером, поруч з одним з великих вікон, повернувся і також заблимав очима. Він також носив окуляри. Мабуть, всі професори носять. Щодо решти, то його волосся було сплетінням сивини та світлого, а одяг такий же старий та неохайний як у Ейдана. Його обличчя вразило Ейдана, оскільки було м'яким та покірним. Він виглядав значно старшим, ніж будь-чий онук мав право бути. Ейданове серце зовсім упало. Він не бачив як ця особа, взагалі, могла хоч чимось допомогти.

Поява Ейдана спантеличила Ендрю Хоупа. Він знав дуже мало хлопчиків, і Ейдан не був жодним з них.

— Що я можу для вас зробити? – запитав він.

"Принаймні, у нього приємний голос", подумав Ейдан. Він глибоко вдихнув та спробував не тремтіти.

— Я знаю, Ви мене не знаєте, — почав він. – Але моя бабця, – вона мене виростила, — сказала… вона…померла на тому тижні, розумієте…

А потім, до свого жаху, він заридав. Він не міг повірити у це. Він був такий сміливий та стриманий до цього часу. Жодного разу він не заплакав, навіть тієї жахливої ночі, коли він знайшов Бабцю мертвою у її ліжку.

Ендрю також був нажаханий. Він не звик до ридаючих людей. Але він міг розпізнати справжнє горе, коли стикався із ним. Він підхопився та пролепетав:

— Гей, заспокойся. Так, так, так. Я певен ми зможемо щось зробити. Сідай, сідай, Ейдан, візьми себе в руки та розкажи мені про це. – Він схопив руку Ейдана та посадив його на єдиний вільний стілець, – жорсткий із прямою спинкою біля стіни, — та продовжував лепетати. – Ти ж не з цих місць, так? Ти приїхав здалеку?

— З Л-Лондону, — зумів вичавити Ейдан, в середині заштовхування його на стілець, та спроби зняти окуляри, поки вони не вкрилися соленими сльозами.

— Тоді тобі треба щось… щось… — не знаючи що ще зробити, Ендрю кинувся до дверей, відчинив їх та закричав, — місіс Сток! Місіс Сток! Нам потрібна кава та печиво, негайно, будь-ласка!

Голос місіс Сток десь на відстані сказав щось про:

— Коли я зсуну це прокляте піаніно.

— Ні. Негайно! – Закричав Ендрю. – Залиште піаніно! Раз і назавжди, я забороняю вам переставляти це чортове піаніно! Каву, будь-ласка. Негайно!

На відстані була приголомшлива тиша.

Ендрю закрив двері та повернувся до Ейдана, бурмочучи:

— Я також отримую своє, тільки вона метушиться, коли я привожу в безлад її кухню.

Ейдан розглядав Ендрю, тримаючи окуляри у руці. Побачений неозброєними очима, цей чоловік зовсім не виглядав м'яким та покірним. У нього була сила, велика та добра сила. Ейдан бачив сяйво навколо нього. Імовірно, від нього можна отримати якусь допомогу, врешті-решт.

Ендрю зняв два посібника, щодо користування комп'ютером, безліч брошур по історії та перетягнув іншого стільця, щоб сісти навпроти Ейдана.

— Тепер, — сказав він, коли сів, — що сказала твоя бабуся?

Ейдан шморгнув носом, а потім ковтнув, рішуче. Він визначився, що більше не зламається.

— Вона…вона сказала мені, — мовив він, — що, якщо у мене будуть проблеми, коли вона помре, то я повинен звернутися до містера Джоселіна Брендона у Мелстоуні. Вона показала мені Мелстоун на мапі. Вона часто це казала.

— Ага. Зрозуміло, — сказав Ендрю. – Отже, ти приїхав сюди і виявив, що він мертвий. А зараз тут лише я. Мені шкода. А твоя бабуся була великим другом мого дідуся?

— Вона багато про нього говорила, — відповів Ейдан. – Вона казала, що його поле-піклування набагато важливіше ніж її, та вона завжди питала його порад. Вони переписувалися. Вона навіть телефонувала до нього одного разу, коли була проблема щодо принесення людських пожертв, через дві вулиці, і він сказав їй, що саме треба зробити. Вона дійсно була дуже вдячна.

Ендрю насупився. Він пам'ятав, що коли був тут, ще хлопчиком, його дідусь давав поради користувачам магії зі всієї країни. Була знавісніла Шотландська Мудра Жінка, яка з'явилася, одного разу, біля чорного входу. Джоселін відпустив її посміхаючись. Також був безумний, бородатий Чоловік із Силою, який налякав Ендрю мало не до смерті, люто дивлячись на нього, крізь фіолетову панель, під час сніданку. Старий Джоселін був дуже розлючений цим чоловіком. "Відмовляється передати своє поле-піклування комусь розсудливішому!", Ендрю пам'ятав, як дідусь сказав про того чоловіка. "Заради Бога, чого він очікує?". Ендрю забув про цих людей. Вони були таємничими та лякливими вторгненнями у його блаженні канікули.

Розмірковуючи, чи хтось з них був бабусею Ейдана, він запитав:

— Яка була твоя бабуся? Як її звали?

— Адела Каін, — сказав Ейдан. – Раніше вона була співачкою…

— Ні! Справді? – обличчя Ендрю запалало. – Я й не знав, що у неї було поле-піклування! Коли Мені було п'ятнадцять, я збирав всі її записи. Вона була надзвичайною співачкою… і дуже гарною!

— Вона не співала багато, коли я жив з нею, — сказав Ейдан. – Вона покинула сцену після смерті моєї мами і я перебрався жити до неї. Вона казала, що смерть моєї мами її підкосила.

— Твоя мама також була місіс Каін? – запитав Ендрю.

Ейдан виявив, що зараз трохи збентежився.

— Я не знаю, чи був з них хтось "Місіс", — пояснив він. – Бабця не любила про це розповідати. Але вона не припиняла скаржитися на мою маму. Вона казала мій тато був ризикового народу, а мама повинна була знати краще, ніж зв'язуватися із кимось, хто, як було добре відомо, був одружений. Це все що я, насправді, знаю.

— А, — сказав Ендрю. Він відчув, що зробив помилку та швидко змінив тему розмови. – Отже, ти залишився сам-один у світі коли твоя бабуся померла?

— Того тижня. Так, — сказав Ейдан. – Соціальні працівники питали чи в мене є інші родичі, а також Аркрайти – це прийомна родина, в яку мене помістили. Але… справжня причина, чому я приїхав сюди, це Ловці…

Ейдан змушений був замовкнути.