Зачароване скло - Джонс Діана Вінн

– Я просто вставив її на місто.

— А це триватиме? – швидко запитала Сташ. – Не думаю, що він зможе перенести ще одну втрату ноги.

— Я завжди можу повернути її на місце, — сказав Ендрю, більш впевнено, ніж почувався насправді. — Кажіть йому про це, час від часу.

— Скажу, — мовила Сташ. – А зараз маю летіти. Побачимося!

Вона помчала навколо будинку геть, на розкоші, що хиталася. Ендрю помахав на прощання пучком спаржі, яку тримав і мало не впав зі стільця.

— Виглядаю повним дурнем, — сказав він Ейдану. – Наступний пучок, будь-ласка.

До того часу, як вони закінчили, сарай для дров виглядав так, наче його дах, замість соломи був вкритий спаржею. Ейдан не міг дочекатися, щоб побачити хто прийде і з'їсть її. Було добре, що спаржі було так багато. У нього буде достатньо часу, щоб спуститися сходами з ліхтарем, як тільки він почує чавкання.

Ейдан рано ліг спати, знову сказавши, що втомився, що було далеко від істини. Він підпер усі вікна у своїй спальні згортками нових шкарпеток так, щоб їх не заклинювало у необхідну мить. Він одягнув нову піжаму, а на неї — нову шерстяну куртку та новий дощовик. Потім він переніс подушки з ліжка на підвіконня, щоб було зручно сидіти там, із ліхтарем, чекати та слухати. Сарай із дровами був просто за рогом. Він повинен легко вловити жування.

Через годину від відчував холод, незважаючи на нову шерстяну куртку, але більше нічого не трапилося. Ейдан чув як ухає сова, по дорозі проїжджають машини та десь на відстані сміються люди у пабі. Але це були звичайні звуки. Ще через годину, коли стало зовсім темно, він почав роздумувати, чи може таємничий відвідувач створювати магічну тишу. Ейдан міг просидіти тут всю ніч і нічого не почути.

Ця думка переполохала його і він зрозумів, що єдиний спосіб переконатися, що він усе побачить — це вийти назовні та чекати поруч із сараєм для дров. Він підхопився, схопив ліхтар та попрямував навшпиньках по скрипучій підлозі угору — до опуклості усередині,— та униз – до дверей спальні. Він скрипнув дверима. Тьфу. Дурень. Він повинен був змастити їх олією. У кухні ж стояла банка із WD40 [22], але він не подумав взяти її, як взяв ліхтар. Він прокрався коридором та униз сходами. Вони також скрипіли. Є якійсь спосіб змастити сходи? Мабуть, ні. Речі скиплять, коли вони старі. Добратися униз, до першого поверху було полегшенням, там підлога була кам'яна. Ейдан пронісся по плитах та через кухню.

Ендрю, який читав, сидячи у зручному кріслі у вітальні, почув легкі кроки, що пробігли по коридору, та підвів очі. Ейдан? Встав з ліжка для чого? Мабуть знову зголоднів та збирається пошукати печиво, що вони купили вранці. Немає чого хвилюватися. Ендрю повернувся до книжки, коли почув слабкий віддалений звук обережно відчинених та зачинених задніх дверей. Тоді від зрозумів що Ейдан хоче зробити. Він вилаявся та кинув книгу.

Ейдан пройшов навшпиньках по росистій траві, задихаючись від холоду. Він повинен був взутися. Зараз вже запізно. Він підійшов до рогу будинку та, дуже обережно, притулив плече до каменів стіни та просунувся бочком.

Візитер вже був там. Він був величезним. Місяць уривчасто пробігав крізь димоподібні хмари та Ейдан міг бачити на тлі неба візитера, який підносився над сараєм із дровами, нахилявся та був дивним. Він протягнув частину себе…

Ейдану вмить згадалися Ловці з Лондону. Протягом хвилини, що тривала годину, він був навіть більше переляканий ніж тоді, паралізований жахом, поки величезна форма розгорнулася угору та зробила таємничі рухи. Потім був хрускіт, після якого було чутно дуже величезне жування.

Це вегетаріанець, нагадав собі Ейдан. Йому вдалося зробити глибокий вдих. Він підняв великого ліхтаря, направив його на створіння та включив. Ліхтар випроменив віяло сліпучого білого світла.

Візитер заскигливши зарохкав та спробував прикрити очі пучком спаржі, яка була у його величезній руці. Він сказав, досить виразно:

— Не роби цього!

Автоматично, Ейдан вимовив:

— Вибачте, — та вимкнув ліхтаря. Тоді, звичайно, він нічого не зміг розгледіти. Він відкрив та закрив очі, щоб відійти від засліплення та роздумував над тим, що побачив. На якійсь момент йому здалося, що він дивиться на Шона. Але Шона, що разів зо чотири більший свого звичного розміру, висотою майже у п'ять метрів і з такою ж шириною. Шона з розпатланим волоссям, що заплутується униз, до широких плечей. Але брудне обличчя, серед волосся, не було доповнено величезною дурістю, як у Шона. Ні, це не був Шон. Це було щось інше.

— Треба дивитися правді в очі, — Ейдан виявив, що сказав це уголос. – Ви – Велетень.

— Поки що ні, — невдоволено відповів візитер. Він повинен був мати глибокий гримаючий голос, але факт був у тому, що його голос був досить високий, подібний до голосу Шона. – Я росту повільно, — сказав він. – Ти хто? У тебе вікна на очах, але ти не звичний хлопець. У того волосся було як солома.

— Я Ейдан, — сказав Ейдан. І подумав: "Він мабуть має на увазі Професора Хоупа, коли той був хлопчиком! Тож Ендрю приходив та дивився!" – А як Вас звати?

Візитер відкусив великий шматок спаржі та відповів захрумкотівши.

— Вибачте? – сказав Ейдан. Ні, його ім'я може бути хрускіт.

У цей момент, з-за рогу будинку Ендрю сказав:

— Привіт, Гроіл.

— Пр'віт, Пр'віт! – візитер відповів збуджено, розмахуючи двома пучками спаржі на тлі слабого світла з неба. Він розмахував так само як Шон, коли той був схвильований. – Хто ти? Не звичний старий чоловік, так?

— Ні, — сказав Ендрю. – Я Ендрю.

— Ендрю! Ти виріс швидко! – вигукнув велетень. Він махнув жменею із спаржею у бік Ейдана. – Тоді він…?

— Перебуває тут, — сказав Ендрю. – Як я колись. Я сподіваюся Ейдан не турбує тебе під час вечері. Мій дідусь дуже сердився на мене…

В цей момент Ейдан нервово подивився на Ендрю, а потім на Гроіла, але Гроіл просто запхав обидва пучки спаржі до свого рота, могутньо захрумкотів, проковтнув, із звуком розблокованого дренажу , та сказав:

— Нє, нє. – В сірому, уривчастому світлі Місяця, здавалося, що він посміхався. Після наступного, дренажного ковтка, він сказав. – Все ще вдягнений у джемпер, якого ти мені дав. Бачиш? – Він гордо потягнув щось на грудях.

Зараз Ейдан бачив досить добре. Штука, яку Гроіл тягнув, колись мала бути джемпером, але зараз вона майже вся була у дірках, як темна нерівна майка без рукавів, дуже розтягнута на його великих грудях. Нижче він носив пов'язку на стегнах, яка колись, мабуть, була банним рушником.

— Тобі так не холодно? – запитав Ейдан перш ніж встиг зупинитися.

— Іноді, — визнав Гроіл. – Зимою. – Він підібрав наступну жменю спаржі та вказав нею на Ендрю. – Він дав мені одяг, бачиш. – Він все ще вказував спаржею на Ендрю. Ейдан міг бачити великі очі, на його обличчі, які світилися, радше сумом. – Потім він виріс. Кожен зростає швидко, окрім мене. Зараз ти виглядаєш як старий чарівник. Де він?

— Боюся, що він мертвий, — сказав Ендрю.

Очі непевно блимнули. Потім вони звернулися до Ейдана по допомогу.

— Що таке мертвий? – запитав Гроіл.

Ейдан і Ендрю одночасно відповіли. Ендрю сказав:

— Пропав назавжди.

Ейдан сказав:

— Більше тут немає, — та проковтнув страждання.

— А. – Гроіл, деякий час розмірковуючи, жував спаржу. – А потім ви його з'їли? – припустив він. – Я одного з'їв пропавшу-назавжди білку. Вона мені не дуже сподобалась.

— Е… ні, — сказав Ендрю. – Не зовсім. Скоріше як білка, перед тим як ти її з'їв. Він залишив мене тут головним. Давайте змінимо тему. Тобі подобається спаржа, яку ми тобі залишили?

— Це? – Гроіл вискріб наступного пучка спаржі з даху та тримав його в місячному світлі. – дуже смачно. Хрустка. Трохи гірка. На смак зелена. Шпараг [23], так?

Ейдан подумав про містера Стока та намагався не розсміятися. Гроіл посміхнувся йому. Великі пласкі зуби блиснули у місячному світлі.

— Я чув як він кричав про неї у саду, — сказав він. – Це нове слово я знаю.

"Отже, Гроіл ховається десь у Мелстоун Хаузі", подумав Ейдан.

— А що ти робиш узимку, коли холодно? – запитав він.

— Я звиваюся униз, — сказав Гроіл. – Під матерію. Земля надає тепло.

— А ти би хотів ще одягу? – запитав Ейдан.

Гроіл подумав над цим.

— Щось просторніше? – сказав він, смикаючи нитки вовни на грудях.

— Тоді я подивлюся, може щось знайду, — сказав Ейдан.

Ендрю кашлянув.

— Ейдан, я думаю ми повинні залишити Гроіла із його вечерею. Мій дідусь був дуже суворий щодо цього. А тобі потрібно у ліжко. Не забудь захопити ліхтаря.

— О. – Гроіл не зовсім був вегетаріанцем, зрозумів Ейдан. Хтось, хто може думати про поїдання мертвих дідусів, може не знехтувати і живими хлопчиками. – О, я… Тоді на добраніч, Гроіл. Побачимося.

— Побачимося, Едвін, — щасливо сказав Гроіл. Його зуби закрилися на наступній порції спаржі із кусанням та хрускотом.

Ейдан, який нахилився та намацав ліхтаря, якого кинув десь у траві, сердито розмірковував чому ніхто не може запам'ятати його ім'я правильно. Він бурмотів про це, слідуючи за Ендрю у будинок та у тепло за французькими вікнами.

— Я ще не хочу спати, — сказав він, коли вони зайшли у приміщення. – Я занадто схвильований. Ви не заперечуєте якщо я залишуся тут та зроблю трохи одягу для Гроіла?

Бабця би сказала "Ні" та одразу б відіслала Ейдана до ліжка. Ендрю ж просто приємно запитав:

— І як ти пропонуєш зробити одяг?

— Я покажу Вам. – Ейдан поклав ліхтаря на піаніно та кинувся нагору, у свою кімнату. Назад він прийшов із своїм старим одягом – одягом, якого він одягав протягом більшої частини минулого тижня – та розклав його на зношеному візерунковому килимі. Потім він зняв окуляри. – Ось так, — пояснив він Ендрю, який знову сидів у доброму кріслі із книгою. – Якщо я зніму окуляри, речі збільшаться, у будь-якому випадку. Гадаю я можу зробити його дійсно більшим.

Ендрю відповів у своїй ввічливій манері:

— Безумовно, варто спробувати. Пам'ятаю, у твоєму віці я також вкрай засмутився від думки, як холодно має бути Гроілу. Коли я вперше його зустрів, на ньому взагалі не було одягу.

І як він це забув? дивувався Ендрю. Він повністю забув Гроіла. Все що він пам'ятав, це те, що дуже не розумно пробувати дізнатися що або хто поїдає їжу з даху сарайчика для дров. Але він повинен був пам'ятати. У нього були неприємності із дідусем щодо шпигування за Гроілом, та неприємності із місіс Сток щодо крадіжки рушника.