Гнів Мегре - Сіменон Жорж

Йому було відомо немало випадків, коли жонатий чоловік заводив роман із своячкою.

— Розвідай детальніше про Аду… З'ясуй передусім, чи не було в неї якогось залицяльника…

— А як вам здається, патроне?

— Начебто ні, та краще перевірити… Розпитай також людей про Антоніо… Після обіду рушай на вулицю Понтьє…

— Гаразд.

Машина зупинилася перед будинком, де жив комісар, і, підвівши голову, він побачив у вікні свою дружину, яка привітно махнула йому рукою. Мегре відповів їй тим самим і ступив на сходи.

4

Метре саме обідав, коли задзвонив телефон. Він кивнув головою до жінки, щоб узяла трубку.

— Алло!.. Від кого?.. Так, удома, він обідає… Зараз передам…

Комісар запитально глянув на пані Мегре. Вигляд у нього був похмурий. Це Лекуен…

Він підвівся і, витираючи серветкою губи, попрямував до телефону. Вже кілька хвилин він думав саме про Лекуена, начальника служби охорони порядку і свого давнього товариша, якому він якраз збирався зробити візит. За кільканадцять років служби в карному розшуці Мегре встиг розгубити своїх монмартрських інформаторів, тоді як у Лекуена вони були завжди напохваті.

— Алло!.. Я слухаю… Ні, ні, все гаразд… Я саме хотів іти до тебе.

Начальник служби охорони порядку, років на. десять молодший за Мегре, жив майже поряд, на бульварі Вольтера. У його квартирі ні на мить не вщухав галас, бо в нього було шестеро чи семеро дітей.

— Ти, певно, його знаєш, — мовив Лекуен. — Він уже давно працює в мене інформатором… Щоправда, він не любить показуватися в Сюрте і, коли в нього є щось цікаве, приходить просто до мене… Думаю, що він може тобі згодитися… Май на увазі — він інколи любить прибрехнути, але загалом — це майстер своєї справи, на нього можна завжди звіритися.

— Хто ж це?

— Луї Бубе, на прізвисько Мікі, кликун із кабаре…

— Пришли його до мене.

— Що? Ти ладен прийняти його вдома?

Мегре нашвидку скінчив обід й уже взявся за каву, як задзвонив дзвоник на дверях. З повною чашкою в руках комісар пішов до вітальні.

Він уже кільканадцять років не бачив Бубе, але впізнав його відразу. А втім, тут не було нічого дивного — Мікі був досить незвичайний чолов'яга. "Цікаво, скільки йому вже років?" Комісар намагався підрахувати. Він лише починав свою службу в поліції, коли його гість уже працював посильним у якомусь готелі на Монмартрі.

Відтоді Бубе не виріс ані на корх. Ні зростом, ні навіть виглядом він майже не відрізнявся од тринадцятирічного підлітка. Він і досі був худий, лоповухий, з великим горбатим носом, що звисав над тонкими глузливо скривленими губами, немов зробленими із гуми.

Лише пильніше придивившись до нього, можна було помітити безліч топких зморщок, що вкривали обличчя.

— Скільки літ, скільки зим! — вигукнув кликун, озираючись на всі боки. — Ви пам'ятаєте гладку Тетунію з ресторанчика "Тріполі"?

Очевидно, Бубе був майже його одноліток.

— Славний був час, га, комісаре?!

Мегре добре пам'ятав і ресторанчик, що колись, іще до війни, славився своєю марсельською кухнею, і гладку Тетунію, його хазяйку, що зустрічала клієнтів лункими поцілунками й була з усіма на "ти".

"Тріполі" містився на вулиці Дюпере, за кілька десятків кроків від теперішнього "Лотоса". В ньому збиралася найрізноманітніша публіка.

— А ви пам'ятаєте старого Луї, власника трьох будинків на вулиці Прованс? А сліпого Ежена? А красунчика Фернана, який потім став кіноактором?

Мегре знав, що зараз було марно квапити Мікі перейти до справи. Це було кокетування з його боку, звичайне серед повідомлювачів: він і сам хотів якнайшвидше подати інформацію, але так, щоб це було ніби між іншим, у процесі дружньої розмови.

Люди, про яких він згадував, були великими ділками, власниками будинків розпусти. Колись усі вони майже щодня збиралися в ресторанчику гладкої Тетунії, нерідко в товаристві своїх адвокатів. Іноді там можна було бачити досить поважних осіб, відомих актрис, навіть міністрів.

— В той час я ставив на боксерів…

У Мікі був дуже дивний погляд — можливо, через цілковиту відсутність брів та повік.

— Відколи ви стали великим начальником у Сюрте, ви вже не буваєте в нас на Монмартрі… А от месьє Лекуен нас не забуває. Здається, він на мене не скаржиться. Я, коли можу, завжди йому допомагаю… Як колись вам. Часом чуєш цікаві речі… Послуга за послугу.

Послуга, яку він вимагав навзамін, була досить проста. Мікі хотів, щоб поліція заплющила очі на його власну діяльність. Клієнти "Лотоса", які, виходячи з кабаре, да вали йому на чай, навіть гадки не мали, що кликун Мікі може заробити на кожному з них додаткові гроші.

— А чи не цікавлять пана живі картинки? — шепотів він, киваючи на вітрину.

Він міг повторити цю фразу дюжиною мов і, змовницьки підморгнувши, совав у руку клієнтові папірець з адресою.

А втім, у цьому не було нічого надзвичайного. У десятках і сотнях варіантів ця сценка повторювалася щовечора біля будь-якого з паризьких кабаре. Хіба що з тією різницею, що там ішлося не про двадцятирічних жінок, а принаймні вдвічі старіших.

— Ваш інспектор, такий гладунчик…

— Люка…

— Еге ж… Він викликав мене тижнів зо три тому, після смерті Мацотті… На жаль, я нічого не знав…

Нарешті він сам потихеньку переходив до справи.

— Я йому тоді сказав, що мій хазяїн був тут ні до чого, і я не помилявся… Зараз я можу сказати більше. Ви завжди ставилися до мене по-дружньому, і все, що я знаю, я розповім вам — не як поліцаю, а як давньому другові. Так от, слухайте… Я чув усе це на власні вуха. Марно шукати вбивцю на Монмартрі… Минулого великодня… Тобто… коли це?

— В кінці березня.

— Отож… Минулого великодня цей Мацотті раптом подався до Тулона… Шкода, що ви не знали цього шахрая… Нікчема, який хотів здаватися великим цабе….

— І що сталося в Тулоні?

— Там він угледів красуню Йоланту, коханку Матте… Ви, мабуть, чули. Це ватажок славнозвісної марсельської банди Довгоносих. Він зараз у в'язниці. На їх рахунку десятків зо два пограбувань…

— Я знаю…

— І от Мацотті вирішив, що йому все дозволено… Словом, він повернувся до Парижа з Йолантою. Про решту ви можете здогадатися самі. Кілька дружків Матте незабаром підскочили до Парижа і показали, що з їхнім ватажком краще не жартувати.

Це було цілком імовірно і добре в'язалося з тим, загинув Мацотті. Чисто, голки не підточиш. Професіонально.

— Я одразу подумав, що це вас може зацікавити, жаль, я не знав вашої адреси і тому пішов до месьє Лекуена.

Мікі зручніше вмостився в кріслі. Він явно нікуди поспішав, очевидно, не вважаючи свою місію закінчено Мегре зрозумів, що він чекає нових запитань, і з невинним виглядом запитав:

— А ви чули новину?

— Яку новину? — так само простодушно перепитав Мікі.

І одразу ж хитрувато посміхнувся.

— Вас цікавить месьє Еміль? Я краєчком вуха чув, його начебто знайшли…

— Ви допіру були в Джо?

— Ми з Джо не такі вже друзі. Але я чув розмову..

— Те, що сталося з месьє Емілем, цікавить мене більше ніж справа Мацотті.

— В такому разі, пане комісар, я змушений вас розчарувати. Я нічого про це не знаю. Як перед богом…

— А що ви самі про це гадаєте? Якої ви думки про Еміля?

— Я вже казав інспекторові… Такої, як усі…

— А точніше…

— Він вів свою справу на свій лад, але закон шанував.

— Ви пам'ятаєте, що було у вівторок увечері?

— На пам'ять я досі не нарікаю…

З його гумових губ не сходила значуща посмішка і мало не після кожного слова він хитро підморгував безбровими очима, так немов говорив щось важливе..

— Ви не помітили нічого незвичайного?

— Як сказати… Це залежить від того, що саме ви називаєте незвичайним. Месьє Еміль прийшов того вечора як і завжди, о дев'ятій годині. Разом з Адою. Вам це відомо. Потім він подався до "Блакитного поїзда"…

— І коли він з'явився знову?

— Стривайте… Тоді вже почав грати оркестр… Тобто десь після десятої. В "Лотосі" було майже пусто. Скільки не грай, а клієнти з'являються лише після кіно та театру.

— Його секретарка була з ним весь час?

— Ні… Вона незабаром повернулася додому.

— Ви це самі бачили?

— Так мені здалося. Вона гарна дівчина, і я завжди проводжаю її очима. Просто за звичкою…

— Отже, вона пішла, а Еміль залишився?

— Еге ж… Він ще зайшов до "Лотоса", щоб подзвонити.

— Звідки ви знаєте, що він дзвонив?

— Мені це сказала Жермен, наша гардеробниця… Телефон висить поряд із гардеробом. Він набрав номер, але йому не відповіли. Це, здається, його засмутило…

— А чому гардеробниця звернула на це увагу?

— Тому що завжди, коли він дзвонив увечері своякові або до іншого кабаре, йому одразу відповідали… Крім того, через чверть години він подзвонив знову.

— І знову не додзвонився?

— Еге ж! Ні… Очевидно, того, кому він дзвонив, не було вдома, і це дратувало месьє Еміля… В залі він вичитав одну танцюристку, у якої була пожмакана сукня, а потім полаявся з барменом. Після третьої чи четвертої спроби додзвонитися він вийшов на вулицю…

— Ви розмовляли?

— Він був не дуже балакучий… Хвилин із десять стояв перед входом і дивився то на небо, то на потік машин… Так він завжди визначав, скільки чекати клієнтів.

— Але він усе-таки додзвонився?

— Лише близько одинадцятої.

— І одразу пішов?

— Ні, хвилин двадцять він ще гуляв по тротуару. Він завжди мав таку звичку. Разів кілька він діставав годинника і дивився, поки нарешті не подався вниз вулицею Пігаль.

— Інакше кажучи, в нього було побачення?

— Мені теж так здається…

— А правда, що він ніколи не брав таксі?

— Достоту так. Після нещасного випадку він уникав машин. Їздив метро.

— Ви певні, що він пішов униз? Може, вгору?

— Цілком певний!

— Коли б він мав їхати метро, він пішов би вгору по вулиці.

— Саме так він і робив, коли йому треба було дістатися "Парі-стрипа".

— Отже, виходить, його побачення мало відбутися десь поблизу, на Монмартрі?

Я спочатку подумав, що він пішов до "Святого апостола" на вулиці Нотр-Дам-де-Лоретт, але там його ніхто не бачив.

— Як ви гадаєте, в нього була коханка?

— У нього? Ви жартуєте.

І, знову хитро підморгнувши, Мікі додав:

— Як ви знаєте, в цій справі у мене є певний досвід. Можете мені вірити.

Він усміхнувся, показавши всі свої зморшки.

— А де мешкає пан Резон?

— Бухгалтер? — раптом здивувався Мікі. — На бульварі Рошуар. Принаймні років уже з тридцять.

— Він одружений?

— Старий парубок. До речі, в нього теж немає коханки.