Гнів Мегре - Сіменон Жорж

Йому можна було дати років сорок п'ять. Заходьте, комісаре…

Безшумно зачинивши двері, він провів гостя темним коридором до свого кабінету. Це була досить простора кімната, вмебльована гарно, з комфортом, хоча й без зайвих розкошів. На письмовому столі горіла лампа з зеленим абажуром. Поряд лежала купа листів, очевидно, допіру розпечатаних.

— Сідайте, будь ласка… Сьогодні в мене був страшний день. А по дорозі додому потрапив у грозу і довелося цілу годину чекати…

Увагу Мегре привернула ліва рука адвоката, на якій бракувало чотирьох пальців. Залишився самий тільки великий.

— Я хотів би дещо запитати у вас з приводу одного вашого клієнта…

Що це — занепокоєння чи просто цікавість? Блакитні очі адвоката на мить гостро зиркнули на Мегре, але тут-таки він невимушено пригладив рукою біляве коротко підстрижене волосся і посміхнувшись промовив:

— Якщо це не пов'язано з порушенням професійної таємниці, будь ласка…

Він сів навпроти комісара і почав гратися розрізним ножем із слонівки.

— Цього ранку було знайдено труп Еміля Буле…

— Буле? — перепитав адвокат, неначе намагався пригадати.

— Власник "Лотоса" та трьох інших кабаре…

— А! Знаю…

— Здається, нещодавно він заходив до вас…

— Нещодавно — надто невизначене поняття.

— Минулого вівторка.

— Тобто на цьому тижні?

— Так.

Гайяр похитав головою.

— Якщо він і заходив, я його не бачив… Очевидно, я був у той час в Палаці правосуддя… Я запитаю в секретарки.

І, глянувши комісарові у вічі, в свою чергу запитав:

— Ви сказали, що знайшли його труп?.. З вашого візиту можна вивести, що поліція вже займається цією справою… Отже, він помер не своєю смертю?

— Його було задушено…

— Цікаво…

— Чому?

— Бо, незважаючи на свою професію, це був чесний чолов'яга. Я не знав, що в нього були вороги… Щоправда, я міг цього й не знати. В мене стільки клієнтів…

— Коли ви бачили його востаннє?

— Я спробую відповісти вам точно. Одну хвилинку…

Він швидко підвівся, вийшов до сусідньої кімнати, увімкнув світло і почав щось шукати в шухляді столу. Потім повернувся з великим червоним блокнотом.

— Моя секретарка реєструє всі візити…

Він відкрив блокнот і з кінця почав гортати сторінки, бурмочучи собі під ніс якісь імена. Так він перегорнув з двадцять сторінок.

— Ось!.. Двадцять другого травня о п'ятій годині… А ось ще один візит — вісімнадцятого, об одинадцятій ранку…

— Отже, відтоді ви його не бачили?

— Щось не пригадую…

— Він вам не дзвонив?

— Якщо й дзвонив, то розмовляв не зі мною. Вам доведеться запитати в секретарки. Вона буде тут завтра о дев'ятій…

— Ви займалися справами Буле?

— Справи Буле — це також не зовсім визначене поняття. — І, посміхнувшись, додав: — Ваше запитання дуже підступне… Я можу не знати всіх його справ…

— Але це, здається, ви складали йому декларації про прибутки?

— На це запитання я охоче відповім… Так, складав. Буле був не дуже освічений і сам би з цим не впорався…

Мегре мовчав, і по якійсь паузі адвокат вів далі:

— Мушу одразу сказати, що він ніколи не намагався шахраювати… Звичайно, як усякий платник, він шукав способу платити якнайменше, але завжди в рамках законності. Інакше я не взявся б за його справи…

— Ви кажете, що вісімнадцятого травня він зробив вам візит… Напередодні недалеко від "Лотоса" було вбито одного гангстера на ім'я Мацотті…

Гайяр спокійно запалив сигарету і простяг комісарові срібний портсигар, який одразу поклав на стіл, побачивши, що Мегре дістає люльку.

— Я скажу все, що знаю з цього приводу… Еміль Буле не захотів потурати цьому бандюзі, і, щоб його позбутися, він привіз із свого рідного Гавра кількох докерів на підмогу.

— Я про це знаю…

— А дізнавшись про смерть Мацотті, він злякався, що поліція може подумати на нього… Вірніше, він боявся не так самої поліції, як газетярів…

— Він просив у вас поради?

— Саме так… Я сказав йому, що не треба нічого приховувати… Здається, він саме так і зробив, коли його викликали… Якщо не помиляюся, вдруге його викликали до Сгорте двадцять другого чи третього і напередодні він знову приходив до мене… Сподіваюся, його ні в чому не запідозрили. Це було б помилкою з вашого боку…

— Отже, ви певні, що цього тижня він до вас не приходив? Скажімо, у вівторок?

— Цілком певний… Більше того, коли б він прийшов, візит було б зареєстровано… Ось тут. Та погляньте самі…

Він простяг блокнота комісарові, але той навіть не доторкнувся до нього.

— У вівторок увечері ви були вдома?

Адвокат насупився.

— Це вже схоже на допит, — мовив він. — Хотів би я знати, що у вас на думці… — І, знизавши плечима, він із усмішкою додав: — Звичайно, я міг би пригадати, що робив того дня… Я проводжу більшість вечорів у цьому кабінеті, бо тільки ввечері я можу спокійно попрацювати… Зранку доводиться приймати клієнтів… А по обіді я найчастіше в Палаці правосуддя…

— Ви ніколи не вечеряєте в ресторані?

— Майже ніколи… Я не дуже люблю бувати в товаристві…

— Отже, у вівторок увечері…

— Сьогодні у нас п'ятниця… Точніше, субота, бо вже за північ… Минулого ранку я вдосвіта виїхав до Пуатьє…

— Самі?

Це запитання, видно, здивувало адвоката.

— Звичайно, сам… У мене там процес. А звечора я був удома… Не інакше, як вам потрібне моє алібі? — В його голосі бриніла легка іронія. — Мене трохи дивує, що це алібі стосується саме вівторка, тоді як мого клієнта було вбито зовсім недавно. Принаймні я так вас зрозумів. Гаразд! В одному я схожий з бідолашним Буле — я передусім шаную законність… Четвер — удома, середа… Стривайте… В середу я працював до десятої вечора вдома, а потім вийшов прогулятися перед сном, бо трохи боліла голова… Що ж до вівторка… Після обіду виступав у суді. Дуже заплутана справа, яка тягнеться вже кілька років і невідомо, коли закінчиться… Вечеряв удома.

— Разом з дружиною?

Погляд Гайяра на мить посерйознішав.

— Так, разом із дружиною.

— Вона зараз удома?

— Нагорі…

— Цього вечора вона не виходила?

— Вона взагалі не виходить, бо дуже хвора… Уже кілька років.

— Пробачте, я не знав…

— Нема чого пробачати… Отже, ми повечеряли, а потім я за звичкою зайшов до кабінету… Так! Тепер пам'ятаю… Я того дня дуже втомився в суді і тому вирішив трохи прогулятися на машині… Це зі мною трапляється досить часто… Колись я багато займався спортом, і мене іноді гнітить сидяче життя. Біля Єлисейських полів я побачив афіші одного радянського фільму, який мені дуже хвалили…

— Словом, ви пішли в кіно?

— Саме так… Ось бачите — все стало на місце. А потім я ще заїхав до одного кафе і вихилив скляночку "Фуке"…

— Вас ніхто не чекав?

— Ніхто.

— І ніхто не дзвонив?

Здавалося, він знову намагається щось пригадати.

— Начебто ні… Перш ніж лягти я ще випалив дві сигарети… І все. А тепер дозвольте вам сказати, що я дуже здивований…

Тепер настала черга Мегре грати простака.

— Чому?

— Я гадав, що вас цікавить мій клієнт… А натомість ви весь час питаєте мене про мої власні справи… Я міг би образитись.

— Даремно. Я лише намагаюся встановити, що робив і де ходив Еміль Буле…

— Я не розумію…

— Його було вбито не минулої ночі, а в ніч з вівторка на середу…

— Але ж ви сказали…

— Я сказав, що тіло було знайдено цього ранку…

— Інакше кажучи, з вівторка його труп…

Мегре кивнув головою. Зараз перед адвокатом сидів найпростосердіший із простаків, схильний до щирої, одвертої розмови.

— Нам майже точно відомо, що у вівторок увечері в нього було побачення. Можливо, зовсім недалеко звідси…

— І ви подумали, що він приходив саме сюди?

Комісар засміявся.

— Я вас не звинувачую в тому, що ви задушили свого клієнта…

— Його було задушено?

— Уявіть собі, що експерти зробили саме такий висновок… Я не буду наводити окремі ознаки, це було б надто довго… Він інколи приходив до вас, щоб порадитися…

— Так, але ж не серед ночі!

— Він міг несподівано опинитися в скрутному становищі… Уявімо, наприклад, що його шантажували…

Гайяр запалив ще одну сигарету, затягся і повільно видихнув довгу цівку диму.

— З його чекової книжки видно, що недавно він узяв у банку значну суму грошей.

— Якщо не секрет, скільки саме?

— Півмільйона франків у старій валюті. Це суперечило його звичкам… Раніше, коли йому було потрібно, він брав гроші в касах кабаре.

— Це з ним трапилося вперше?

— Як нам відомо, так… Завтра ми перевіримо його рахунок у банку, і я зможу сказати вам певніше…

— Даруйте, але я й досі не розумію, при чому тут я…

— Зараз зрозумієте… Уявімо собі, що він уже колись піддався на шантаж і заплатив… А тепер хтось вирішив повторити цю операцію… І от йому призначають побачення в ніч з вівторка на середу… Звичайно, йому могло спасти на думку передусім порадитися з вами… Він кілька разів дзвонить до вас, але ви в кіно… Хто може за вас відповісти, коли вас немає вдома?

— Ніхто…

І, помітивши подив на обличчі комісара, квапливо пояснив:

— Я вже вам сказав, що моя дружина дуже хвора… Нервова депресія з усілякими ускладненнями… Зараз вона лікується від поліневриту, але медицина тут майже безсила… Вона не виходить із своєї спальні на другому поверсі… Там з нею завжди покоївка… Насправді вона медсестра, але моя дружина навіть не знає цього… Телефону там немає, я його зняв…

— У вас є служниця?

— Дві… Вони теж ночують нагорі… Тепер дозвольте повернутися до вашого запитання… Я вже краще розумію, в чому річ. Мушу вам сказати, що мені абсолютно нічого не відомо про будь-який шантаж, жертвою якого міг би стати мій клієнт. Я добре знаю його справи і навіть не уявляю собі, як його можна було б шантажувати… Він не приходив радитися зі мною минулого вівторка… Я взагалі не знаю, що він робив того дня чи вечора… А те, що його вбили, не дуже мене дивує… На Монмартрі не можна домогтися такого становища, не наживши собі серйозних ворогів… Правда, дивно, що його саме задушили і що тільки сьогодні знайшли труп… До речі, де його знайшли?.. В Сені?

— Ні, в завулку біля кладовища Пер-Лашез…

— Як реагувала на це його дружина?

— Ви з нею знайомі?

— Так, Буле нас познайомив… Він її боготворив. Якось він запросив мене на обід, і там я побачив усю родину.

— В тому числі й Антоніо?

— Так, і Антоніо, і його дружину… Справжня сімейна зустріч… Взагалі Еміль був дуже доброзичливий буржуа, і просто не вірилося, що він жив з показу роздягнених жінок…

— Ви знаєте всі його кабаре?

— Я був кілька разів у "Лотосі", здається, позаторік… Потім ще на відкритті кабаре на вулиці Беррі…

В голові Мегре виникало безліч запитань, але він не наважувався поставити їх уголос.