Гнів Мегре - Сіменон Жорж

Жодної плями крові. Чорні туфлі блищали так, наче їх щойно начистили. Придивившись, Мегре побачив на шкірі кілька свіжих подряпин.

Мегре міг би йти об заклад, що злочин було вчинено в приміщенні і труп викинуто на вулицю лише наприкінці минулої ночі.

Звідки його привезли? Безперечно, у вбивці була машина. Його не тягли по бруківці.

Що ж до вмісту кишень, то тут комісара чекало деяке розчарування. Еміль Буле явно не був курцем. Серед його речей Мегре не побачив ні люльки, ні сигарет, ні сірників, ні запальнички. Не було також тих крихіток тютюну, що їх завжди можна знайти у кишенях курця.

Золотий годинник. У портмоне п'ять стофранкових асигнацій і три по п'ятдесят франків. В одній із кишень ще з десяток дрібних купюр, в другій — дрібні монети.

Низка ключів, складаний ножик, зім'ята носова хустка і ще одна, чиста й випрасувана, що стирчала з набортної кишеньки піджака. Пачка таблеток аспірину, кілька м'ятних цукерок.

— Погляньте, ваша повістка! — вигукнув Люка, що саме порпався в бумажнику.

Так, у Еміля Буле, справді, була поважна причина, щоб не з'явитися до управління в зазначений час.

— Я був певний, що він завжди носив із собою пістолет, — буркнув Мегре.

Але зброї при ньому не знайшли. Натомість увагу комісара привернула товстенька чекова книжка. Вона була майже нова — погашено було лише три чеки: два на невелику суму, і третій, з написом: "У власні руки", — на п'ятсот тисяч франків.

На ньому стояла дата погашення — двадцять друге травня.

— Стривайте, адже саме того дня я викликав його вдруге до Сюрте, — вигукнув Люка. — Це було за чотири дні після його першого візиту…

— Подзвони до лабораторії, нехай заберуть і пильно оглянуть речі.

За кілька хвилин вони вже сідали в чорну поліцейську машину.

— Куди ми їдемо, патроне? — запитав Люка, передбачливо не набираючи швидкості.

— Спочатку до завулку Рондо… Я хочу оглянути місце, де його знайшли…

Цього безхмарного сонячного дня завулок Рондо не здавався похмурим, незважаючи на сусідство кладовища та залізниці. Вже здалеку вони побачили юрму цікавих, що оточили двох поліцаїв, голови господарок, які повисовувалися з вікон, дітлахів, що гралися на тротуарі. Коли машина зупинилася, до них підійшов інспектор Борнік.

— Я давно чекаю на вас, пане начальнику, — мовив він, скромно потупивши очі. — Тут ми вже дещо зробили…

Поліцаї розступилися, і на сірій бруківці Мегре побачив намальований крейдою контур людського тіла.

— Хто перший вас про це повідомив?

— Один службовець із газоексплуатаційної контори… Він живе ось у цьому будинку і починає роботу о п'ятій ранку… Он з вікна четвертого поверху виглядає його жінка… Звичайно, я вже взяв її свідчення… Цієї ночі я якраз чергував у комісаріаті…

Зараз було забагато сторонніх, щоб висловлювати вголос свою думку щодо такої заповзятливості.

— Як вам здається, інспекторе, труп було випхано з машини чи винесено й покладено на тротуар?

— Певно, що покладено…

— На спину?

— Ні, долілиць… Спершу можна було подумати, що це п'яний, який заснув… Коли б не запах… Тут смерділо так, що…

— Сподіваюсь, ви допитали сусідів?

— Тільки тих, що вдома… Жінок, старих… Чоловіки на роботі…

— І ніхто нічого не бачив і не чув?

— Ніхто, крім старої з шостого поверху, у якої безсоння. Щоправда, консьєржка гадає, що вона вже сама не тямить, то каже… О пів на четверту стара начебто чула, як тут зупинилася машина… Сюди рідко коли заїздять машини.

— Вона часом не чула голосів?

— Ні. Але вона чула, як двічі клацнули дверцята автомобіля… коли їх відчиняли і коли зачиняли.

— Вона не виглядала з вікна?

— Вона насилу ходить… Їй спочатку здалося, що це до когось із сусідів приїхала медична допомога. Вона сподівалася почути стукіт дверей, але машина відразу розвернулася і від'їхала.

І тоном людини, яка досконало знає свою справу, інспектор Борнік додав:

— Я ще навідаюсь сюди ополудні та ввечері, коли всі будуть вдома.

— З прокуратури хтось був?

— Кілька годин тому. Вони приїздили на хвилинку… Звичайна формальність.

Мегре і Люка сіли в машину. Погляди всіх цікавих були звернені на них.

— Давай на Віктора Массе…

На вулицях продавці овочів заманювали господарок купами червоних черешень та ранніх персиків, просто на візках. Повсюди панувала літня метушня, і на затінених тротуарах було значно людніше, ніж на осонні.

Звернувши на вулицю Нотр-Дам-де-Лоретт, вони побачили жовтий фасад "Святого апостола". На ґратах перед дверима висів замок. З великих фотографій у засклених вітринах дивилися роздягнуті жінки.

Трохи більша вітрина прикрашала фасад "Блакитного поїзда". Люка проминув кабаре і зупинився перед сірим кам'яним будинком. Дві мідяні дошки біля входу сповіщали, що тут живе лікар та міститься товариство по продажу нерухомого майна.

— В чім річ? — не дуже привітно запитала консьєржка, підчиняючи засклені двері.

— Пані Буле…

— Четвертий ліворуч, а… — Оглянувши їх пильніше, вона одразу змінила тон. — А, ви з поліції… Тоді будь ласка… Бідолашні жінки…

Ліфт майже безшумно поплив угору. Сходи тут були освітлені краще, ніж у більшості старих будинків. Вздовж них на всі п'ять поверхів простяглася червона килимкова доріжка.

На четвертому поверсі крізь двері однієї з квартир долинали розпачливі голоси, які одразу стихли, тільки-но Мегре натиснув кнопку дзвоника. За дверима почулися кроки.

— Заходьте, панове, — мовив Антоніо. — Не звертайте уваги на безладдя…

Він був без піджака і тримав у руці недоїдений бутерброд.

Десь, у глибині квартири, плакала дитина.

Їх зустріла молода тілиста жінка з чорним незачесаним волоссям, яке довгими пасмами спадало їй на спину. Поруч неї, тримаючись за сукню, стояв опецькуватий малюк.

— Моя сестра Марина…

Її великі сумні очі дивилися на них з болісною відчуженістю. Повіки були червоні від сліз.

— Проходьте, панове…

Вона провела їх до неприбраної ще вітальні. На килимі лежав перекинутий дерев'яний кінь, стіл було заставлено брудним посудом.

В других дверях з'явилася ще одна жінка, значно старіша й огрядніша, одягнута в світло-блакитний халат. Вона з неприхованою ворожістю оглядала гостей.

— Це моя мати, — відрекомендував її Антоніо. — Вона майже не вміє по-французьки… І ніколи не навчиться…

Квартира була велика, комфортабельна, обставлена міцними громіздкими меблями, подібними до тих, які можна інколи побачити в комісійних крамницях.

— А де ваша друга сестра? — запитав озираючись Мегре.

— Порається з дитиною… Зараз вона прийде.

— Вам уже щось відомо, пане комісар? — запитала Марина.

Її французька вимова була чистіша, ніж у Антоніо.

Їй сповнилося лише вісімнадцять, коли вона познайомилася з Емілем. Це сталося сім років тому. Вона й досі була дуже гарна — білошкіра, чорноока… Чи була вона вдоволена своєю долею? Зараз важко про це судити, але ні в її одязі, ні в манері розмовляти, ні в поведінці Мегре не помітив кокетства. Очевидно, вона була цілком щаслива в своїй родині, і сімейні клопоти поглинали весь її час, усю увагу.

Переступивши поріг, Мегре одразу вловив запах, що нагадав йому пахощі італійських ресторанчиків.

Антоніо вже явно правив за голову сім'ї. Мабуть, він якоюсь мірою був ним ще за життя Еміля. Чи не в нього просив руки Марини колишній корабельний офіціант?

— Ви вже щось розвідали? — запитав він, все ще тримаючи в руці бутерброд.

— Мене цікавить, чи був у нього з собою пістолет, коли він востаннє виходив із дому?

Антоніо зиркнув на сестру. Та на якусь мить завагалася, потім швидко пішла з вітальні. Крізь відчинені двері було видно, як вона проминула їдальню, зайшла до спальні, витягла шухляду комода і за хвилину повернулася, тримаючи в руці чорний автоматичний пістолет.

— Він був на місці, — мовила вона.

— Ваш чоловік не завжди брав його з собою?

— Ні, не завжди… А останнім часом і зовсім не брав…

— Після того, як Мацотті було вбито, а його банда втекла на південь, у Еміля не було потреби носити зброю, — втрутився Антоніо.

Цей факт багато важив. Отже, у вівторок ввечері, виходячи з дому, Еміль Буле не чекав ніякої небезпеки.

— О котрій годині він вийшов?

— Близько дев'ятої… Ми повечеряли о восьмій. Потім, як звичайно, він ще пішов попрощатися з дітьми… Вони вже були в ліжку.

— Вам не здалося, що він був чимось стурбований?

Марина замислилась.

— По-моєму, ні… Еміль був досить стриманий, і тим, хто його не знав, завжди здавався трохи замкнутим…

Дві великі сльозинки навернулися їй на очі.

— Але насправді він був дуже добрий і дбайливий…

Вона раптом обернулася до матері і швидко заговорила по-італійськи. Слухаючи її, стара кивала головою.

— Я знаю, як дивляться на власників нічних кабаре… Їх звикли вважати чимось на взірець гангстерів… Звичайно, серед них є й такі…

Вона витерла сльози і глянула на брата, немов питала в нього дозволу говорити далі.

— Еміль був досить рішучий у справах, але дуже боязкий у стосунках з людьми. В його кабаре працювали десятки молодих жінок, але, на відміну від більшості своїх колег, він ніколи не зловживав своїм становищем… Він ставився до них як до звичайних службовців — вимогливо, але з повагою… Я сама працювала в нього, перш ніж стати його дружиною… Повірте, він довго не міг наважитися заговорити. зі мною, а коли зустрічався, ніяковів, мов шістнадцятирічний юнак… Минуло кілька місяців, перш ніж він запитав мене, де я народилася, де мешкає моя сім'я, чи є в мене сестри й брати… Поки ми не одружилися, він ні разу не доторкнувся до мене. Навіть ніколи не запрошував провести додому…

Антоніо ворухнув плечима. Хіба б він дозволив, щоб було інакше?

— Певна річ, Еміль знав італійські звичаї, — вела далі Марина. — У "Лотосі" завжди працювало кілька моїх земляків… І от одного вечора Еміль запитав у мене, чи міг би він зустрітися з моїм братом…

— Так, він був дуже чемний, — погодився Антоніо. Очевидно, стара все-таки трохи розуміла французьку.

Час від часу вона вже розкривала була рота, щоб і собі втрутитися, але, певно за браком слів, так нічого і не сказала.

До вітальні зайшла молода дівчина, одягнута в чорне. Це була Ада, теж вродлива, надзвичайно схожа на Марину, але стрункіша, тендітніша. На відміну од своєї сестри, вона вже встигла зачесатися і зробити туалет. З цікавістю оглянувши гостей, дівчина перевела погляд на Марину.

— Лючія нарешті заснула.

Потім знову на Мегре та Люка.

— Чому ви не сідаєте, панове?

Дивно, але цей ледь помітний південний акцент дуже личив її вроді.

— Якщо не помиляюсь, мадмуазель, ви були секретаркою вашого зятя?

— О, це трохи перебільшено… Еміль сам займався всіма своїми справами… А вони, як правило, не потребували великої писанини…

— У нього була контора?

— В певному розумінні, так… Це дві кімнатки на антресолях у тому ж приміщенні, що й "Лотос"…

— Коли він там бував?

— Найчастіше після обіду… До полудня він одсипав… Ми виходили з дому близько третьої години…

Мегре пильно стежив за обома сестрами.