Буря - Шекспір Вільям

Говоріть отут
Лиш пошепки, так ніби зараз північ.
Трінкуло Все це добре, але загубити в болоті пляшки...
Стефано Це не тільки ганьба й нещастя, страховиську,
але й незмірна втрата.
Трінкуло Для мене це гірше, ніж купання в болоті. Ось
така вона, твоя добра фея, страховиську!
Стефано Я розшукаю свою пляшку, хоч би знов по вуха
загруз.
Калібан Королю, прошу — заспокойтесь. Гляньте:
Он там є вхід до їхньої печери.
Ввійдіть туди, вчиніть свій добрий злочин,-
І острів цей навіки вашим стане,
А я, ваш Калібан, навіки буду
Покірним вашим черевиколизом.
Стефано Дай руку. В мене починають народжуватись
кровожерні думки.
Трінкуло О королю Стефано! О вельможний! О вельмож-
ний! О достойний Стефано! Глянь, який тут для тебе одяг наго-
товано.
Калібан Покинь, дурило! Це лише лахміття.
Трінкуло Еге, страховиську, ми знаємо, що таке лахміт-
тя... О королю Стефано!
Стефано Стягни-но оту мантію, Трінкуло. Клянусь кула-
ком, я візьму її собі.
Трінкуло Вона належить твоїй величності.
Калібан Нехай тебе водянка вдавить, дурню!
Чого вчепивсь за дрантя це? Покинь!
Насамперед його забити треба,
Інакше він прокинеться,— тоді
Нас обскубе від голови до п'ят,
Зробивши з нас насправді дивне дрантя.
Стефано Спокійніше, страховиську... Пані Мотузко, чи
це не мій камзол? Ось він на мотузці. Слухай, камзоле, тут твоя
ворса так обітреться, що станеш ти лисим камзолом.
Трінкуло Атож, атож. Тягнімо й те, що на мотузці і що
під мотузкою,— так і личить твоїй величності.
Стефано Дякую за жарт. Ось тобі вбрання за це. Дотеп-
ність не залишиться без нагороди, доки я король в цій країні,
"Тягни й те, що на мотузці і що під мотузкою",— чудове гасло
твоя головешка вигадала. Ось тобі за це ще одна одежина.
Трінкуло Іди сюди, страховиську,— намасти пташиним
клеєм пазури і витягай решту.
Калібан Не хочу я. Ми тільки час марнуєм.
Глядіть, щоб нас чаклун не обернув
На вузьколобих мавп чи на казарок.
Стефано Страховиську, давай свої лапи! Допоможи пере-
нести все це туди, де я сховав барило з вином, а то вижену тебе
з мого королівства. Мерщій! Неси оце.
Трінкуло І це.
Стефано Так, і це.
Чути гамір полювання. З'являються духи у вигляді хортів і кидаються на
злодіїв. Просперо й Аріель нацьковують псів.
Просперо Візьми їх, Горо! Та бери, бери!
Аріель Гуджа, Сріблястий! Кидайся, Сріблястий!
Просперо Гець, Фуріє! Тиране, гець їх, гець!
Калібан, Стефано і Трінкуло тікають, пси за ними — навздогін.
Іди скажи всім духам,— хай вони
Судомою суглоби їхні скрутять
І м'язи стиснуть корчами, а тіло
Так поскубуть, Щоб стали шахраї
Плямистіші за барсів чи гепардів.
Аріель Он, чуєте,-ревуть.
Просперо Нехай їх добре
Попоганяють. Вороги мої
Тепер в руках у мене. Незабаром
Кінчу свій труд,— тоді повітрям волі
Дихнеш і ти, але тепер ходім,-
Мені ще трішки мусиш послужити.
Виходять.

ДІЯ П'ЯТА
СЦЕНА 1
Перед Просперовою печерою.
Входять Просперо в своєму чаклунському одязі й А р і є л ь.
Просперо Свій задум я небавом завершу —
Не зрадять чари, духи не підманять,
Вперед женеться в колісниці час.
Котра година?
Аріель Шоста. Ви казали,
Що ми повинні труд наш закінчити
О цій порі.
Просперо Атож, я це казавт
Коли уперше зняв на морі бурю.
Скажи, мій духу, де тепер король
І почет весь?
Аріель Я там затримав їх,
Де ви мені звеліли. Полонені,
Сидять вони у липовім гаю,
Який від вітру грот ваш захищає.
І так вони сидітимуть, аж доки
Не зволите їх випустить. Король,
І брат його, і ваш брат — у нестямі,
А інші їх оплакують, смутні
1 злякані. Найбільше плаче той,
Кого назвали ви "Гонзало добрим",-
У нього сльози кануть з бороди,
Як взимку краплі капотять зі стріхи.
Страшенно змучили їх ваші чари,-
Якби ви зараз глянули на них,
Відчули б жаль.
Просперо Ти так гадаєш, духу?
Аріель Коли б я був людиною — на них
.Я зглянувся б.
Просперо Я теж стаю добріший,
Коли вже ти, утворений з повітря,
Жалієш їх,— невже мене, такого ж,
Як і вони, не проймуть їхні муки
Жалем ще глибшим? Хоч і завдали
Мені страждань їх злочини, проте
'Шляхетний розум дужчий за злостивість,
А милосердність краща, аніж помста,
Якщо вони покаялись — мети
Я досягнув і більш на них не буду
Лютитися. Звільни їх, Арієлю!
Я чари з них зніму, верну їм.-розум,-
Хай стануть знов вони самі собою.
Аріель Я приведу, мій пане, їх сюди.
(Виходить)
Просперо О ельфи гір, струмків, гаїв, озер,
Ви, малюки,, ох-очі на пісочку
Стрибати, не лишаючи слідів,
.Ганятися за хвилями Нептуна
Чи утікати перед ними! Ви,
Напівляльки, при місячному сяйві
Толочите на пасовиську трави,
А потім їх і вівці не їдять.
Ви любите ночами розважатись,
Вирощуючи по лісах гриби,
І тішитесь, почувши дзвін вечірній.
Хоч ви маленькі, недолугі духи,
Проте від вас я допомогу мав,
Коли яскраве сонце півдня тьмарив,
Скликав вітри, щоб розпочався бій
Між синім небом і зеленим морем,
Коли вливав в удари грому пломінь,
Коли скелястий мис я потрясав,
І Зевеів дуб валив його ж стрілою,
• І виривав з корінням сосни й кедри.
Мої могутні чари розверзали
Могили й мертвих випускали з них,
Тепер зрікаюсь магії цієї,
Лише небесна музика мені
Потрібна нині, щоб утихомирить
Чуття людей, яких пойняв я шалом.
Як їх вгамують ці солодкі чари,
Тоді зламаю я чаклунське берло,
його зарию в землю, а книжки
Втоплю у морі глибше, ніж сягає
Свинцевий лот.
Грає урочиста музика. З'являється А р і є л ь; за ним іде, шалено вимахуючи
руками, А л о н з о в супроводі Гонзало; потім — Себастьян і Анто-
ні о, в такому ж стані, в супроводі Адріана і Франціско. Всі вони
входять у магічне коло, яке накреслив Просперо, і спиняються, зачаровані.
Просперо дивиться на них і каже, звертаючись до Алонзо:
Хай музика врочиста,
Найкращий лік для розуму шаленців,
Ваш мозок гоїть — в ньому божевілля
Кипить ключем. Спиніться, стійте там,
Де вас я чаклуваннями затримав!..
Гонзало, ти, людино чесна й щира!
Від сліз твоїх течуть і в мене сльози.
Мої причари вже втрачають силу.
Отак світанок, крадькома йдучи,
Розвіює поволі морок ночі,
Як розганяє їх здоровий розум
Туман безумства, що сповив їх мислі.
Гонзало, мій рятівнику шляхетний,
Васале, вірний панові своєму!
За вірність цю тебе нагороджу,
Коли додому повернусь... Алонзо,
Образили ви, скривдили жорстоко
Мене самого і дочку мою.
Ваш рідний брат сприяв вам у злочинстві —
Караєтесь за це ви, Себастьяне!
Антоніо, мій брате,— заглушила
Гордлива честолюбність в тебе в серці
І клич природи, й голоси сумління.
Тепер ти Себастьяна підмовляв
Забити короля,— тож мучся дужче
Сумлінням власним! Я тобі прощаю,
Хоч людського нема в тобі нічого.
В них прибуває розуму потроху,-
Приплив небавом річище наповнить
І змиє з берегів весь мул та бруд.
Мене ніхто ще й досі не побачив
І не впізнав... Подай, мій Арієлю,
Мені з печери меч і капелюх.
Явитися я хочу перед ними.
Таким, яким в Мілані був... Мій духу,
Мерщій приходь,— ти скоро будеш вільний!
Входить А р і є л ь і, співаючи, допомагає Просперо вдягнутися.
Арієль "Там, де бджоли п'ють, я п'ю,
На пелюстках квітів сплю,
А коли сова гукне —
Мчить кажан у даль мене.
Так і літо промине;
Радо, радо буду жити
Там, де цвітом вбрані віти".
Просперо Мій Арієлю милий, я без тебе
Журитимусь, але тобі свободу
Повинен повернути. Так, так, так!
Мерщій же невидимкою подайся
На корабель, де в трюмі сплять матроси.
Там капітана й боцмана розбуркай
І приведи до мене. Не барись.
Арієль Шугну, п'ючи повітря перед себе,
Вернусь,— ваш пульс не встигне стукнуть двічі.
Гонзало Лише дива, жахи, тривоги й муки
Витають тут. О, виведи нас, боже,
Із цих страшних країв.
Просперо Королю, гляньте,-
Я — Просперо, міланський герцог, вами
Ображений і гнаний. Щоб довести,
Що це живий із вами розмовляє,
Я обійму і привітаю гідно
На острові своєму вас, королю,
І почет ваш.
Алонзо Чи ви насправді той,
Ким ви зветесь, чи ви — одна з примар,
Які мене тут мучать все,— не знаю,
Та пульс мій б'ється так, як пульс в усіх
Людей із плоті. В мить, коли побачив
Я вас,— упав із розуму мого
Тягар, який мене тягнув у безум.
Дива зі мною кояться!.. Я вам
Негайно ваше герцогство вертаю.
Простіть мені! Та як могли живим
Ви, Просперо, на острів цей потрапить?
Просперо
(до Гонзало)
Дозвольте, мій шляхетний мудрий друже,
Старечість вашу обійнять. Нема
Чеснотам вашим ні межі, ні ліку!
Гонзало Чи це насправді діється, чи ні?
Я не ручусь,
Просперо Вас приголомшив острів
Своїми чудесами, тяжко вам
Повірити у дійсність. Всіх вас, друзі,
Вітаю я!
(До Себастьяна й Антонів нишком)
На вас же, два панки,
Я б гнів його величності накликав,
Якби схотів, то й розповів про зраду,
Та в час такий ні слова не скажу,
Себастьян
(убік)
Сам чорт його устами мовить.
Просперо Ні!
(До Антонів)
Я вам, злочинний пане, до якого
Не скажеш: "брате", бо загидиш рот,
Прощаю якнайтяжчий гріх,, але
Ви герцогство моє мені верніте!
Алонзо Якщо ви справді Просперо, скажіть
Докладно нам, як ви урятувались,
Як сталося, що з нами стрілись тут,
Куди години три тому пригнала
Нас люта буря, відібравши в мене —
О, рветься серце від цієї згадки! —
Улюбленого сина Фердшанда.
Просперо Я вам, величність ваша, співчуваю.
Алонзо Безповоротна втрата ця. Терпіння
Уже мені відмовило в розраді.
Просперо Мені здається, що по допомогу
Ви до терпіння навіть не звертались,
Бо я, зазнавши: теж такої втрати,
Звернувсь до нього і дістав потіху.
Алонзо У вас є втрата?
Просперо І така ж велика,
Як ваша, тільки в мене менше змоги
Потішитись в печалі, ніж у:вас,
Бо втратив я свою дочку.
Алонзо Дочку!
О небеса, вони могли б обоє
В Неаполі подружжям вінценосним
Щасливо жити! Хай би краще я
Л'ежав на ложі із морського мулу,
Аніж мій син. Як втратили ви доньку?
Просперо У час, коли була остання буря.
Я бачу, як дивується все панство,
На нашу зустріч дивлячись, аж розум
В них тьмариться, і думають вони,
Що їхні очі кажуть їм неправду,
Вони мовчать від подиву. Проте,
Хоч ви і геть розгублені, повірте,
Що я насправді Просперо, той герцог,
Якого вигнано було з Мілана.
Добувся чудом я сюди на острів,
Де корабель розбився ваш, і став
На острові володарем. Та годі,
Описувати довго день за днем,-
За учтою всього й не перекажеш.
Та перша зустріч — і не час для цього.
Я прошу вас, королю! Ця печера —
Мій дім, у ньому мало служників
І жодного підданця. Завітайте!
Ви герцогство моє мені вернули,-•
Я на віддяку хочу скласти вам
Дарунок,— спершу він вас вразить, потім
Урадує не менше, аніж щойно
Урадувало герцогство мене.
Розкривається вхід до печери; видно Фердінанда й Міранду, що
грають у шахи.
Міранда Шахруєте ви трохи, любий пане,
Фердінанд О ні, моє кохання неоцінне,
Нізащо в світі!
Міранда Хай не цілий світ,
А королівств із двадцять віддала б,
Як чесмо ви зіграли тут.
Алонзо Я сина
Утрачу двічі, як ізнов мені
Явився привид.
Себастьян Чудо із чудес!
Фердінанд Хоч море зле, але і милостиве,-
Даремно я йому прокльони слав!
(Кидається до ніг Алонзо)
Алонзо О сину мій, прийми благословення
Від радісного батька.