Баламутка - Бальзак Оноре де
Агата помітила якусь холодність, що змінила в пані Деквен і Жозефа перші прояви ніжності, але вона направила все, оповівши про злигодні, які витерпів Філіпп у вигнанні. Пані Деквен, що хотіла влаштувати бенкет із нагоди повернення того, кого вона називала блудним сином, хоч і потиху, приготувала найкращий обід, який тільки могла; запросила й старого Клапарона та Дероша-батька. Всі друзі дому мали прийти і таки прийшли ввечері. Жозеф сказав Леонові Жіро, д'Артезові, Мішелю Кретьєнові, Фюльжансові Рідалю та Б'яншонові21, своїм друзям по Гуртку. Пані Деквен повідомила Біксіу, свого нібито пасинка, що для молоді влаштують екарте. Дерош-син, що завдяки незламній волі батька став ліценціатом права, теж був на вечірці. Дю Брюель, Клапарон, Дерош і абат Лоро придивились до вигнанця, і його грубі манери та вид, хрипкий від міцних напоїв голос, простацька мова й навіть погляд ужахнули їх. Коли Жозеф почав розставляти столи для гри, найвідданіші друзі обступили Агату й почали допитуватися: "Що тепер робитиме Філіпп?"
— Не знаю,— відповіла вона.— Але служити Бурбонам він не хоче.
— У Франції важко знайти для нього посаду. Коли він не повернеться до армії, то цивільної служби швидко не знайде,— сказав старий дю Брюель.— І, звичайно, досить раз його послухати, щоб зрозуміти: на театральних п'єсах, як мій син, він статку не зіб'є.
Агата опустила очі, і кожен відчув, як непокоїть її синове майбутнє; а що жоден із друзів не міг їй допомогти, всі мовчали. Вигнанець, Дерош-син і Біксіу грали в екарте, страшенно модну тоді гру.
— Матусю Деквен, у брата нема грошей на гру,— шепнув Жозеф на вухо добросердій старій.
Акціонерка королівської лотереї вийшла, взяла двадцять франків і віддала художникові, а той нишком тицьнув їх у руку братові. Зійшлися всі гості. За двома столами почався бостон, вечірка розгулялась. Філіпп виявився поганим гравцем. Вигравши спочатку багато, до одинадцятої години він уже був винен п'ятдесят франків Дерошеві-сину й Біксіу. Гамір і суперечки за екарте не раз бентежили мирних гравців у бостон, і ті потай стежили за Філіппом. Вигнанець демонстрував таку лиху вдачу, що під час останньої суперечки, в яку встряв Дерош-син, теж не дуже лагідний, Дерош-батько, хоча син мав рацію, звинуватив його й заборонив грати далі. Пані Деквен сказала те саме своєму онукові, який почав кидати такі тонкі дотепи, що Філіпп їх не розумів, але вони могли завести жорстокого насмішника в велику небезпеку, якби котрась загублена стріла все ж проникла крізь товстий підполковників череп.
— Ти, мабуть, утомився,— шепнула Агата на вухо Філіппові.— Піди полеж.
— Подорожі виховують молодих людей,— усміхаючись, сказав Біксіу, коли підполковник і пані Брідо вийшли.
Жозефові, що звик уставати й лягати рано, здавалося, що цій вечірці кінця не буде. Уранці Агата й пані Деквен, готуючи сніданок у першій кімнаті, не могли відігнати думки, що такі вечірки будуть страшенно дорогі, коли Філіпп і далі гратиме в оту дурну гру, як висловилась пані Деквен. Ця немолода жінка — тоді їй було вже сімдесят шість років — запропонувала продати свої меблі, відмовитись від помешкання на третьому поверсі — домовласник буде тільки радий — і оселитись у Агатиній віталеньці, а вітальню зробити з першої кімнати — їдальні. Так заощадиться сімсот франків на рік. Таке скорочення видатків дасть змогу виділяти півсотні франків Філіппові, поки він знайде посаду. Агата прийняла цю жертву. Як тільки підполковник зійшов униз і мати спитала, чи добре йому в такій кімнатці, дві вдови розкрили перед ним становище родини. Пані Деквен і Агата, об'єднавши свої прибутки, мали п'ять тисяч триста франків ренти, з яких чотири тисячі франків пані Деквен були тільки довічні. Пані Деквен виплачувала шістсот франків Біксіу, що його вже півроку як визнала своїм онуком, і Жозефові стільки ж, решта її прибутків, як і Агатині, йшли на хатнє господарство. Всі заощадження були вже витрачені.
— Не турбуйтеся,— сказав підполковник,— я знайду собі службу, я не сидітиму в вас на утриманні, а поки що мені треба тільки шматок хліба та куток.
Агата обняла сина, а пані Деквен тицьнула сто франків у руку Філіппові, щоб заплатив учорашній картярський борг. За десять днів продали меблі, й пані Деквен перебралась до Агати; тільки в Парижі це робиться так швидко. Протягом цих десяти днів Філіпп щодня виходив після сніданку, вертався пообідати, знов ішов увечері й приходив спати тільки близько півночі. Цей колишній військовий майже машинально засвоїв кілька звичок, і вони вкорінились у нього: він чистив чоботи на Новому мосту за два су, дані йому вдома, потім через міст Мистецтв ішов до Пале-Роялю, де споживав дві чарочки горілки й читав газети, збавляючи час до полудня; опівдні вулицею Вів'єн простував до кафе "Мінерва", де тоді збирались ліберальні політики і де він грав у більярд зі старими офіцерами. Вигравав він чи програвав, однаково Філіпп щоразу випивав там три-чотири келишки різних лікерів і викурював десять сигар із тютюнової крамнички, виходячи прогулятись по вулицях. Викуривши ввечері кілька люльок у "Голландській таверні", він піднімався нагору в гральну залу, де служник давав йому картку й шпильку, потім він розпитувався в кількох заслужених гравців держави Червоного й Чорного й ставив десять франків у найбільш підхожу хвилину. Чи вигравав, чи програвав,— ніколи він не робив ставки більш як тричі. Вигравши,— а так бувало майже щодня,— він випивав келих пуншу й ішов до своєї мансарди, мурмочучи, що треба вимордувати всіх "ультра" та лейбгвардійців, і виспівуючи на сходах "Пильнуймо імперії благо!" Його сердешна мати, чуючи той спів, казала: "Філіпп знову веселий",— і йшла обняти його, не нарікаючи на дух пуншу, горілки і тютюну.
— Будь задоволена мною, люба мамо,— сказав він їй під кінець січня.— Я живу найправильнішим у світі життям.
П'ять разів Філіпп обідав у ресторані з давніми товаришами. Ці старі солдати ділилися своїм становищем, обговорювали створення підводного корабля для викрадення імператора. Серед віднайдених давніх приятелів Філіпп особливо вподобав одного старого капітана гвардійських драгунів на прізвище Жірудо, в чиїй роті він починав свою службу. Цей старий драгун і став причиною того, що Філіпп довершив перехід до "дияволової карети", за висловом Рабле22, додавши до чарочки, сигари й азартної гри четверте колесо. Одного вечора на початку лютого Жірудо після обіду повів Філіппа до театру Гетé, в ложу, яку театр надав театральній газетці, що належала його небожеві Фіно, а сам він був у газеті касиром, вів конторські книги й розсилав бандеролі. Одягнені, за модою офіцерів-бонапартистів, що належали до конституціоналістської опозиції, в довгі до п'ят, просторі, застебнуті до верху і прикрашені розеткою рединготи з прямокутним коміром, озброєні ціпками зі свинцевою головкою, які вони тримали за плетені шкіряні петлі, два бувалі вояки, коли вжити один з їхніх виразів, "добре піддали" і, входячи в ложу, відкривали один перед одним серця. Крізь випари численних пляшок та чарочок різних лікерів Жіроду показав Філіппові на одну з акторок, невеличку, повненьку, жваву Флорантіну, чию прихильність та любов, як і ложу, він завдячував усемогутності своєї газети.
— Звідки ж у неї така прихильність до старого сивого солдата? — спитав Філіпп.
— Дякувати Богу, я не забув іще давніх принципів нашого славного мундира! — відказав Жірудо.— Я ще ніколи й двох ліарів не витратив на жінку!
— Невже? — вигукнув Філіпп, приклавши палець до лівого ока.
— Атож,— запевнив Жірудо.— Але, між нами кажучи, газета — велике діло. Завтра ми в двох рядках порадимо адміністрації театру дати добру партію мадмуазель Флорантіні. Їй же Богу, любий хлопчику, я дуже щасливий,— сказав Жірудо.
"Ого,— подумав Філіпп,— коли цей добряга Жірудо, хоч він уже лисий, як коліно, і хоч йому сорок вісім років і в нього он яке черево, пика п'янюги, а ніс — як картоплина, має коханку-танцівницю, то мені б годилося мати найпершу артистку Парижа!"
— Де б і собі таку знайти? — вголос спитав він Жірудо.
— Увечері я тебе поведу до Флорантіни. Хоч моя Дульсінея отримує в театрі яких півсотні франків на місяць, завдяки одному старому торговцеві шовком, Кардо на ім'я, що дає їй п'ятсот франків щомісяця, вона живе таки непогано!
— А ти ж як?..— спитав ревнивий Філіпп.
— Ет! — відказав Жірудо.— Справжнє кохання сліпе.
Після спектаклю Жірудо повів Філіппа до мадмуазель Флорантіни, яка жила за кілька кроків від Тюїльрі, на Грюссольській вулиці.
— Поводимося пристойно,— сказав Жірудо.— Флорантіна живе з матір'ю, ти сам розумієш, я не маю за що найняти їй таку компаньйонку, і то матір справжня, рідна. Вона служить консьєржкою, проте їй не бракує розуму, прізвище її Кабіроль, і ти називай її мадам, вона це любить.
Того вечора у Флорантіни була приятелька, така собі Марі Годешаль, гарна, мов янгол, холодна, як танцівниця. Вестріс, у якого вона вчилась, провіщав їй велике майбутнє в балеті. Мадмуазель Годешаль, що збиралась дебютувати в Драматичній панорамі під ім'ям Марієтти, розраховувала на протекцію одного з королівських камер-юнкерів, з яким Вестріс23 уже давно мав її познайомити. Вестріс, тоді ще молодий, не вважав, що його учениця вже досить підготовлена. Честолюбна Марі Годешаль прославила свій псевдонім "Марієтта"; а втім, честолюбство її було дуже похвальне. Вона мала брата, що служив писарем у Дервіля. Брат і сестра, вбогі сироти, дуже любили одне одного й не мали ілюзій щодо паризького життя; він хотів стати адвокатом, щоб забезпечити сестрину долю, й жив за десять су на день, а вона холодно наважилася стати танцівницею й здобути зі своєї вроди та своїх ніг стільки, щоб забезпечити братові навчання. А поза їхньою любов'ю, їхніми інтересами та їхнім спільним життям усе для них було варварське, чуже, вороже, як колись для римлян чи гебреїв. Марієтта розповідала про цю щиру й непохитну відданість усім близьким знайомим. Брат і сестра жили тоді на дев'ятому поверсі в одному будинку на Старій Храмовій вулиці. Марієтта почала вчитися танцю в десять років, а тієї весни їй вийшло шістнадцять. На жаль, за браком убрань, її тендітна врода, прикрита шаллю з кролячого пуху, піднята на залізні підбори, одягнена в перкаль і недохарчована, була помітна тільки парижанам, звиклим полювати на гризеток та вганяти за нещасливими красунями.
