Баламутка - Бальзак Оноре де
А може, імператор ще повернеться!
Щоб догодити матері, Філіпп висловив чудову думку — приєднатись до генерала Лаллемана18 в Сполучених Штатах і взяти участь у заснуванні Вигнанського краю — одній з найжахливіших афер, проваджених під назвою "всенародної підписки". Агата дала десять тисяч франків зі своїх заощаджень і витратила тисячу на те, щоб відвезти сина до Гавра й посадити на корабель. До кінця 1817 року Агата прожила на ті шістсот франків, що зостались їй від облігацій; потім їй набігла щаслива думка, вона негайно вдало розмістила ті десять тисяч, що лишилися в неї з заощаджень, і з них мала ще сімсот франків ренти. Жозеф захотів узяти участь у цій самопожертві; він почав одягатись, ніби шпиг, носив грубі черевики, сині панчохи, не купував рукавичок, топив грубку кам'яним вугіллям, харчувався хлібом, молоком та сиром брі. Бідолаху підбадьорювали тільки стара пані Деквен та Біксіу, його друг по школі та по майстерні, що вже малював свої чудові карикатури, діставши невеличку посаду в міністерстві.
"Як я дожидався літа тисяча вісімсот вісімнадцятого року,— часто казав Брідо, розповідаючи про свої родинні злигодні.— Сонце звільнило мене від витрат на вугілля".
Майже досягши сили самого Гро в колориті, він ходив до вчителя тільки порадитись; він тоді вже думав про те, щоб позмагатися з класиками, розбити античні умовності та межі, в яких замикали мистецтво, що бачило природу такою, яка вона є, у всемогутності її творінь та фантазій. Жозеф готувався до боротьби, яка з того дня, коли він 1823 року вперше виставився в Салоні, не припинялася. Той рік був жахливий: Роген, нотар пані Деквен і пані Брідо, втік, прихопивши заощадження з довічної ренти, які вже мали давати дві тисячі франків процентів. А через три дні після цього нещастя з Нью-Йорка прибув вексель на тисячу франків; підполковник Філіпп виписав його на ім'я матері. Бідолаха, обдурений, як і багато інших, позбувся всього у Вигнанському краї. Цей вексель, що довів до сліз Агату, пані Деквен і Жозефа, промовляв про нароблені в Нью-Йорку борги; товариші по нещастю поручились там за підполковника.
— Це ж через мене, це я присилувала його пливти,— вигукнула бідна мати, що завжди вміла виправдати свого Філіппа.
— Я б вам не радила часто виряджати його в такі подорожі,— сказала стара Деквениха небозі.
Пані Деквен поводилась як героїня. Вона щороку віддавала пані Брідо тисячу екю, але однаково ставила на ті самі номери, які з 1799 року ні разу не випадали. На той час вона вже почала сумніватися в чесності розпорядників лотереї. Звинувачувала уряд, уважала його здатним затримувати ці номери, щоб провокувати гравців на несамовиті ставки. Швидко перелічивши свої ресурси, вона виявила, що неможливо добути тисячу франків, не продавши частини ренти. Вдови вирішили продати столове срібло, частину білизни і зайві меблі. Жозеф злякався цієї постанови, пішов до Жерара19, пояснив йому своє становище, і великий художник виклопотав йому в королівському палаці замовлення на дві копії портрета Людовіка XVIII по п'ятсот франків кожна. Гро хоча й не дав багато, але повів учня до торговця фарбами й сказав, щоб його коштом Жозефові дали все потрібне. Але тисячу франків мали виплатити, аж коли копії будуть готові. Тоді Жозеф за десять днів намалював чотири станкові картини, продав торговцям і приніс матері тисячу франків, щоб вона оплатила вексель. А ще за вісім днів прийшов лист, у якому підполковник сповіщав матір, що відпливає додому на кораблі, капітан якого взяв його на борт під слово честі. Отже, коли він прибуде до Гавра, буде потрібна ще тисяча франків.
— Гаразд,— сказав Жозеф,— я саме докінчу свої копії, і ти відвезеш йому тисячу.
— Рідний мій Жозефе! — вигукнула в сльозах Агата, обнімаючи сина,— хай Бог тебе благословить. Ти ж його любиш, нещасного вигнанця? Він — наша слава і все наше майбутнє. Такий молодий, такий відважний і такий нещасливий! Усе проти нього, будьмо хоч ми троє за нього.
— Тепер бачиш, що живопис таки на щось годиться! — вигукнув Жозеф, щасливий, що нарешті дістав від матері дозвіл бути великим художником.
Пані Брідо поквапилася зустрічати свого улюбленого сина-підполковника Філіппа. Прибувши до Гавра, вона щодня ходила попід круглою вежею, яку збудував Франціск І20, і виглядала американського поштового корабля, щодень живлячи якнайтяжчі страхи. Тільки матері знають, як розпалюють материнські почуття такі страждання. Корабель прибув погожого ранку в жовтні 1819 року, без аварій, без найменших пригод. Навіть на найгрубішу людину повітря батьківщини, вигляд матері справляють певне враження, надто після подорожі, сповненої злигоднів. Отож Філіпп віддався напливові почуттів, і Агата подумала: "О, як він мене любить!" Гай-гай! Цей офіцер любив у всьому світі лише одну людину, і та людина звалася підполковник Філіпп. Його злигодні в Техасі, перебування у Нью-Йорку, в країні, де гендлярство та індивідуалізм розвинулись до найвищого ступеню, де брутальність інтересів доходить до цинізму, де людина самою природою речей самотня, змушена весь час покладатись на свої сили й щохвилини оцінювати свої справи сама; де чемності не існує,— і врешті всі події цієї подорожі розвинули в Філіппа найгірші нахили солдафона: він став грубіяном, п'яницею, курцем, самолюбом, лайливцем; злидні й страждання розбестили його. До того ж підполковник мав себе за переслідуваного. А така думка про себе робить нерозумних людей нетерпимими переслідувачами. Для Філіппа світ починався у нього в голові й кінчався біля його ніг, сонце світило тільки для нього. Та й видовище Нью-Йорка в розумінні Філіппа як людини дії позбавило його найменших решток сумління. У істот такого типу є тільки два способи поведінки: або вони вірять у Бога, або не вірять; або в них живуть усі чесноти порядної людини, або вони готові на будь-які неподобства, що їх диктує потреба. Крім того, вони звикли задовольняти всі свої найменші забаганки і всі миттєві пристрасті. З такою системою можна зайти дуже далеко. Підполковник зберіг тільки зовні вигладженість, відвертість, невимушеність військової людини. Особливо небезпечне в ньому було те, що він здавався наївним, мов дитя; але, думаючи весь час тільки про себе, він ніколи не робив нічого, не обміркувавши, достоту як хитрий прокурор, що хоче спіймати якогось крутія; слова не коштували йому нічого, він сипав ними, аби тільки повірили. А коли, на лихо, виявлялося, що хтось не приймає пояснень, якими він виправдовує незгоду між своїми вчинками й словами, підполковник, чудовий стрілець із пістолета, спроможний позмагатися з будь-ким, а також наділений холоднокровністю всіх тих, для кого життя нічого не важить, готовий був завжди зажадати вибачення за кожне хоч трохи гостре слово, але, слухаючи ті вибачення, він мав вигляд людини, що тримається фактів і не піде ні на які поступки. Його показна постать округлилася, обличчя засмагло під техаським сонцем, він зберіг уривчасту манеру й різкий тон людини, змушеної забезпечувати повагу до себе серед нью-йоркського люду. Отакий вдачею, просто вбраний, видимо загартований фізично в пережитих злигоднях, Філіпп видався матері героєм; тим часом він просто став тим, що люди досить гостро називають шахраєм. Налякана нужденним виглядом любого сина, пані Брідо купила йому в Гаврі нове вбрання; слухаючи розповіді про його знегоди, вона не мала сили перешкодити йому пити, їсти й розважатись, як має пити, їсти і розважатись той, хто вернувся з Вигнанського краю. Звичайно, думка завоювати Техас рештками імператорського війська була чудова, але для неї бракувало не стільки умов, скільки людей, бо ж сьогодні Техас — республіка з блискучим майбутнім. Ця спроба лібералізму під час Реставрації яскраво доводить, що його інтереси були чисто егоїстичні, а зовсім не національні, йшлося про владу й ніщо більше. Ні місце, ні люди, ні задум, ні ентузіазм не були хибні; фальшиві були тільки кошти та допомога тієї лицемірної партії, що розпоряджалась величезними сумами, але не дала нічого, коли йшлося про те, щоб віднайти імперію. Хатні господині типу Агати мають досить здорового глузду, щоб угадувати долю таких політичних авантюр. Сердешна мати розгадала правду з синових розповідей; адже в інтересах вигнанця вона під час його відсутності прислухалася до бучної реклами в конституціоналістських газетах і стежила за ходом отієї знаменитої підписки, що зібрала заледве сто п'ятдесят тисяч франків, хоч мала дати п'ять-шість мільйонів. Ватажки лібералів швидко зрозуміли, що вони діють на користь Людовіка XVIII, вивозячи з Франції славні недобитки наших армій, і покинули напризволяще найвідданіших, найревніших, найпалкіших, тих, хто вирушив першими. Агата так і не змогла втлумачити синові, що він був не стільки переслідуваний, скільки одурений. Вірячи в свого кумира, вона прощала йому невідання й нарікала на лихі часи, що окотились на Філіппі. І справді, доти в усіх своїх злигоднях він був не стільки винуватцем, скільки жертвою власної чудової вдачі, свого завзяття, падіння імператора, дволикості лібералів та затятості Бурбонів супроти бонапартистів. І за весь прожитий у Гаврі тиждень, страшенно дорогий тиждень, вона не насміла запропонувати йому, щоб примирився з королівським урядом і з'явився до військового міністра; вона мала досить клопоту, поки витягла його з Гавра, де життя страшливо дороге, і привезла до Парижа, коли вже не стало грошей, взятих у дорогу. Пані Деквен та Жозеф, що чекали вигнанця в день його повернення у подвір'ї Королівської експедиції, були вражені, побачивши, як змінилось Агатине обличчя.
— Твоя мати за два місяці постаріла на десять років,— сказала пані Деквен Жозефові посеред обіймів, поки вивантажували дві валізи.
— Добридень, тітко Деквен,— такими ніжними словами привітався підполковник зі старою бакалійницею, яку Жозеф любовно називав матусею Деквен.
— У нас нема грошей на візника,— гірко сказала Агата.
— В мене є,— відповів молодий художник.— Брате, в тебе чудовий колір обличчя! — вигукнув він, дивлячись на Філіппа.
— Так, я засмаг, мов вишкварок. А ти, малий, зовсім не змінився.
Жозефові був уже двадцять один рік, його високо цінували друзі, які підтримували його в дні випроб, він відчував у собі силу й був свідомий свого хисту; він репрезентував живопис у гуртку, утвореному юнаками, що віддавали своє життя наукам, письменству, політиці й філософії; і його уразив вияв зневаги, який брат підкреслив ще й фізично: поскуб його за вухо, мов дитину.
