Копійчаний роман - Брехт Бертольт

Він і платив за все сам.
Другого дня він приніс звістку, що Гейл із морського міністерства, одержавши три тисячі фунтів стерлінгів, нарешті офіційно прийняв судна "Прекрасна Анна", "Юний моряк" і "Оптиміст" без попереднього огляду.
РОЗДІЛ ТРЕТІЙ
...Бо чим живе людина? Щого)шни Вона людей терзає, обдирає, душить,
поглипа.
Лише забувши про звання людини, Прожити зможе між людей вона. Е ні, панове, що ви не кажіть, Людина може тільки з кривди жить!
Фінал другої дії "Копійчаної опери"
Д-крамниці
У Лондоні свого часу відкрилась ціла мережа однотипних крамниць, у яких товари були дешевдіі, ніж будь-де. Називались вони Д-крамницямй. Це мало означати "дешеві крамниці", але дехто, здебільшого з крамарів, розшифровував цю назву як "дурисвітські крамниці". Там можна було купити за незвичайно дешеву ціну все, що завгодно,— від леза для самобрийки аж до килима або люстри. І торгівля в них велася цілком справно. Найбід-ніше населення охоче купувало там, але інші крамарі та дрібні ремісники були страшенно обурені ними.
Належали ті крамниці містерові Макхіту. Він мав ще й інші прізвища, але як власник Д-крамниць називався тільки Макхітом.
Спочатку його фірма мала зовсім небагато філій —•дві чи три поблизу мосту Ватерлоо й ще з півдесятка далі на схід. Торгівля в них ішла вельми жваво, бо продавалося там усе справді так дешево, що вони лишались поза всякою конкуренцією. Добувати такі дешеві товари було не легко, і містерові Макхіту, перше, ніж думати про розширення своєї мережі, довелось виконати важку й сповнену небезпек організаційну роботу.
До того ж цю роботу доводилось провадити в якнайсуворішій таємниці. Ніхто не знав, на які кошти містер Макхіт закуповує товари для своїх крамниць і де він дістав їх так дешево.
Людей, яких надміру цікавило це питання, він міг легко переконати, що в Лондоні і за його межами раз у раз трапляються банкрутства дрібних торговців, які придбали добрі товари за звичайну ціну, а в день свого краху бувають раді, коли хтось дасть їм за них хоч що-небудь.
"Життя жорстоке,— казав у таких випадках містер Макхіт.— Ми не маємо права на м'якотілість".
Він дуже полюбляв гучні слова. Але не на всі свої товари він мав справжні документи. Та й навряд чи за рахунок випадкових закупівель можна було постійно забезпечувати цілий десяток крамниць таким дешевим крамом.
У торговельному районі Лондона існувала ще одна крамниця, обладнана зовсім не за Д-системою; там продавались антикварні речі й раритетні книжки, а також ювелірні вироби за нормальну, хоч і не надто високу, ціну; ця крамниця, як було відомо, теж належала містерові Макхіту, і за рахунок чистого прибутку від неї він нібито й фінансував —Д-крамниці. Щоправда, лишалось нез'ясова-ним питання, на які кошти постачає він цю крамницю.
Улітку 19... року містер Макхіт, на превелику радість інших власників крамниць, попав у тяжку фінансову скруту й мусив звернутись по допомогу до одного з лондонських банків — Національного депозитного банку.
Банк провів перевірку і виявив, що фірма Макхіта — цілком здорове підприємство. Особливо здоровою здавалась сама система, за якою окремі крамниці стояли на власних ногах і тільки умовно могли бути названі власністю містера Макхіта. Макхіт відкрив одну просту істину — багато маленьких людей прагнуть головним чином самостійності. Вони не хочуть запродувати гуртом свою робочу силу, як звичайні робітники й службовці, а воліють покладатись на власні здібності. Вони почувають відразу до бездушної зрівнялівки. Вони ладні працювати більше за інших, зате хочуть мати змогу й заробляти більше. Крім того, їм не до вподоби, коли хто Командує ними або корчить перед ними пана.
Містер Макхіт у кількох газетних інтерв'ю висловив свої думки з приводу власного вирішального відкриття — потягу людини до самостійності.
Він називав цей потяг одвічним інстинктом людської природи, але висловлював припущення, що особливо характерний він для сучасної людини, людини віку техніки. Запалена безприкладним тріумфом людства над природою, вона в якомусь спортивному ентузіазмі прагне довести собі й іншим свої видатні здібності. Це честолюбство містер Макхіт уважав вельми похвальним, бо воно у формі конкуренції, здешевлюючи всі товари, йде на користь усім людям без винятку. Тепер маленькі люди теж хочуть брати участь у конкурентній боротьбі великих. Діловому світові лишається тільки усвідомити цю характерну рису нашої доби і обернути її собі на користь. "Не проти людської природи повинні ми спрямовувати свої зусилля,— патетично вигукував Макхіт у своїх сенсаційних статтях,*** а в згоді з нею". Принцип організації Д-крамниць випливав із цього відкриття. У системі збуту фірма Макхіта мала справу не з звичайними продавцями, тобто найманими працівниками, а з самостійними власниками крамниць. Цим комерсантам, дуже старанно добраним, фірма передусім давала змогу відкрити Д-крамницю. Вона обладнувала їм приміщення й надавала кредит на товари. Щотижня вони одержували партію, яку мусили збути. Порядкувати цими товарами вони могли, як їм заманеться. Поки вони розраховувались за товари й сплачували проценти, ніхто не мав права стром-ляти носа в їхню бухгалтерію. Єдине, до чого їх зобов'язували,— це продавати свій крам дешево. Вся система мала на меті винятково служіння добробутові маленької людини.
Більшість власників Д-крамниць не хотіли наймати дорогу робочу силу; в крамниці у них була зайнята ціла сім'я. Вони віддавали торгівлі весь свій час і не були такі байдужі до розмірів виторгу, як звичайно бувають не зацікавлені в прибуткові наймані працівники,— адже тут ішлося про їхню власну вигоду!
"Таким способом,— писав містер Макхіт в іншій своїй статті,— ми протидіємо й тому фатальному розпадові сім'ї, що на нього так нарікають гуманісти. В робочому процесі бере участь уся родина. Оскільки всі її члени тепер мають спільні інтереси, вони знову живуть душа в душу. Зникає той небезпечний з багатьох поглядів розрив між роботою й особистим життям, який примушував людей за роботою забувати про сім'ю, а в сімейному колі — про роботу. Щодо цього Д-крамниці теж можуть правити за взірець".
Містерові Макхіту зовсім не важко було переконати банк, що труднощі, яких він зазнає,— це, по суті, зовсім і не труднощі. Він просто потребує грошей для розширення своєї фірми. І все-таки банк іще вагався, не маючи цілковитої ясності щодо особи самого містера Макхіта.
Правду кажучи, в Сіті ходили деякі негарні чутки про цю людину; хоч ті чутки ніколи не переростали в звинувачення, але все-таки не можна було зовсім не брати їх до уваги. Щоправда, йшлося головним чином не про його методи закупівлі, хоч вони теж відогравали певну роль у тих чутках. Він був замішаний у двох-трьох скандальних історіях. Щоразу йому щастило легко довести свою безневинність, до суду діло ні разу не дійшло. І все ж у Сіті завжди знаходились люди, які не були ані власниками крамвгиць, ані їхніми родичами, а проте твердили, хоч і не зовсім публічно, що Макхіт — не джентльмен. Дехто волів би замість полюбовних угод побачити судові процеси; інші ж запевняли, що він просто має надто спритних адвокатів.
Переговори з Національним депозитним банком за-тяглись надовше, ніж Макхіт сподівався. Він уже почав шкодувати, що звернувся до цього банку, бо невдача з позикою неодмінно мусила знов розворушити давні, вже заглухлі чутки про нього. Йому вже хотілось облишити ці переговори.
З деяких причин він користувався послугами не одного, а кількох темпльських адвокатів11. Від одного з них він якось дізнався, що до найповажніших клієнтів Національного депозитного банку належить якийсь Джонатан-Дже-ремія Пічем і що цей Пічем має дочку на відданні. Мак-
1 Те мп л ь —назва однієї з лондонських адвокатських корпорацій.
хіт зумів познайомитись із тією дочкою. Коли в нього зародилась якась надія, він почав упадати коло Поллі Пічем, не шкодуючи часу й нервів. Той факт, що він відрекомендувався місіс Пічем і її дочці як Джіммі Беккеї, пояснювався тільки його обережністю.
Він ще раз перевірив свої відомості про стан Пічемо-вого підприємства. Це виявилась широко розгалужена організація жебраків, і методи її роботи були, видно, добре продумані й старанно випробувані. Один чоловік, що знав Пічема, розповідав, наприклад, чому Пічемові жебраки не просто виставляють на вулиці принесені з бобою картини, а малюють пейзажі чи портрети популярних людей кольоровою крейдою на тротуарі. Якщо приносити з собою готові картини, то звідки публіка знатиме, чи це справді твори самого жебрака? А крім того, малюнки на тротуарі нетривкі, їх стирають підошви перехожих, змиває дощ, а дощі ж ідуть щодня! Отож і картини доводиться малювати щодня, і оплачувати їх треба сьогодні-таки! Ці трюки свідчили про глибоке знання людської психології. І жебрацьке підприємство, кероване такими методами, мусило давати великі прибутки.
В середині червня Макхіт вирішив відкинути деякі другорядні сумніви й форсувати сватання. Йому тепер треба було цілком солідно одружитись, довести свою буржуазну добропорядність.
Він листовно запитав місіс Пічем, коли вона зможе прийняти його, бо слушно витлумачив її нервозність під час його першого візиту.
Місіс Пічем запросила його прийти до "Каракатиці" — "обговорити все". Сидячи за столиком, вона вплітала в свою мову натяки на легковажність сучасної молоді, і ті натяки дуже тривожили містера Макхіта, чи то пак Беккета.
— Сьогочасні юнаки й дівчата,— бідкалась місіс Пічем, витираючи з уст пивну піну,— взагалі не відають, чого їм треба. Вони мов ті діти. Я ж знаю мою Поллі як свої п'ять пальців — і все-таки навіть уявлення не маю, що в неї на серці. Може, вона просто ще занадто молода. Вона ж не бувала в чоловічому товаристві, недосвідчена зовсім. Вона, мабуть, знає хіба що різницю між песиком і сучкою — бо інколи бачить собак у дворі,— та й то, напевне, не дуже виразно. Про такі речі вона взагалі не думає. Завважте, вона ж ніколи не купалася без сорочки! От і виходить, що ледве-но якийсь молодий джепджик крутне в неї перед очима тростинкою, вона вже й думає, що закохалась у нього до нестями. В них же в усіх такі романтичні натури! Скільки це дівчисько поглинає романів, ви собі й уявити не можете! Тепер я від неї тільки й чую: "містер Смайлз" та "містер Смайлз".