Тихий Дін. Книга третя - Шолохов Михайло

На, носи дома, пускай туману дівчатам, а мене спом'яни на третьому взводі. Сам молодий був, дівчат переводив, з молодиць витяжа робив, знаю... Ланцюжок — нового американського золота. Якщо хто питатиметься — так і відповідай. А якщо котрийсь настирливий трапиться і в'язнутиме та питатиметься, де проба, — бий того прямо по морді. 6$ нахабні громадяни, їх треба без словесності по морді бити. До мене, бувало, в трактирі або в публічному місці, а попросту в бардаку, підлетить якийсь там скрипопер з прикажчиків або з писарів і захоче при народі осоромити: "Розпустили ланцюжок по пузі, неначе з щирого золота... А де на йому проба, дозвольте знати?" А я йому ніколи, бувало, не дам отямитись: "Проба? Ось вона!"—і добродушний Михасів командир, стискав бурий, завбільшки з дитячу голову кулак, викидав його з лютою й страшною силою.

Начепив Михась годинника, вночі, при світлі багаття поголився, осідлав коня, поскакав. На світанку він в'їздив до Татарського.

Хутір був все той же; так само підносила до блакитного неба вилинялий позолочений хрест невисока дзвіничка мурованої церкви, все так само тіснили хутірський плац кряжисті попівські й купецькі будинки, все тщю ж рідною мовою шепотіла тополя над напіврозваленою хатинкою Кошових...

Вражало лише невластиве хуторові велике безгоміння, що наче павутинням заснувало провулки. На вулицях не було ні душі. У куренів були щільно зачинені віконниці,

415

Тихий Дій

на дверях подекуди висіли замки, але більшість дверей були розчинені навстіж. Неначе мор прийшов чорними стопами по хуторі, збезлюдив двори й вулиці, на пустки обернув оселі.

Не чути було ні людського голосу, ні скотинячого мукання, ні світлого крику півнів. Самі горобці, наче на дощ, жваво цвірінькали під стріхами повіток та на залежах хмизу-сушняку.

Михась в'їхав до себе у двір. Ніхто з рідних не вийшов його зустрічати. Двері до сінець розчинені навстіж, біля порога валяються подерта червоноармійська обмотка, зморщений, чорний від крові бінт, курячі голови, обліплені мухами, вже загнилі, і пір'я. Червоноармійці, видимо, кілька днів тому обідали в хаті: на підлозі лежали черепки розбитих горщиків, обгризені курячі кістки, недокурки, затоптані обривки газет...

Затамувавши важке зітхання, Михась пройшов до горнички. Там усе було по старому, лише одна мостина підпілля, де звичайно восени зберігали кавуни, здавалось трохи піднятою

Мати Михася мала звичку ховати там від дітвори сушені яблука.

Задавши це Михась підійшов до мостини. "Невже мама не сподівалась мене? Може, вона тут що приховала?" —подумав він. І, видубовши шаблю, кінцем її підважив мостину. Рипнувши, вона подалась. З підпілля війнуло вогкістю й гниллю. Михась став навколішки. Не призвичаївшись до темряви, очі його довго нічого не розрізняли, нарешті побачили: на розстеленій старенькій скатертині стояли півпляшки з самогоном, сковорда із запліснявілою я шнею, лежав наполовину з'їдений мишами шматок хліба; горщик щільно накритий дерев'яним кружком... Ждала сина стара... Ждала, як найдорожчого гостя! З любові й радості здригнулось михасеве серце, коли він спустивсь у підпілля. До всіх цих речей, лад ненько розставлених на старенькій і чистенькій скатертині, кілька день тому доторкувались дбайливі материнські руки... Тут же, почеплена на перерубі, біліла полотняна торба. Михась швиденько Зняв її і побачив пару свозї старої, але вміло залатаної, випраної і викачаної рублем білизни.

Миши загидили їжу; саме молоко та самогон лишились незаймані. Михась випив самогон, з'їв чудово нахолоділе у підпіллі молоко, взяв білизну, виліз.

Мати, певне, була за Доном. "Убоялась оставатись, та воно й краще, а то козаки однаково вбили б. І так, мабуть, за мене трясли п, як грушу..." — подумав він і поволі вийшов. Одв'язав коня, але їхати до Мелехових не наважився: двір їх був над самісіньким Доном, а зза Дону якийсь справний стрілець міг легко позначити Михася свинцевою безоболонною повстанською кулею. І Михась вирішив поїхати до Коршунових, а смерком повернутись на плац і під захистом темряви запалати мохівський і інші купецькі та попівські будинки.

Задвірками прискакав він до просторого коршунівського подвір'я, в'їхав у розчинені ворота, прив'язав до билець коня і тільки но хотів іти до куреня, як на ганок вийшов дід Грипі ака. Сніжнобіла голова його тряслась, вицвілі від старості очі підсліпувато щурились. Незносний сірий мундир з червоними петлицями на закотах заяложеного коміра був акуратно застебнутий, але порожньо — обвислі шаравари спадали, і дід невідривно піддержував їх руками.

— Здоров, діду! —Михась став коло ганку, помахуючи нагазм.

Дід Гришака мовчав. У суворому погляді його змішались злоба й огида.

— Здоров, кажу! — підніс голос Михась.

— Слава богу, — неохоче відповів старий.

Він продовжував розглядати Михася з непослабною злобною увагою. А той стояв, незмушено відставивши ногу; помахував нагазм, хмурився, стуляв по дівочому пухкі губи.

— Ти чому, діду Григорій, не відступив за Дін?

— А ти звідки зназш, як мене кличуть?

— Тутешній родом, тому й знаю.

— Це чий же ти будеш?

— Кошовий.

— Якимчин син? Це котрий у нас в наймах жив?

— Його самого.

—— Так це ти і з, голубе? Михайлом тебе нарекли при святому хрищенні? Гарний. Увесь в татка пішов. Той,

бувало, гонобив за добро г..... заплатити, і ти, виходить,

такісінь кий ?

Кошовий стяг з руки рукавичку, ще гірше нахмурився.

— Хоч би як звали, і хоч би який був, тебе це не обходить. Чому, кажу, за Дін не поїхав?

— Не схотів, того і не поїхав. А ти що ж це ? В анчи-христові слуги подався ? Червоне звіздо на шапку начепив ? Це ти, сучий син, поганець, значить, супроти наших козаків? Супроти своїх ото хуторян?

Дід Гришака непевними кроками зійшов з ганку. Він, як видно, погано харчувався після того, як уся коршунівська сім'я виїхала за Дін. Покинутий рідними, виснажений, по-старечому неохайний, став він проти Михася і з подивом і гнівом дививсь на нього.

— Супроти, — відповів Михась. — І от-от кінець їм покладемо.

— А в святому письмі що сказано? "Аще какой мдрой мдрядтд, тою і воздається вам". Це як?

— — Ти мені, діду, голову не мороч святим письмом, я не для того сюди приїхав. Зараз же забирайся з дому, — посуворішав Михась.

— Це як же так?

— А все такечки.

— Та ти що це?..

— Та нічогісінько! Забирайся, кажу!

— ІЗ своїх куренів не піду. Я знаю, що й до чого... Ти — анчихристів слуга, його клеймо в тебе на шапці. Це про вас було сказано у пророка Премії: "аз напитаю їх полимем і напою жолчею, і ізидет от ніх осквернені на всю землю". Ось і настало, що постав син на батька і брат на брата...

— Ти мене, діду, не плутай! Тут не в братах справа, тут арихметика проста: мій батько на вас до самісінької смерті робив, і я перед війною вріу пшеницю молотив, молодий живіт свій надривав вашщда чувалами з зерном, а зараз вийшов строк поквитатись. Виходь з дому, я його зараз запалю. Жили ви в гарних куренях, а зараз поживите, як ми жили: в лимпачевих хатах. Зрозуміло тобі, діду?

— От-от! Воно до того й підійшло. В книзі пророка Ісайї так і сказано: ізидут і узрят трупи человеков, преступивших мн§. Червь бо їх. не скончадться і огонь їх не угаснет, і будут в позор всяческой плоті...

— Ну, мені тут з тобою свататись ніколи! — з холодною люттю сказав Михась. — 3 дому виходиш?

— Ні! Ізиди, супостатина!

— Саме через вас, отаких закоснілих, і війна йде! Ви саме й народ мутите, супроти революції направляйте...— Михась похапцем почав здіймати карабін...

Після пострілу дід Гришака впав навзнак, виразно сказав :

—Яко... не сводю си благодатію... но волею бога нашого приідох... Господи, прийми раба, твого... з миром... — і захрипів, під білими вусами його височилась крівця.

— Прийме! Давно б тебе, чорта старого, треба туди спровадити!

Михась гидливо обійшов простертого біля східців старого, вибіг на ганок.

Сухі стружки, занесені до сіней вітром, спалахнули рожевуватим полум'ям, дощата перебірка, що відділяла хижку від сіней, зайнялась швидко. Дим підійнявсь до стелі і,— схоплений протягом — ринув до кімнати.

Кошовий вийшов і поки підпалив повітку й комору, — огонь в курені вже вибився назовні, з шелестом ненаситно лизав соснову лиштву вікон, рукасто тягся до даху... До смерку Михась спав на сусідній леваді, в холодку обплетених диким хмелем тернових кущів. Тут же, ліниво зриваючи соковиті стеблини пирію, пасся його розсідланий та стреножений кінь. Надвечір кінь, зможений спрагою, заіржав, збудив хазяїна.

Михась встав, ув'язав у тороки шинель, напоїв коня тут же на леваді колодязною водою, а потім осідлав, виїхав на* провулок. а

На вигорілому коршунівському подвір'ї ще курились чорні, звуглені сохи, розповзався гіркучий димок. Від просторого куреня остався лише високий мурований фундамент та напіврозвалена піч, що піднесла до неба закурений димар.

Кошовий подався просто до мелехівського двору.

Іллівна під повіткою насипала в завіску піджоги, коли Михась, не злазячи з сідла, відчинив хвіртку, в'їхав у двір.

— Здорові, тітонько! — ласкаво привітав він стару.

А та, перелякавшись, і слова не мовила у відповідь, спустила руки, із завіски посупались тріски...

— Здоровенькі, тітонько!

— Слава... слава богу,— нерішуче відповіла Іллівна.

— Живі — здорові ?

— Жива, а про здорові вже й не питайся.

— Де ж ваші козаки?

Михась спішився, підійшов до повітки.

— За Доном...

— Кадетів дожидаються?

— Моя справа бабська... Я на цих справах не знаюсь...

— А Докія Пантелеївна дома?

— І вона за Доном.

— Понесла їх туди лиха година! — голос Михася затремтів, зміцнів у злобі.— Я вам, тітонько, так скажу: Гри-гор й, ваш синок — найлютішим для радянської влади показав себе ворогом. Перейдемо ми на той бік — і йому найпершому шворку на шию накинемо. А Пантелей Прокопович даремно втік. Старий і кривий чоловік, йому б уся рація дома сидіти...

— Смерті дожидатись ? — суворо спитала Іллівна і знова почала збирати в завіску тріски.

— Ну, до смерті йому далеко. Канчуків би, може, заробив тропіки, а вбивати його б не стали. Але я, звісно, не для того до вас заїхав. — Михась поправив на грудях ланцюжка до годинника, спустив очі. — Я для того заїхав, щоб провідати Докію Пантелеївну. Жаль мені великий, що вона теж у відступі, але і вам, тітонько, як ви її рідна мати, скажу.