Тихий Дін. Книга третя - Шолохов Михайло

— Ну здоров, начальнику!

— Доброго здоров'я, батьку!

— Приїхав?

— Насилу зібрався! Ну як ваші? Мати, Наталя де?

Пантелей Прокопович махнув рукою, скривився. По чорній

нтсщі його ковзнула сльоза .. .

— Ну, що таке? Що з ними?— тривожно й різко спитав Григорій.

— Не переїхали...

— Як то?

— Наталя днів за два злягла тяжко. Тиф, певне... Ну, а стара не захотіла її кидати... Та ти не лякайся, синку, в них там усе гаразд.

— А дітки? Мишко? Палазя?

— Теж там. А Докійка переїхала. Побоялась зоставатись... Дівоча справа, знасди? Зараз 3 авікущивою жінкою пішли на Волохов. А дома я вже двічі був, серед ночі на баркасі тихенько переїду, ву і провідав. Наталя дуже плоха, а дітки нічого, хвалити Сога... Непритомна Наталочка, жар у неї, аж губи кров'ю запеклись.

— Чого ж ти їх не перевіз сюди?—обурено крикнув Григорій.

Старик озлився, образа й докір були в його тремтячому голосі.

— А ти що робив? Ти не міг прибігти загодя перевезти їх?

— В мене дивізія! Мені дивізію треба було переправляти!— запально відказав Григорій.

— Чули ми, чим ти у Вешках займаєшся... Сім'я, мовби, і без потреби? Ех Григорій! Про бога треба подумати, якщо про людей недума$ться... Я не тут переправлявся, а то хіба я не забрав би їх? Мій взвод в булані був, а поки дійшли сюди, червоні вже хутір зайняли.

— Я у Вершках!.. Ця справа тебе не обходить... І ти мені... — голос Григорія був хрипкий і придушений.

— Та я нічого! — злякався старий, в"вдоволено оглядаючись на козаків, що товпились поблизу. — Я не про це... А ти тихше балакай, люди он слухають... — і перейшов на шепіт: — Ти сам не маленька дитина, сам повинен знати, а за сім'ю не болій душею. Наталя, бог дасть, прочуняв, а червоні їх не кривдять. Телицю літошню, щоправда, зарізали, а так — нічого. Зглянулись і не займають. .. Зерна взяли мірок сорок. Ну, та на війні ж не без втрати!

— Може їх зараз би забрати?

— Нема чого, по моему. Ну, куди її, хворуй взяти? Та й справа ризикована їм і там нічого. Стара господарства доглядає, воно й мені так спокійніше, а то ж на хуторі? пожежі були.

— Хто погорів?

— Плац увесь вигорів. Купецькі будйнки здебільшого. Сватів Коршунових геть чисто спалили. Сваха Луківна зараз на Андроповому, а дід Гришака теж остався дім стерегти. Мати твоя розповідала, що він, дід Гришака, сказав: "Нікуди з свого дому не рушу> а анцихристи до мене не зайдуть, хресного заменяя побояться". Він під кінець зовсім почав з глузду збиватись. Ну, як йидно, червоііці не злякались його хреста, курінь і подвір'я аж димом узялось, а про нього й. не чути нічого., і Та йому й помирати Нас. Домовину зробив собі вже років двадцять тому, а все живе... А палить хутір друзйка твій, бодай би він зслиз І

— Хто?

— Мишка Кошовий, будь він тричі проклятий!

— Та ну ?

— Він, істинний бог! у наших був, про тебе питався. Матері так і сказав: "Як перейдемо На той бік —Григорія ва його найперша черга буде на шворкуі Висіти йому на найвищому дубі. Я об Нього, — каже і шаблі пбганити не буду". А про мене спитав і — вищаривсь. "А цього,— каже, — крив "го, чорти куди потаскали? Сидів би дома-,— каже —на печі. Ну а вже як піймаю, то до смерти пе вбиватиму, але канчуків усиплю поки дух з нього піде!" Ось який розпрочорт виявився! Ходить по хуторі, пускає.

вогонь у купецькі й попівські доми і каже: "За Івана Олексійовича та за Шгокмана всю Вешенську спалю!" Це тобі гзлос?

Григо{зій ще півгодини пробаіакав з батьком* потім пішов до коня. У розмові старий більше й словом йе натя-кував гіро Оксану, але Григорій і без цього був пригнічений. "Всі прочули, певне, раз уже батько $над? Хто ж міг переказати ? Хто, крім ІІрохора, бачив нас вкупі ? Невже й Степан знад?" Він навіть зубами скреготнув з сорому, з люті на самого себе;.."

Коротко побалакав з козаками* Анікушка все жартувай і прохав прислати на сотню кілька відер самогону*

— Нам і патронів не треба, аби лиш горілочка бута! — казав він, регочучись та підморгуючи* виразно клацаючи нігтем по брудному комері Сорочки.

Христоню й усіх інших хуторян Григорій почастував припасеним тютюном; і вже ііОред тим як їхати побачив Степана Аетахова. Степан підійшов} не хапаючись привітавсь,, але руки не подав;

Григорій бачив його вперше з дня повстання} придивлявся йильно й їривожйо: "Чи знад?" Але гарне сухорляве обличчя Степана було спокійне, навіть веселе* і Григорій полекшено зітхнув : "Ні, не знад" !

ЬХІУ

Через два дні Григорій повернувся з поїздки по фройтг сйодї дивізії. Штаб командувача перебрався на хутір Чорний.

— Григорій коло Вечіенської дав конОві відпочити з півгодини,, напоїв його і, не заїжджаючи до стани іі, рушив до ЧорнОго..

Кудінов зустрій його} весело поглядав з вижидальною усмішкою.

— Ну, Григорію Панталейовичу, що бачив? Розповідай.

— Козаків бачив* червоних на буграх бачив.

— Багато діла ти нагледів! А до нас три аероплани прилітали* патронів привезли і листочків деякйх *..

— Що ж тобі пише твій корешок генерал Сидорі н?

— Мій односум? — в тому ж жартівливому тоні продовжуючи почату розмову, перепитав надзвичайно веселий Кудінов.— Пише, щоб з усіх сил держався і не давав червоним переправлятись. І ще нише, що от-от рушить Донська армія в рішучий наступ.

— Солодко пише.

Кудінов посерйознів:

— Ідуть на прорив. Кажу тільки тобі й цілком секретно. За тиждень порвуть фронт Восьмої червоної армії. Треба держатись.

— І то держимось.

— На Громку готуються червоні до переправи.

— Досі цюкають сокирами? — здивувався Григорій.

— Цюкають... Ну, а ти що бачив? Де був? Та ти, бува, чи не у Вешках відлежувався ? Може, ти й не їздив нікуди ? Позавчора мало не всю станицю я перерив, тебе шукав, і от приходить один посланець, каже: "На квартирі Мелехова нема, а до мене з горнички вийшла якась дуже вродлива молодиця й сказала :" "Поїхав Григорій Пантелейович", а в самої очі припухлі". Ось я й подумав: "Може, наш комдив з любкою забавляються, а від нас ховаються?..

Григорій поморщився. Жарт Кудінова йому не сподобався.

— Ти б менше різних брехень слухав, та ординарців собі вибирав з короткими язиками. А якщо посилатимеш до мене дуже язикатих, так я їм загодя шаблею язики відтинатиму... щоб не брехали чогс здря.

Кудінов зареготав, ляснув Григорія по плечі.

— Часом і ти жарту не приймаюш? Ну, досить шутку-вати! 6) *в мене до тебе і дільна розмова. Треба 6 роздобути нам язика — це одно, а друге — треба 6 вночі десь, не вище Казанської грані, переправити на той бік сотні дві кінних і розворушити червоних. Може, навіть на Громок переправитись, щоб їм паніки нагнати, а? Як ти вважаюні?

Григорій помовчав, потім відповів:

— Річ непогана.

— А ти сам, — Кудінов натис на останню слово, — не поведеш сотні?

— Чому сам?

— Бойовитого треба командира, ось чому. Треба дуже бойовитого, через те, що це — справа не абияка. З переправою можна так засипатись, що жоден не повернеться!

Підлещений Григорій, не роздумуючи, згодився:

— Поведу, звісно!

— Ми тут планували й надумали так, — жваво заговорив Кудінов, підвівшись з табурета, походжаючи по рипучих мостинах горниці: — Глибоко в тил заходити не треба, а понад Доном, у двох-трьох хуторах труснути їх так, щоб їм млосно стало, роздобути патронів та набоїв, захопити полонених і тим же слідом — назад. Все це треба проробити за ніч, щоб до світанку бути вже біля броду. Правильно ? Так от, ти поміркуй, а завтра бери яких хоч козаків на вибір і бузлй. Ми так і вирішили: крім Мелехова, нема кому це проробити. А проробиш, — Дінське військо тобі не забуде цього. Як тільки з'єднаємось із своїми, напишу рапорта самому наказному отаманові, всі твоїзаслуги опишу, і підвищення ...

Кудінов зиркнув на Григорія й осікся на півслові: спокійне досі обличчя Мелехова почорніло й скривилось від гніву.

— Я тобі що?.. — Григорій проворно заклав руки за спину, підвівся. — Я заради чинів піду!. .Наймаєш ?.. Підвищення обіцяєш ?.. Та я ...

— Та ти почекай!

— ... плюю на твої чини! — .

— Пожди! Ти не так мене...

— Плюю!

— ... Ти не так зрозумів, Мелехов!

— Все я зрозумів! — Григорій враз зітхнув і знову сів на табурет. — Шукай іншого, я не поведу козаків за Дін.

— Даремно ти парка париш.

— Не поведу! Нема про це більше мови.

— Так я тебе не силую й не прошу. Хочеш — веди, не хочеш—як хочеш. Становище в нас зараз дуже серйозне, тому й вирішили їм тривогу збити, не дати приготуватись до переправи. А про підвищеная я ж жартома сказав. Як ти жартів не розумієш? І про бабу жартома тобі нагадав,, а потім бачу — ти чогось лютуєш, дай, дум по, ще його розпалю. Я ж знаю, що ти недороблений більшовик і чини всякі не любиш. А ти подумав, що я це серйозно? — викручувався Кудінов і сміявся так натурально, що в Григорія на мить навіть ворухнулась думка: "А, може, він і справді дурникував?";— Ні, це ти... хххо —хо-хо!.. по-ґа-ря-чився5 голубе! Ійбо, жартома сказав! Подражнити захотів.

— Однаково за Дія іти я відмовляюсь, передумав.

Кудінов грався кінчиком паска, байдуже, довго мовчав,.

потім сказав:

— Ну що ж, роздумав чи злякався—це нё важно. Важно, що план наш зриваєш. Але ми, звичайно, по племо ще когось. Не тільки світа, що у вікні... А що становище у нас зараз дуже сурйозне — сам міркуй. Нині з ІІІумилінської прислав, нам Кіндрат Медведев новий наказ. Направляють на нас війська... Та ось почитай сам, а то ти якраз не повіриш...

Кудінов д став з польової торбини жовтий аркуш паперу З бурими плямами засохлої на полях крові, подав його:

Найшли в комісара якоїсь Інтернаціональної роти. Латиш був комісар. Одстрі човався, гад, до останнього патрона, а потім кинувся на цілий взвод козак-в з гвинтівкою напереваги... З них теж бувають, з ідейних тих... Комісара, звалив сам Кіндрат. Він і найшов у нього у нагрудній кишені цей наказ.

На жовтому, забризканому кров'ю аркушику дрібним чорним шрифтом було надрувовано ...

НАКАЗ

Голови Революційно# Військової Ради Республіки.

По експедиційних військах 8 № 100

Догучдр . 35 трав.нд 1019 р.

Црочитати по, всіх ротах, ескадронах, батареях

і командах.

Кінець підлому Дінському повстанню!

Прийшов останній на цього нас!

сі необхідні приготування зроблені. дратві с*щ,

щоб кинути їх на голови зрадників і запроданців Цастав час розплати з Каїнами, які понад два місяці завдавали ударів у спину пашим дійовим арміям Південного фронту.