Тихий Дін. Книга третя - Шолохов Михайло

Козаки спочатку гадали, що наводиться понтовний міст. Дво$ смільчаків уночі зайшли на піверстви вище того місця, звідки доносились шуми теслярсько! роботи, розібрались і, під прикриттям надітих на голову кущів, за течією тихо спливли наниз. Вони були біля самісінького берега, недалечко від них перемовлялись червоноармійці розташованої під вербами кулеметної застави, виразно чулися голоси та цюкання сокир на хуторі, але на воді нічого не було видно. Червоні, якщо й будували щось, то у всякому разі не міст.

Громківський сотенний підсилив нагляд за неприятель-ською стороною. На світанку спостерігачі, що. невідривно дивилися в бінокль, довго нічого не бачили. Та незабаром один з них, що був ще на н мецькій війні найкращим стрільцем у полку, примітив у досвітніх сутінках червоно-армійця, що сходив до Дону з двома засідланими кіньми.

— Червоний сходить до води,— шепнув козак товаришеві й відклав геть бінокль.

_ Коні забрели по коліна, почали пити.

Казак накинув на лікоть лівої руки добре попущений гвинтівчаний погон, підійняв навісну рамку, довго й старанно націлював.

Після пострілу один з коней м'яко завалився на бік, другий поскакав на гору. Червоноармідць нахилився, щоб зняти з убитого коня сідло. Козак стрельнув удруге, тихо засміявся: червоноармідць швидко випростався, побіг було в д Дону, але раптом упав. Упав ницьма і більше вже не підвівся...

Григорій Мелехов, як тільки одержав повідомлення про підготування червоних до переправи,— осідлав коня, поїхав на дільницю Громківської сотні. 3а станицею він убрід переїхав вузький вусинок озера, що рукавом відходило від Дону й тяглось до кінця станиці, поскакав лісом.

Дорога лежала через луг, але лугом було небезпечно

4П

їхати, тому Григорій вибрав трохи кружний шлях: лісом проїхав до кінця озера Розсохова, по купинах та білоталу добрався до Калмицького броду (вузької протоки, густо зарослої лататтям, різаком та очеретом,, що з'єднувала одну З лугових мокровин з озером Підстойлицею) і, тільки перебравшись через стрямкий Калмицький брід, спинив коня, дав йому кілька хвилин відпочити.

До Дону було навпростець коло двох верстов. їхати до траншей лугом — значило підпасти під обстріл. Можна було діждатись присмерку, щоб перетнути рівне полотнище лугу затемно, але Григорій, що не любив очікування, завсігди казав, що "найгірше на світі це—дожидатись та доганяти", вирішив їхати зараз же. "Ахну учвал на всю кінську жвавість, мо' не влучать!" — подумав він, виїжджаючи з кущів.

Вибрав зелену гривку верб, що відножиною виходила з наддінського лісу, підняв нагай. Від удару, що обпік круп, від дикого гику кінь здригнувся всім тілом, зіщулив вуха і, все більшої набираючи швидкості, птицею понісся до Дону. Не встиг Григорій проскакати півсотні сажнів, як З бугра правобережжя устріть йому довгими чергами за-татакав кулемет. "Тюуть! Тюуть.! Тюуть! Тью! Тью!" — поховрашиному засвистали кулі. "Звишив, дядю!" подумав Григорій, стискаючи кінські боки, пускаючи поводи, торкаючись щокою звихреної під зустрічним вітром кіньської гриви. Т, наче вгадавши його думку, червоний кулеметник, що лежав за щитком станкового кулемета десь на біломи-сому бугрі, взяв приціл з випередженням, шмагнув цівкою кулеметного вогню нижче, і вже під передніми копитами коня смачно зацмокали, по гадючому засичали розпечені в польоті кулі. Вони вгризались у вогкий, ще непросохлий після повесні грунт, бризкали гарячою гряззю... "Цок! Шшшіу! Цок! "Цок!" І знов над головою і обіч кінського корпусу: "Тіууу! Тьють!.. Тіііуууу!"

Звівшись на стременах, Григорій майже лежав на витягнутій кінській шиї. Із страшною швидкістю котилась назустріч зелена грядина верб. Коли він досяг уже поло-

ВНИИ дороги, із Оемешвського бугра саданула ґармаїй. Залізний скрежет набою потряс повітря. Близький гуркіт розриву примусив Григорія хитнутися в сідлі. Ще не стих у вухах його стогінливий виск та виття уламків, ще не встиг випростатись на ближній мокравині очерет, звалений бураном тиском повітря, і шарудячи розхилявся, — як на горі пролунав грім гарматного пострілу, і виття набою, що наближався, знову почало гнітити Григорія, притискати його ло сідла.

Йому здалось, що гнітючий скрегіт, який досяг найбільшого напруження, на якусь соту частку секунди урвався, і от в оцю соту секунди перед очима його дибки стала Зметнувшись, чорна хмара, від потуяшого удару задвигтіла земля, передні ноги коня неначе прорвались кудись...

Григорій очутився в момент падіння. Він вдарився об землю так сильно, що на колінях його лопнули захисні суконні шаравари, обірвались штрипки. Потужна хвиля потрясеного вибухом повітря далеко відкинула його від коня і, вже впавши, він кілька сажнів ще сунувся по траві, обпікаючи об землю долоню й щоку.

Приглушений падінням, Григорій звівся на ноги. Зверху чорним дощем сипалось груддя й крихти землі, вивернуті коренища трав... Кінь лежав за двадцять кроків від воронки. Голова його була нерухома, але задні ноги, закидані землею, мокрий від поту круп і похилий скат ріпиці дрібно-конвульсійно тремтіли.

Кулемет на тім боці Дону замовк. Хвилин п'ять стояла тишина. Над мокравиною тривожно кричали голубі рибники. Григорій пішов до коня, перемагаючи запамороку. Ноги його тремтіли, були дивно важкі. В нього було таке відчуття, яке звичайно буваю при ходьбі після довгого й незручного сидіння, коли від тимчасового порушеного кровообігу затерплі ноги здаються чужими і кожний крок дзвоном озиваються у всьому тілі.

Григорій ЗНЯВ з убитого коня сідло, та ледве увійшов у посічений уламками набою очерет найближчої мокра-йини, як знову з рівними проміжками застукав кулемет. Польоту кулі не було чути, очевидно з бугра стріляли вже в якусь іншу ціль.

Годину перегодя він добрався до землянки сотенного.

— Зараз кинули теслярувати,— казав командир сотні,— а вночі неодмінно знов почнуть працювати. Ви б нам пат-рончиків підкинули, а то ж хоч кричи — по обіймі, по дві на брата.

— Патрони привезуть надвечір. Очей не спускай з того берега!

— І так дивимось. Сьогодні вночі думаю викликати охочих, щоб перепливли та подивились, що вони там будують.

— А чому ці$ї ночі не послав?

— Посилав, Григорій Пантелейовичу, двох, але вони забоялись на хутір іти. Біля берега пропливли, а на хутір— забоялись... Та й кого примусиш зараз? Справа ризикована, нахопишся на їхню заставу — і враз заворот крові зроблять. Поблизу своїх дворів чогось козачки не дуже завзятість виявляють... На германській, бувало, до чорта було ризикачів хрести добувати, а тепер не то що в глибоку розвідку,— у заставу й то не допросишся йти. А тут З жінками біда: поприходили до чоловіків, ночують тут же в шанцях, а вигнати не можна. Вчора почав їх вигонити, а козаки на мене сваряться: "Нехай, мовляв, смирніше поводиться, а то ми з ним живо упораймось" !

Григорій із землянки сотенного пішов у траншеї. Вони зигзагом тяглись лісом сажнів за двадцять від Дону. Дубняк, кущі чилизняку та буйний поріст молодих тополь ховали жовтий насип бруствера від очей червоноармійців. Ходи сполучення з'єднували траншеї з бліндажами, де відпочивали козаки. Коло землянок валялась сиза луска сушеної риби, баранячі кістки, сояшнииова лузга, недокурки, якісь клапті; на гілках висіли випрані панчохи, полотняні підштаники, онучі, жіночі сорочки й спідниці...

З найпершої ж землянки вистромила простоволосу голову заспана молодичка. Вона протерла очі, байдуже оглянула

Григорія; як ховрах у норі, зникла в чорному отворі виходу. У сусідній землянці тихо співали. З чоловічими голосами сплітався приглушений, але високий і чистий жіночий голос. Біля самісінького входу до третьої землянки сиділа немолода, чепурно вдягнена козачка. На колінях у неї покоїлась торкнута сивиною чубата голова козака. Він дрімав, зручно лежачи на боці, а жінка швиденько ськала йому, била на дерев'яній зубчастій гребінці чорноспинних головних вошей, відгонила мухи, що сідали на обличчя її підтоптаиого "дружечка". Якби не люте тарахкотіння кулемета за Доном, не гучне бухкання гармат, що доносилось за водою звідкись зверху, чи то з Мигулінського, чи то з Казанського юртів, можна було б подумати, що біля Дону табором стали косарі,— такий мирний був вигляд розташованої на лінії вогню Громківської повстанської сотні.

Вперше за п'ять років війни Григорій бачив таку надзвичайну позиційну картину. Не в силі здержати усмішку, він ішов повз землянки, і всюди погляд його натрапляв на жінок, що прислужували козакам, латали, штопали козацьку одежу, прали служивську білизву, варили їсти та мили посуд після немудрого полуднування.

— Нічого ви тут живете! З вигодами...— сказав сотенному Григорій, повернувшись до його землянки.

Сотенний оскирився:

— Живемо — краще нема куди.

— Дуже вже зручно! — Григорій нахмурився:—Жінок звідси прибрати зараз же! На війні — і таке!.. Базар тут у тебе чи ярмарок? Що це таке? Такечки червоні Дін перейдуть, а ви й не почубте, ніколи буде слухати, на жінках страждатимете... Жени всіх довгохвостих, як тільки смеркне! Д. то завтра приїду, і якщо забачу якусь у спідниці — в'язи тобі першому зверну!

— Та воно так... — охоче погоджувався сотенний. — Я сам супроти бабів, та що з козаками вді§ш ? Дисципліна впала... Жінки за чоловіками скучили, адже третій місяць воюймо.

А сам, багровіючи, сідав на земляні нари, щоб прикрити собою, кинуту на нари, червону жіночу завіску і, відвертаючись від Григорія, грізно косився на відгороджений рядниною куток землянки, звідки виглядало усміхнене каре око його власної жіночки...

LXII

Оксана Астахова оселилась у Вешенській у сво§ї двоюрідної тітки, що жила край станиці, недалечко від нової церкви. Першого дня вона разшукувала Григорія, але його ще не було у Вешенській, а на другий день допізна на вулицях і провулках свистали кулі, вибухали набої, і Оксана не наважилась вийти з хати.

"Викликав до Вешок, обіцявся — вкупі будемо, а сам гасад чорт-зна де!"—розлючено думала вона, лежачи в горниці на скрині, покусуючи яскраві, але вже блякнучі губи. Старенька тітка сиділа біля вікна, плела панчоху, після кожного гарматного пострілу христилась,

— Ох, господи Ісусе 1 Страх який! І чого вони воюють ? І чого вони завзялись один проти одного?

На вулиці, сажнів за п'ятнадцять від хати вибухнув набій.