Квентін Дорвард - Скотт Вальтер
— Ваша величність добро знає, що феодальних законів ніде, навіть у Священній Германській імперії, давно вже не додержуються точно і що государі й васали намагаються полюбовно улагоджувати свої взаємини. Таємні втручання вашої величності до справ васалів герцога у Фландрії теж можуть служити виправданням поведінки мого государя, коли б він навіть наполягав на визнанні своєї незалежності, щоб припинити в майбутньому втручання Франції в свої справи.
— Коміне, Коміне, — вимовив Людовік, схвильовано походжаючи по кімнаті. — Яка це жахлива для мене наука! Недурно кажуть: "Vae victis"[243]. Я просто не можу йняти віри, щоб герцог наполягав на всіх цих важких умовах.
— Коли це завгодно вашій величності, я просто хотів попередити вас.
— Але поміркованість, де Коміне, поміркованість навіть у самому успіху, — ніхто, мабуть, не розуміє цього краще за тебе, — потрібна для того, хто бажає закріпити за собою всі його вигоди.
— Але коли завгодно вашій величності, переваги поміркованості вихваляє тільки та сторона, яка програла. Той, хто виграв, керується виключно бажанням не проґавити щасливу нагоду.
— Гаразд, я ще подумаю про це, — сказав король, — але сподіваюся принаймні, що це вже всі безумні вимоги вашого герцога? Далі вже нікуди йти. Чи є ще щось? Бачу по твоїх очах, що є. Мого бажає герцог, якщо не моєї корони? Але вона й так утратить увесь свій блиск, коли я погоджуся на ваші вимоги.
— Ваша величність, — відповів де Комін, — те, що мені залишається ще сказати, почасти або, певніш, великою мірою залежить від самого герцога; проте він бажав би мати ще ухвалу вашої величності, бо ця справа стосується безпосередньо вас, государю…
— Хай йому чорт, що ж це таке? — нетерпеливо вигукнув король. — Кажи, пане Філіпп, яким ще безчестям він хоче заплямувати моє ім'я?
— Тут уже не йдеться про безчестя, государю. Йдеться тільки про те, що ваш брат у перших, герцог Орлеанський…
— А, оy що! — перебив його Людовік, але Комін продовжував говорити, не звернувши уваги на його вигук:
— Герцог Орлеанський кохає графиню Ізабеллу де Круа, і герцог Карл, який цілком схвалює такий шлюб, бажає мати також вашу ухвалу щодо цього одруження і вашу згоду — надати цьому благородному подружжю такого земельного наділу, який разом із маєтками графині міг би вважатися гідною спадщиною для сина Франції.
— Ну, цього ніколи не буде, ніколи! — крикнув Людовік, не маючи сил погамувати хвилювання, яке він досі ледве стримував. Він скочив з місця і гарячково заходив туди й сюди. Від його звичайного самовладання не лишилося й сліду. — Ніколи, ніколи! Нехай принесуть ножиці і пострижуть мене, немов сільського дурня, на якого я тепер так схожий!.. Нехай ув'язнять мене в монастирі… покладуть у труну… нехай виколять мені очі розпеченим залізом… зарубають сокирою або отруять болиголовом… нехай роблять зі мною що завгодно, але я не дозволю герцогові Орлеанському порушити слово, дане моїй дочці. Він ні з ким не одружиться, поки вона жива!
— Перш ніж так рішуче заперечувати цей шлюб, вашій величності слід було б зважити, чи є у вас змога не допустити цього, — сказав де Комін. — Кожна розсудлива людина не буде підпирати плечима скелю, яка падає.
— Так, але людина мужньої вдачі може знайти для себе під нею могилу, — відповів Людовік. — Згадай тільки, де Коміне, адже цей шлюб — загибель, руйнація мого королівства. Адже ж у мене тільки один син, слаба дитина, і після нього герцог Орлеанський — найближчий мій наслідник. Сама церква погодилася на його одруження з Жанною, і цей шлюб щасливо поєднає інтереси обох ліній мого дому. Пригадай, що цей шлюб був улюбленою мрією всього мого життя. Я обміркував його з усіх боків, я мріяв про нього вдень і вночі, я воював задля нього, грішив задля нього… Ні, Філіппе де Комін, я не можу від нього відмовитися. Ти тільки уяви собі, друже, і тобі стане шкода мене. Певен, що твій розум швидко знайде щось інше замість цієї жертви — якесь ягнятко для заклання; я готовий усім пожертвувати, але не цим своїм наміром, що дорогий для мене, як для праотця Авраама його рідний син[244]. Філіппе, зглянься на мене! Ти принаймні мусиш знати, що для людини, обдарованої проникливим розумом, здатним передбачити майбутнє, руйнація плану, старанно й довго опрацьовуваного, — незрівнянно більше лихо; ніж скороминуще горе звичайних людей, які прагнуть задовольнити лише швидкоплинну пристрасть. Ти вмієш співчувати глибшій, справжній скорботі зрадженого розуму та розчарованої проникливості — хіба ти не співчуваєш мені?
— Я співчуваю вам, государю, але мій обов'язок перед моїм государем…
— Не кажи мені про нього! Не згадуй його імені! — вигукнув Людовік із щирим чи вдаваним обуренням, що примусило його, здавалося, забути на хвилину звичайну свою стриманість і обережність у словах. — Карл Бургундський не вартий твоєї прихильності, коли він наважується ображати й лупцювати наймудрішого й найвідданішого з своїх васалів, називаючи його на глузд: "Побитою чоботом макітрою"[245].
Незважаючи на весь свій розум, Філіпп де Комін був людиною дуже образливою. Слова короля, вимовлені наче в пориві гніву, коли вже було не до церемоній, вразили його так, що він тільки й міг сказати:
— "Побита чоботом макітра"! Просто не можу повірити, щоб мій пан герцог так називав свого відданого слугу, який був при ньому відтоді, коли він уперше сів на скакуна, та ще й у присутності чужоземного монарха! Це неможливо!
Людовік одразу побачив, яке він справив враження. Не висловлюючи ні свого співчуття, яке було б образливим за таких обставин, ні своєї прихильності до Філіппа де Комі-на, яка могла б здатися нещирою, він сказав просто й водночас з гідністю:
— Моє нещастя, здається, примусило мене забути пристойність, бо інакше я ніколи не наважився б згадати те, що тобі було б неприємно почути. Але ти докоряв мені, що я кажу неймовірні речі, і зачепив мою честь. Отже, щоб спростувати таке обвинувачення, я мушу пояснити, як саме і за яких обставин герцог, сміючися до сліз, розповів мені, що стало приводом для цього прізвиська, яке я не хочу повторювати, щоб не ображати твого слуху. Як розповідав герцог, це було так. Одного разу, коли ви з ним повернулися з полювання, він зажадав, щоб ти стягнув з нього чоботи. Побачивши з виразу твого обличчя, що ти ображений таким ставленням, герцог наказав тобі сісти і сам учинив тобі таку ж послугу. Зробивши так, він страшенно розлютився на тебе і, ледве стягнувши з тебе один чобіт, одразу почав ним безжально бити тебе по голові, доки з неї не полилася кров, викрикуючи та нарікаючи на зухвальство підданого, який погодився прийняти таку послугу від самого свого сюзерена. Відтоді він і його улюблений блазень ле Глор'є інакше й не звуть тебе, як цим ганебним та непристойним прізвиськом "Побита чоботом макітра", що дає герцогові привід для його жартів і дотепів.
Кажучи це, Людовік дістав подвійну втіху: по-перше, він за живе зачепив свого співрозмовника, а король любив отак потішитися навіть тоді, коли не мав наміру, як оце й зараз, поквитатися; по-друге, він знайшов у характері де Коміна дошкульне місце, з якого згодом міг скористатися, щоб перетягти його на свій бік. Однак, хоч царедворець затаїв проти свого государя глибоку образу, яка згодом примусила його перемінити посаду при бургундському дворі на службу королеві Людовіку, він поки що обмежився тільки висловленням своїх дружніх почуттів до Франції, котрі, як він добре знав, король зуміє належним чином витлумачити. І хоч було б несправедливим зганьбити пам'ять славнозвісного історика припущенням, що саме цей випадок спричинився до його переходу від герцога до короля, але можна сказати з певністю, що тепер він був далеко прихильніший до Людовіка, ніж тоді, коли ввійшов у його кімнату.
Він присилував себе засміятися з розповіді Людовіка і сказав:
— Я ніколи не міг подумати, що герцог так довго пам'ятає таку дрібницю І вважає її вартою того, щоб переказувати. Щось подібне до цього випадку з чобітьми і справді було, адже ваша величність знає пристрасть герцога до грубих дотепів і жартів. Але оповідання дуже перебільшене, і не варто про це говорити…
— Справді не варто, — охоче погодився король, — чи не соромно на таку дрібницю гайнувати час. Отже, до діла, пане Філіппе! Сподіваюся, ти настільки француз, що можеш подати мені добру пораду в моєму скрутному становищі. Я певен, що нитка до цього лабіринта в твоїх руках. Допоможи ж мені…
— І я, і всі мої поради до послуг вашої величності, — відповів де Комін, — але ще раз наголошую: коли це не суперечить моїм обов'язкам щодо мого государя.
Це було майже буквальним повторенням сказаного раніше, але проникливий Людовік одразу відчув у словах свого співбесідника інший зміст. Він бачив, що тепер той підкреслює обіцянку дати корисну пораду, а про обов'язки згадує тільки для годиться. Отож король сів у крісло, запросив де Коміна сідати поряд і прислухався до слів цього державного мужа так, наче це був сам оракул. Де Комін говорив тихо, але виразно, повільно вимовляючи слова, ніби для того, щоб Людовік міг достойно оцінити їх і зважити.
— Хоч як це сумно, — мовив він, — але вимоги щойно переказані вашій величності, найскромніші з усіх тих, які на нараді висловлювали люди, ворожі вашій величності. Мені, звичайно, можна не нагадувати вашій величності, що наш герцог полюбляє рішучі поради, бо йому більш до вподоби негайні та небезпечні заходи, він віддає їм перевагу перед безпечними, але водночас і обхідними.
— Авжеж! Я сам бачив, — потвердив король, — як він одного разу з небезпекою для життя переплив річку, хоч не далі як за двісті туазів від нього був міст.
— Правильно, государю! А той, хто піддає небезпеці своє життя задля вдоволення скороминущої примхи, може знехтувати нагоду збільшити свої права та володіння, аби тільки вчинити по-своєму.
— Ти маєш рацію, — сказав Людовік. — Для дурня зовнішні ознаки влади дорожчі за саму владу. Карл Бургундський саме такий. Але, друже мій де Комін, який з цього висновок?
— Ось який, государю, — відповів бургундець. — Вашій величності, звичайно, доводилося бачити, як досвідчений рибалка, спіймавши велику рибу, витягає її на берег на тонкій волосіні.
