Світ Софії - Гордер Юстейн

Людина не є настільки раціональною істотою, як це собі уявляли раціоналісти XVIII сторіччя. Часто саме ірраціональні імпульси визначають наші думки, мрії та вчинки. Такі ірраціональні імпульси можуть бути виразом глибинних інстинктів чи потреб. Сексуальні інстинкти людини є такими ж вмотивованими, як, наприклад, потреба смоктання у немовляти.

— Розумію.

— Само собою, це, можливо, й не було новим відкриттям. Однак, на думку Фройда, такі вмотивовані потреби можуть "переодягліся", змінити форму і так керувати нашими вчинками, хоч ми самі того не усвідомлюємо. Він доводив, що і дітям притаманна певна сексуальність. Це твердження про дитячу сексуальність викликало спротив вишуканого віденського міщанства і не додало Фройдові популярності.

— Це мене не дивує.

— Ми говоримо зараз про так звані "вікторіанські часи", коли все, що пов'язане зі сексуальністю, мало статус табу. Фройд натрапив на слід дитячої сексуальності завдяки своїй практиці психотерапевта. Отже, мав емпіричну підставу для своїх тверджень. Він також помітив, що джерелом більшості неврозів та психічних захворювань є конфлікти, пережиті в дитячому віці. З часом вчений створив лікувальну методику, яку називають "археологією душі".

— Що це таке?

— Археолог намагається віднайти сліди далекої минувшини, пробираючись крізь нашарування пізніших культур. Можливо, йому до рук потрапить кинджал XVIII століття. Трохи глибше надибає гребінь з XIV, а ще глибше — горнятко з V сторіччя.

— І що з того?

— Так і психоаналітик з допомогою пацієнта "копирсається" у його свідомості, щоб видобути з неї ті пере життя, які колись спричинилися до його психічного розладу. Бо, за Фройдом, усі спогади з минулого ми зберігаємо глибоко в собі.

— Тепер я розумію.

— Психоаналітик добирається, наприклад, до прикрого спомину, про який пацієнт усі ці роки прагнув забути, але який зачаївся десь у глибині і підривав його сили. Коли такий "травмуючий" спомин знову зрине у свідомості, пацієнт зможе "поквитатися" з ним, а отже, видужати.

— Звучить логічно,

— Але я щось поквапився. Спершу ми хотіли подивитися, як Фройд описує людську психіку. Чи бачила ти коли-небудь маля?

— Я маю двоюрідного братчика, йому чотири роки.

— Приходячи на світ, ми безпосередньо, не соромлячись, виражаємо свої фізичні й психічні потреби. Не дають нам молока — кричимо. Кричимо й тоді, коли мокрі пелюшки. Навпростець вимагаємо фізичної близькості та тепла тіла. Прагнення задовольняти потреби, "принщіп задоволення", які закладені у нас, Фройд назвав воно. Як немовлята ми є тільки "воно".

— Кажи далі.

— "Воно" залишається у нас і в дорослому віці, усе наше життя. Та з роками ми вчимося керувати своїми бажаннями і достосовуємося до свого оточення" Вчимося відмовлятися від "принципу задоволенням на користь "принципуреальності". Фройд каже, що ми будуємо власне "я", "ego", котре бере на себе регулюючу функцію. Навіть якщо нам чогось забагнеться, ми ж не гепаємо на землю там, де стояли, і не репетуємо, мов на пуп, доки не будуть задоволені наші бажання.

— Звичайно, ні,

— Можемо прагнути чогось дуже сильно, а наше оточення не хоче браги того до уваги. Тоді ми притлумлюємо свої бажання, намагаємося витіснити їх і забути про них.

— Розумію.

— Але Фройд вважав, що у людській психіці існує ще третя "інстанція". З дитячих літ ми стикаємося з моральними вимогами батьків та зовнішнього оточення. Коли ми чинимо щось не так, батьки говорять: "Ні, не роби цього." або ж "Фу, як негарної" І вже навіть у дорослому віці нам все ще відлунюють у вухах ці моральні вимоги та докори. Здається, ніби моральні очікування навколишнього світу проникли у нас і стали часткою нас самих. Це Фройд назвав "над-я" або "superego".

— Він мав на увазі сумління?

— У тому, що він назвав " superego*, є місце і для сумління. За Фройдом, однак "superego" відгукується на наші "брудні" чи "непристойні" бажання. Це стосується насамперед еротичних або сексуальних пожадань. Як я уже казав, на думку Фройда, такі "непристойні" бажання закладені у нас ще на ранній дитячій стадії.

— Поясни!

— Ми знаємо, та й не раз бачили, як малюки бавляться своїми статевими органами. Це можна зауважити на будь-якому пляжі. У часи Фройда на такого дво— чи трирічного малюка чекало покарання, його били по руках. Може мама крикнула: "Фуі", "Не роби такі" або "Тримай руки на ковдрі!"

— Як нерозумної

— Так зароджується почуття вини щодо всього, що пов'язане зі статевими органами та сексуальністю. А тому, що це почуття вини відкладається в суперего, багато людей, — а за Фройдом, більшість, — несе його усе життя. Водночас Фройд підкреслював, що сексуальні бажання й потреби є природною і важливою часткою людської натури. А тоді, люба моя Софіє, ми маємо усе потрібне для конфлікту між жагою та почуттям вини на все своє життя.

— Чи не здається тобі, що цей конфлікт з часів Фройда дещо згладився?

— Без сумніву. Але деякі з Фройдових пацієнтів переживали його так сильно, аж у них розвинулися неврози. Одна з його чисельних пацієнток була, наприклад, таємно закохана у чоловіка своєї сестри. Коли захворіла й померла її сестра, вона подумала собі: "Тепер він вільний і зможе одружитися зі мною!" Ця думка, ясна річ, суперечила її "зире^о" і видалася жінці такою страшною, що вона, як каже Фройд, витіснила ЇЇ, загнала далеко вглиб підсвідомості. Фройд писав: "Та молода дівчина захворіла, у неї проявилися виразні симптоми істерії. Коли прийшла до мене на лікування, виявилося, що вона забула про сцену біля смертного ложа сестри і про гидке, егоїстичне бажання, яке зринуло в ній. Але в ході лікування, в стані неймовірного збудження вона пригадала цей патогенний момент, ще раз пережила його і одужала".

— Тепер мені зрозуміліший вислів "археологія душі*.

— А зараз займемося загальним описом людської психіки. Завдяки великому досвіду в лікуванні пацієнтів Фройд прийшов до висновку, що свідомість людини займає тільки невелику частку її психіки. Те, що усвідомлене, є лише верхівкою айсберга. Нижня частина айсберга, те, що знаходиться під порогом свідомості, є "підсвідомістю* або ж несвідомим.

— Отже, підсвідоме знаходиться всередині нас, але ми забули про нього і не пам'ятаємо.

— Не увесь наш досвід назавжди залишається у свідомості. Те, про що ми думали, що пережили і про що можемо згадатії, досить нам тільки "замислитися", Фройд називав "пе-редсвідомим". Поняття "підсвідоме" він вживав для означення "витісненого", скажімо, думок, які ми намагаємося забути, бо вони "прикрі" або "непристойні", або "бридкі". Коли наші бажання чи прагнення, неприпустимі для свідомості, тобто для нашого "зире^о", ми тручаємо їх вниз, у сутерини. Геть їх з очей!

— Зрозуміло.

— Цей механізм функціонує в усіх здорових людей. Деко* му однак утримання неприємних чи заборонених думок на віддалі від свідомості коштує так багато зусиль, що може призвести до психічних розладів. "Витіснене" намагається само собою повернутися до свідомості. Декотрі люди змушені затрачати чимраз більше енергії на стримування подібних імпульсів поза межами досягання критики свідомості. Коли Фройд у 1909 році прибув до Америки читати лекції з психоаналізу, він почав з прикладу, як функціонує механізм "витіснення".

— Продовжуй!

— Він розповідав: "Припустимо, що тут, у цій залі, знаходиться особа, яка заважає мені читати лекцію, відвертає мою увагу, сміється, розмовляє, шаркає ногами. Я кажу, що не можу продовжувати лекцію за таких обставин. Тоді встають зі своїх місць кілька сильних парубків і після короткої сутички викидають порушника спокою за двері. Його, отже, "витіснили", і я можу продовжувати свій виклад. Щоб перешкодити хуліганові повернутися до зали, хлопці, які послу* халися мого прохання, поставили свої стільці ближче до дверей і сіли там, утворивши "барикаду". Якщо прийняти ці дві локалізації як "свідоме" і "підсвідоме", отримаємо непогану ілюстрацію процесу витіснення.

— Це й справді добра ілюстрація.

— Однак "порушник спокою", Софіє, прагне повернутися. Принаймні, так виглядає справа з витісненими думками та імпульсами. Ми живемо під постійним тиском витіснених думок, які намагаються прорватися на поверхню з "підсвідо-

мого". Тому часто говоримо або робимо щось таке, чого, власне кажучи, не хотіли робити. Так несвідомі реакції можуть керувати нашими почуттями чи вчинками.

— Маєш приклад?

— Фройд описує багато таких механізмів. Прикладом може бути те, що він назвав помилковими реакціями, тобто мимоволі ми говоримо або робимо щось таке, що старалися витіснити. Фройд розповідає про одного службовця, якому доручили виголосити тост на честь осоружного усім шефа. Шефові найкраще пасувало добре норвезьке слово "паскудник".

— І що ж було далі?

— Службовець підвівся, урочисто підняв келих і сказав: "Чхали ми на шефа!"

— Я втратила дар мови.

— Службовець також. Він просто бовкнув те, що думав, хоч і не мав такого наміру. Хочеш почути ще один приклад?

— Охоче.

— Одного разу родина якогось там пастора, у якого було кілька милих і вихованих донечок, сподівалася відвідин єпископа. Цей єпископ мав надзвичайно великого носа. Дочки отримали суворий наказ, ані словом не прохопитися про довгий ніс. Часто буває, що діти чисто спонтанно діляться з іншими своїми спостереженнями про когось, бо механізм витіснення у них ще не такий розвинений.

— Що ж було далі?

— Єпископ прибув до плебанІЇ, а чарівні панночки докладали усіх сил, щоб не обмовитися про довгий ніс. Більше того: вони намагалися навіть і не дивитися на той ніс, старалися забути про нього, однак ніс не йшов їм з голови. Аж ось одній з дівчаток довелося подавати цукор до кави. Вона спинилася перед поважним гостем і сказала: "Чи можна вам запропонувати трохи цукру до носа?"

— Неприємна ситуація.

— Інколи ми вдаємося до раціоналізування. Це означає, що собі і тим, хто біля нас, ми наводимо зовсім відмінні від справжніх причини своєї поведінки. А все тому, що справжньої причини ми соромимося.

— Наприклад?

— Я можу з допомогою гіпнозу змусити тебе відчинити вікно. Під час сеансу звелю тобі, як тільки затарабаню пальцями по столу, встати й відчинити вікно. Я тарабаню пальцями — ти справді відчиняєш вікно. На моє запитання, нащо ти це зробила, напевно, відповіси, що тобі було душно.