Точка зору - Шукшин Василь

Вони не встигли. Ми прийшли раніше.

— При чім тут ви?

Жених подивився на Наречену як на дурепу. Показав пальцем на лоб:

— У тебе що, замкнуло?

— Андж!!!

У цей час до кімнати ввійшли Чарівник, Оптиміст, Песиміст і Хтось. На них ніхто не звернув уваги.

Дід і Незрозуміло хто сперечалися про щось у своєму кутку. Наречена також щось палко доводила. Жених заперечував. Мати Жениха й Батько Жениха також засперечалися з Матір'ю Нареченої і Батьком Нареченої.

— Він мене хотів скалічити! — кричав Батько Нареченої. — Це членокалічення!

— Членокалічення буває не таке! — заперечував Батько Жениха. — Він куди тебе тарахнув? По довбешці?

— Я б попросила!.. — також палко мовила Мати Нареченої. — Я б попросила вибирати вирази!

— Так?! — запитала Мати Жениха. — А мені здається, що тут декому треба затулити піддувало! Бо — протяг!

Батько Жениха взяв Батька Нареченої за барки.

— А я тобі кажу: голова — це що?

— А що ж це таке, по-вашому?

— Голова, еге?

— Ну.

— Голова — це орган. А членокалічення — це… Ходімо до дверей, я тобі покажу членокалічення!

— Не піду!

— Підеш!..

Пристрасті розпалювалися.

Всі говорили разом, нічогісінько не добереш.

І в цю мить пролунав голосний протяглий крик:

— Полундра!.. — Це Дід скочив із місця й заметушився по кімнаті. — Де моя шабля?! Я його зараз розпанахаю на дві половинки! У мене ще повно пороху в порохівницях!..

Незрозуміло хто бігав за Дідом і повторював:

— Сундук! Сундук!

— Атас! — вигукнув Жених і заходився знімати піджак.

Батько Жениха тягнув Батька Нареченої до дверей.

— Ході-імо! Зараз довідаєшся, що таке членокалічення! Зараз я тобі поясню…

— Полундра-а! — кричав Дід.

Тут не витримав Чарівник і надумав утрутитись:

— В чому справа, дідуню? Чому ви так розджохкались?

— Він на мене каже: "Сундук"!

— Слухай, — звернувся Чарівник до Незрозуміло кого. — Чому ти на нього кажеш "Сундук"?

— Тому що він не хоче майструвати тумбочки, — суворо сказав Незрозуміло хто.

— Я пишу книжку!

— Він пише книжку…

Тут підійшов Песиміст і засміявся "під Мефістофеля":

— Ка-ка-ка!

— Що, що тут смішного? — втрутився Оптиміст. — Дідуню, пишіть і далі, не слухайте всяких хлюпиків.

— У тім-то й річ! Тому-то я й хочу розпанахати його на дві половинки!

Тут до них підійшли Батько Жениха й Батько Нареченої.

— У нас суперечка, — сказав Батько Нареченої. — Що таке голова?

— Голова? — здивувався Чарівник. — Голова — це… — він подумав, — це горище. Я висловлююсь образно. Ось дідусь мене зрозуміє.

— Яв своїй книжці "Руки вгору, вороги!" називаю голову — кумпол.

— А ось у нас теж був випадок, — підійшов Жених. — Їдемо ми якось із другом до нашої спільної знайомої, до нас підступає двоє. Я як дав одному…

— В якому районі? — запитав його Хтось.

— Заплутати хочеш, так? — насторожився Жених. — Не на того наскочив.

— При чім тут зразу — "заплутати"? — втрутився Чарівник. — Він просто поцікавився…

— А ти зачини піддувало й не варнякай. Я не з тобою розмовляю.

— Синку, дай їм усім знизу вгору під сорок п'ять градусів, — порадив Батько Жениху.

— Щось я не бачу тут нічого нового, — сказав Песиміст.

Чарівник насупився.

— Хлопче, хіба можна так висловлюватися?

— Вони взагалі тут похаміли, — мовив Батько Нареченої. — Дочко, дай рушницю.

— Руки! — закричав Дід.

— Хто сказав — "руки"? — оскаженів Жених. — Хто? Оцей нафталін? Увага, зараз буде — правою знизу в щелепу! Стежте за ногами. — І він уже стрибав перед Дідом.

— Зараз він його скалічить, — радісно сказав Батько Жениха.

Всі зупинились біля Жениха й Діда і вичікували.

— Стежте за ногами, — попередив Жених, — удар почнеться звідти.

Дід розгублено чекає.

— Та він уб'є його! — сказала Мати Нареченої.

— Не вб'є, у нас бокс любительський, — зауважив Оптиміст. — Але щелепа може вилетіти.

— Синку, — озвалась Мати Жениха, — краще лівою в печінку, щоб він зразу загнувся.

— Правильно, — згодився Невідомо хто, — метраж стане вільніший. Однаково не хоче тумбочки майструвати.

— Ні, краще по голові…

— По голові не треба, — попередив Дід. — Я не допишу книжку.

— Стежте за ногами! — знову крикнув Жених.

— Зараз він його…

— Дідусю, скільки вам було років? — спитав Оптиміст. — Я завтра статтю про вас писатиму.

— Сімдесят вісім.

— Жах! Давно слід було…

— Що давно?

— Давно слід повне зібрання написати. На чому ви спинились у вашій книзі?

— Як я потрапив у полон і замордував ворожого генерала.

Жених перестав стрибати.

Всі також здивувались.

— У полоні?

— Звичайно. Він у мене дві доби п'ятий куток шукав. І що найдивніше: він мені намалював карту земної кулі й каже: "Все, я більше нічого не знаю". Але цей номер йому не пройшов…

— Стежте за моїми ногами! — знову вигукнув Жених.

— У печінку, сину! В печінку!

— Дочко, дай рушницю!

— Тримайся, дідусю!

Всі галасують, нічого не добереш.

Дід голосно заспівав:

А я їду, а я їду за туманами,

За туманом і за запахом тайги!

— Слухайте, припиніть це! — наказав Хтось Чарівникові. — Тут нічого небаченого нема.

Чарівник глянув на руку… — годинника нема.

— Хто спер мій чарівний годинник?!

— Стежте за ногами!.. — репетував Жених.

— У печінку, синку! В печінку!

— Знизу вгору під сорок п'ять! Знизу вгору під сорок п'ять!

— Гоп зі смиком — це ж бо буду я! Ха-ха…

— Папашо, стріляй! Вогонь, папашо!

— Хто спер годинник?!

А я їду, а я їду за туманами,

За туманом і за запахом тайги!

— Хто взяв годинник? Яка наволоч?

В цьому світі — тру-ля-ля!

Тру-ля-ля!

Тру-ля-ля!

Життя не варте ні гроша!

Ні гроша!

Ні гроша!

— співали Оптиміст і Песиміст.

— Вогонь, папашо!

Хтось і Чарівник силкуються навести лад, але не можуть. Пішли в хід подушки, стільці.

— Знизу вгору під сорок п'ять!

В цей час увійшов Сусід.

Узяв за комір Чарівника, підвів до дверей і дав йому носаком у задницю.

Потім узяв Песиміста й випроводив його таким самим чином. І Оптиміста також. І Хтось подався слідом.

Усі вмовкли. І дивляться одне на одного непорозуміло.

— Тепер давайте так, як це буває насправді — з точки зору нормальних людей.

* * *

— Проходьте, товариші, — сказав Батько Нареченої, — сідайте, будь ласка. За віщо честь така?

Гості (родина Жениха) повсідалися, де кому зручно.

— Діло таке, — озвався Батько Жениха, — прийшли ми, як то кажуть, з дуже делікатним ділом: сватати вашу дочку. І надумали зразу цілою родиною: заразом і познайомимось. Не заперечуєте?

— Але ж тут… як тут заперечиш? — Батько Нареченої засміявся (нормально). — Тут дехто, слід сподіватися, раніше знайомий. Що ж… просимо до столу. Ми, щоправда, не готувались, та якось викрутимось.

— Прошу, дорогі гості, прошу, — сказала Мати Нареченої.

— Е-е! — вигукнув Дід. — Так я ще й на весіллі погуляю!

Всі засміялись і стали сідати до столу.

Кінець