Точка зору - Шукшин Василь
Василь ШУКШИН
ТОЧКА ЗОРУ
Повість-казка
За долами, за горами жило-було двоє юнаків — Песиміст і Оптиміст. Жили вони по сусідству і знай сперечались. Песиміст казав: "Усе в житті кепсько, вульгарно, нецікаво". Оптимістові, навпаки, все надзвичайно подобалось. "Життя — це лиш поривання вперед, це наче стометрівка, — любив казати він. І додавав: — Я, можливо, повторюю загальновідомі істини, та в тім-то й річ, що я не задумуюсь над тим, як треба міркувати про життя, — воно переповнює мене всього, й мені зостається тільки співати". І він часто співав. А Песиміст недобре якось сміявся: "Ка-ка-ка!" — "під Мефістофеля".
— Ви, такі, не знаєте, що таке життя! — голосно кричав Оптиміст. — І ми вас, таких, попереджаємо!..
— Ні, це ви не знаєте, що таке життя! — теж кричав Песиміст. — А ми знаємо. Наша туга виправдана.
— Ти неправий, Алику!
— Ка-ка-ка! — гірко сміявся Алик, Песиміст.
От якось сперечалися вони, сперечались, мало не побились, але знову не дійшли ніякої згоди. Тоді Оптиміст каже:
— Я знаю одного чарівника. Ходімо до нього, він розсудить нас.
— Я знаю, чому ви прийшли до мене, — сказав Чарівник. — Я допоможу вам. Та спершу ви мені — кожен — покажіть життя таким, яким ви його бачите. Тільки тоді я зможу розв'язати вашу суперечку.
— Я згоден! — дзвінко вигукнув Оптиміст.
— Із задоволенням, — сказав Песиміст. — Я вам його покажу. О, я вам його покажу!
— Бачите цей дім? — спитав Чарівник, скривившись від такої надмірної впевненості Песиміста.
— Бачимо!
— Там живе дівчина. Ввечері її прийдуть сватати. Я хочу, щоб кожен із вас показав цю подію в її житті так, як він бачить. Гаразд? — І Чарівник неголосно засміявся.
Сказано як зав'язано. Ввечері вони втрьох прийшли до дівочого житла й сіли навпроти, на лавочці. Чарівник поглянув на годинник.
— Вже час. Хто перший?
— Я! — сказав Песиміст. Його дуже вже брала нетерплячка.
Чарівник дав Песимістові чарівну гілочку і звелів:
— Поведи цією гілочкою й скажи:
"Не ховайтесь, відчинітесь,
Не соромтесь, покажітесь.
Гілочко, гілочко, покажи мені людей, але не такими, якими їх усі бачать, а такими, якими я, ім'ярек, бачу".
Песиміст узяв гілочку, повів нею і сказав:
"Не ховайтесь, відчинітесь,
Не соромтесь, покажітесь.
Гілочко, гілочко, покажи мені людей, але не такими, якими їх усі бачать, а такими, якими я, Алик, бачу".
Тільки він так сказав, стіни житла Нареченої з тріском розкололися. І видно стало: брудна кімната; сім'я Нареченої — сама Наречена, її Мати, Батько й Дід сидять за столом, вечеряють.
Мати Нареченої нахилилась до вуха свекора й сказала:
— Ну й мастак ти пожерти, папашо!
Дід скривився, перепитав:
— Га?
— Їси, кажу, багато, куди до біса!
Старий образився, відсунув тарілку.
За нього заступився син, Батько Нареченої:
— Об'їв він тебе? — крикнув він на жінку.
— А що я таке сказала? — в свою чергу розгнівалась Маги Нареченої. — Хай їсть. Треба тільки міру знати.
Наречена крикнула на вухо Дідові:
— Рубай, дідуню!
Старий присунув тарілку й став похапцем сьорбати.
У цей час по вулиці, простуючи до житла Нареченої, Пройшла група людей — родина Жениха: сам Жених, його Мати, Батько. Й з ними ще хтось — Незрозуміло хто.
— А ту кімнату я однаково перегороджу, й ми там житимемо! — кричав Жених.
— А дулю під носа хочеш? — спитав батько.
— А я кажу: буду!
— А я кажу: ні!
— А я кажу: буду!
— А я кажу: ні!
— А де ж бо він житиме? — спитала чоловіка Мати Жениха. — Інтересний ти теж якийсь.
— Хай де хоче, там і живе, — заявив Батько. — Коли я женився, мені батько теж так сказав: "Як хоч, так і живи".
— Суд розсудить, — із притиском сказав Жених.
— Суд розсудить, — згодився Батько.
Група ввійшла в під'їзд.
А в кімнаті в цей час Мати Нареченої розповідала:
— Ця зараза сьогодні й каже мені на кухні: "Мені, — каже, — хтось гасу підлив у суп". А сама на мене дивиться. Я кажу: "Якщо ти, — кажу, — думаєш, що це я, то ти глибоко помиляєшся, — не з таких. Нас, — кажу, — дев'ятеро душ у сім'ї росло, і всі в люди вибилися, а ти, кажу, одного…"
— Мамашо, а я бачила, — сказала Наречена.
Дід тихенько засміявся.
— Що ти бачила? — суворо спитала Мати.
— Як ти гас підливала.
Дід знову тихенько засміявся. І всі тихенько засміялись. Мати Нареченої також хихикнула.
— Я їй хотіла туди мочалку покласти, та пошкодувала мочалки, — зізналась вона.
В двері постукали.
— Кого там іще чорт несе, — пробурчав Батько й пішов відчиняти.
До кімнати ввійшов Жених зі своєю родиною. Привіталися:
— Привіт!
— Здрастуйте!
— Смачного!
— Здрастуйте!
Тільки двоє промовчали: Дід і Незрозуміло хто. Незрозуміло хто став роззиратися по кімнаті.
— Може, вечеряти з нами? — спитала Мати Нареченої.
— Дякуємо, — сказав Батько Жениха. — У нас діло до вас.
— Яке діло? — спитав Батько Нареченої, буцім не розуміючи, у чім, власне, це діло.
Батько Жениха невдоволено подивився на сина, вийшов на середину кімнати й сказав:
— Ну ось, значить: у вас, ми чули, товар залежався, а в нас покупець дурною маятою мучиться… Значить, треба їх обкрутити, і діло в шляпі. Як у вас із житлоплощею?
— Це ви не туди потрапили! — відрізала Мати Нареченої.
— Як? — Батько Жениха подивився на сина, той подав йому знак рукою: "Туди. Вона просто повиламуватись хоче". — Ні, ми туди потрапили. Ми "не туди" ніколи не потрапляємо.
— Може, й туди, але товар у нас не залежався, — пояснила ображеним тоном Мати Нареченої. — У нас у роду цього не було…
Тут не витримала Наречена.
— Мамо, ну чого ти? Так-о, як ця… Це ж обряд такий, — сказала вона.
— А ти мовчи! — прикрикнула на неї Мати. — Підіжми хвіст і мовчи. Без тебе як-небудь порозуміємось.
— Ви свататися, чи що, прийшли? — нетерпляче спитав Батько Нареченої.
— Свататись.
— Так і кажіть, а то крутять тут…
— А ти й не тямиш! — в'їдливо сказав Батько Жениха.
Незрозуміло хто не звертав ніякої уваги на сватання. Він обдивився кругом, підійшов до старого, запитав:
— Шифоньєр майстрували не самі?
Дід не дочув:
— Га?
— Шифоньєр, кажу, майстрували не самі?
Дід подивився на шифоньєр.
— Ні. Якого дідька я його сам майструватиму?
— А чого це ти до шифоньєра придивляєшся? — спитав Батько Нареченої, підозріливо приглядаючись до незнайомого чоловіка. Той саме уважно обдивлявся тумбочку. На запитання не відповів.
Жених весь час стояв біля дверей. Коли Мати Нареченої сказала дочці: "Підіжми хвіст і мовчи!" — він утупився в неї некліпливими суворими очима. Потім не витримав і сказав:
— Я дико вибачаюсь, та ви, мамашо, теж неправильно висловлюєтесь. — Ви, наприклад, сказали: "Підіжми хвіст". Я не згоден.
Мати Нареченої приємно здивувалася.
— Скажіть, який заступник знайшовся! Вона поки ще моя дочка як хочу, так і розмовляю з нею. От коли вона стане твоєю жінкою, тоді зможеш мені затикати рот.
Жених не відчув у словах майбутньої тещі доброго ставлення до себе, по-дурному вперся:
— А я не згоден! Треба теж вибирати вислови. Я вам теж можу сказати: "Зачиніть піддувало". Ви теж не згодитесь.
Мати Жениха й Батько Жениха засміялися. Зате Мати Нареченої і Батько Нареченої недобре посуворішали.
— Ні, чому, — сказав Батько Нареченої, — я просто за такі слова в лоб дам разок, і все.
Жених поблажливо посміхнувся, а Наречена хихикнула.
— Папашо, — сказала вона радісно, — адже він першорозрядник із боксу. В нього удар — двісті п'ятдесят кеге.
Батько Нареченої прикусив язика.
— А тумбочки теж майстрували не самі? — запитав Невідомо хто в Діда.
— Га?
— Тумбочки, кажу…
Дід поглянув на тумбочки:
— Ні.
— Ну гаразд, — сказав Батько Жениха, — це все пусті балачки. Як у вас із житлоплощею? Тільки не тягніть кота за хвіст.
Тут несподівано вибухнув Дід.
— Це неподобство! — вигукнув він. — До чого тут житлоплоща, коли вони кохають одне одного?
Всі здивувалися.
— Ти що, з глузду зсунувся? — спитав Батько Нареченої. — Чи зірвався з одного місця?
— Прокинувся, — шпигнула Мати Нареченої. —Чого ти лізеш не в своє діло? Твоє місце знаєш де?.. Сказати?
— Я правильно кажу. Спершу треба наречену спитати: згодна вона чи ні. Ти згодна, внучко, за цього дурня?
Жених знову поблажливо всміхнувся. Одначе всі подивились на Наречену.
У цей час як на гріх увійшла Сусідка, підстаркувата дівка. Глипнула очима туди-сюди і вмить утямила, що тут відбувається.
— О, у вас гості? — сказала вона, всміхаючись. — Вибачте, будь ласка, я тільки хотіла праску попросити. Катре, — до Нареченої, — дай мені, будь ласкава, праску.
Катря надумала зіграти на Сусідку, подумала поставити на кухні невеликий нерукотворний пам'ятник собі: надумала вбити Сусідку.
— Я ще не знаю, — сказала вона, знітившись. — Я ще думаю. Взагалі, мені ще рано заміж.
Всі сторопіли. Запала ніякова пауза.
— Так? — спитав Жених. — Може, нам краще розійтись, як у морі кораблям? Щоб без теревенів?..
Знову пауза. Мить важка, огидна.
— Катре, — обізвалася Сусідка. — Я по праску… Вибачте, будьте ласкаві.
Ніхто на неї не звернув уваги. Катрі тим більш було не до праски. Дід звівся, знайшов праску, подав Сусідці. Та вийшла. Незрозуміло хто зупинив Діда й мовив:
— Цікаво, а етажерку…
— Йди до дідька! — розгнівався старий. — Я не столярі Я машиністом був — ту-ту!.. Зрозумів?
— Чого ви кричите? Я ж не глухий, як дехто тут.
— Ні, я хочу зрозуміти — в якому смислі треба розуміти: "Мені ще рано заміж"? — спитав Жених.
— Та в такому самому… — Наречена зрозуміла, що зморозила дурницю, розгубилась.
— У якому "в такому самому"?
— Та в такому самому. Й нічого до мене чіплятися. — Вона мало не плакала з відчаю.
— Я все зрозумів, — сказав Жених. — Ходімо, рідня.
— Посмішили людей і ходімо? Так тільки коміки чинять, — сказала Мати Нареченої.
— Я, може, пожартувала, — спробувала врятувати становище Наречена. — Я, може, просто так сказала.
— Нічого собі жарти! — вигукнув Жених. — Я теж можу сказати: "Мені ще рано женитись, я ще не нагулявся". Цікаво, сподобається тобі це? Не сподобається, більш ніж певен.
— Вона не хотіла так сказати, — мовила Мати Нареченої.
— А як вона хотіла сказати?! Я не дурень, як натякає ваш глушман, я розумію, як вона сказала.
— Вона — дівчина й повинна бути скромною, — встряв до неприємної розмови Батько Нареченої. — Мало, що вона згодна! Вона повинна казати, що не згода.
— Я тільки сказала: я подумаю.
— Знаєте!.. — заревів Жених. — Знаємо ми ці коники! Сьогодні — подумаю, а завтра — хихоньки з сусідом.