Точка зору - Шукшин Василь

Василь ШУКШИН

ТОЧКА ЗОРУ

Повість-казка

За долами, за горами жило-було двоє юнаків — Песиміст і Оптиміст. Жили вони по сусідству і знай сперечались. Песиміст казав: "Усе в житті кепсько, вульгарно, нецікаво". Оптимістові, навпаки, все надзвичайно подобалось. "Життя — це лиш поривання вперед, це наче стометрівка, — любив казати він. І додавав: — Я, можливо, повторюю загальновідомі істини, та в тім-то й річ, що я не задумуюсь над тим, як треба міркувати про життя, — воно переповнює мене всього, й мені зостається тільки співати". І він часто співав. А Песиміст недобре якось сміявся: "Ка-ка-ка!" — "під Мефістофеля".

— Ви, такі, не знаєте, що таке життя! — голосно кричав Оптиміст. — І ми вас, таких, попереджаємо!..

— Ні, це ви не знаєте, що таке життя! — теж кричав Песиміст. — А ми знаємо. Наша туга виправдана.

— Ти неправий, Алику!

— Ка-ка-ка! — гірко сміявся Алик, Песиміст.

От якось сперечалися вони, сперечались, мало не побились, але знову не дійшли ніякої згоди. Тоді Оптиміст каже:

— Я знаю одного чарівника. Ходімо до нього, він розсудить нас.

— Я знаю, чому ви прийшли до мене, — сказав Чарівник. — Я допоможу вам. Та спершу ви мені — кожен — покажіть життя таким, яким ви його бачите. Тільки тоді я зможу розв'язати вашу суперечку.

— Я згоден! — дзвінко вигукнув Оптиміст.

— Із задоволенням, — сказав Песиміст. — Я вам його покажу. О, я вам його покажу!

— Бачите цей дім? — спитав Чарівник, скривившись від такої надмірної впевненості Песиміста.

— Бачимо!

— Там живе дівчина. Ввечері її прийдуть сватати. Я хочу, щоб кожен із вас показав цю подію в її житті так, як він бачить. Гаразд? — І Чарівник неголосно засміявся.

Сказано як зав'язано. Ввечері вони втрьох прийшли до дівочого житла й сіли навпроти, на лавочці. Чарівник поглянув на годинник.

— Вже час. Хто перший?

— Я! — сказав Песиміст. Його дуже вже брала нетерплячка.

Чарівник дав Песимістові чарівну гілочку і звелів:

— Поведи цією гілочкою й скажи:

"Не ховайтесь, відчинітесь,

Не соромтесь, покажітесь.

Гілочко, гілочко, покажи мені людей, але не такими, якими їх усі бачать, а такими, якими я, ім'ярек, бачу".

Песиміст узяв гілочку, повів нею і сказав:

"Не ховайтесь, відчинітесь,

Не соромтесь, покажітесь.

Гілочко, гілочко, покажи мені людей, але не такими, якими їх усі бачать, а такими, якими я, Алик, бачу".

Тільки він так сказав, стіни житла Нареченої з тріском розкололися. І видно стало: брудна кімната; сім'я Нареченої — сама Наречена, її Мати, Батько й Дід сидять за столом, вечеряють.

Мати Нареченої нахилилась до вуха свекора й сказала:

— Ну й мастак ти пожерти, папашо!

Дід скривився, перепитав:

— Га?

— Їси, кажу, багато, куди до біса!

Старий образився, відсунув тарілку.

За нього заступився син, Батько Нареченої:

— Об'їв він тебе? — крикнув він на жінку.

— А що я таке сказала? — в свою чергу розгнівалась Маги Нареченої. — Хай їсть. Треба тільки міру знати.

Наречена крикнула на вухо Дідові:

— Рубай, дідуню!

Старий присунув тарілку й став похапцем сьорбати.

У цей час по вулиці, простуючи до житла Нареченої, Пройшла група людей — родина Жениха: сам Жених, його Мати, Батько. Й з ними ще хтось — Незрозуміло хто.

— А ту кімнату я однаково перегороджу, й ми там житимемо! — кричав Жених.

— А дулю під носа хочеш? — спитав батько.

— А я кажу: буду!

— А я кажу: ні!

— А я кажу: буду!

— А я кажу: ні!

— А де ж бо він житиме? — спитала чоловіка Мати Жениха. — Інтересний ти теж якийсь.

— Хай де хоче, там і живе, — заявив Батько. — Коли я женився, мені батько теж так сказав: "Як хоч, так і живи".

— Суд розсудить, — із притиском сказав Жених.

— Суд розсудить, — згодився Батько.

Група ввійшла в під'їзд.

А в кімнаті в цей час Мати Нареченої розповідала:

— Ця зараза сьогодні й каже мені на кухні: "Мені, — каже, — хтось гасу підлив у суп". А сама на мене дивиться. Я кажу: "Якщо ти, — кажу, — думаєш, що це я, то ти глибоко помиляєшся, — не з таких. Нас, — кажу, — дев'ятеро душ у сім'ї росло, і всі в люди вибилися, а ти, кажу, одного…"

— Мамашо, а я бачила, — сказала Наречена.

Дід тихенько засміявся.

— Що ти бачила? — суворо спитала Мати.

— Як ти гас підливала.

Дід знову тихенько засміявся. І всі тихенько засміялись. Мати Нареченої також хихикнула.

— Я їй хотіла туди мочалку покласти, та пошкодувала мочалки, — зізналась вона.

В двері постукали.

— Кого там іще чорт несе, — пробурчав Батько й пішов відчиняти.

До кімнати ввійшов Жених зі своєю родиною. Привіталися:

— Привіт!

— Здрастуйте!

— Смачного!

— Здрастуйте!

Тільки двоє промовчали: Дід і Незрозуміло хто. Незрозуміло хто став роззиратися по кімнаті.

— Може, вечеряти з нами? — спитала Мати Нареченої.

— Дякуємо, — сказав Батько Жениха. — У нас діло до вас.

— Яке діло? — спитав Батько Нареченої, буцім не розуміючи, у чім, власне, це діло.

Батько Жениха невдоволено подивився на сина, вийшов на середину кімнати й сказав:

— Ну ось, значить: у вас, ми чули, товар залежався, а в нас покупець дурною маятою мучиться… Значить, треба їх обкрутити, і діло в шляпі. Як у вас із житлоплощею?

— Це ви не туди потрапили! — відрізала Мати Нареченої.

— Як? — Батько Жениха подивився на сина, той подав йому знак рукою: "Туди. Вона просто повиламуватись хоче". — Ні, ми туди потрапили. Ми "не туди" ніколи не потрапляємо.

— Може, й туди, але товар у нас не залежався, — пояснила ображеним тоном Мати Нареченої. — У нас у роду цього не було…

Тут не витримала Наречена.

— Мамо, ну чого ти? Так-о, як ця… Це ж обряд такий, — сказала вона.

— А ти мовчи! — прикрикнула на неї Мати. — Підіжми хвіст і мовчи. Без тебе як-небудь порозуміємось.

— Ви свататися, чи що, прийшли? — нетерпляче спитав Батько Нареченої.

— Свататись.

— Так і кажіть, а то крутять тут…

— А ти й не тямиш! — в'їдливо сказав Батько Жениха.

Незрозуміло хто не звертав ніякої уваги на сватання. Він обдивився кругом, підійшов до старого, запитав:

— Шифоньєр майстрували не самі?

Дід не дочув:

— Га?

— Шифоньєр, кажу, майстрували не самі?

Дід подивився на шифоньєр.

— Ні. Якого дідька я його сам майструватиму?

— А чого це ти до шифоньєра придивляєшся? — спитав Батько Нареченої, підозріливо приглядаючись до незнайомого чоловіка. Той саме уважно обдивлявся тумбочку. На запитання не відповів.

Жених весь час стояв біля дверей. Коли Мати Нареченої сказала дочці: "Підіжми хвіст і мовчи!" — він утупився в неї некліпливими суворими очима. Потім не витримав і сказав:

— Я дико вибачаюсь, та ви, мамашо, теж неправильно висловлюєтесь. — Ви, наприклад, сказали: "Підіжми хвіст". Я не згоден.

Мати Нареченої приємно здивувалася.

— Скажіть, який заступник знайшовся! Вона поки ще моя дочка як хочу, так і розмовляю з нею. От коли вона стане твоєю жінкою, тоді зможеш мені затикати рот.

Жених не відчув у словах майбутньої тещі доброго ставлення до себе, по-дурному вперся:

— А я не згоден! Треба теж вибирати вислови. Я вам теж можу сказати: "Зачиніть піддувало". Ви теж не згодитесь.

Мати Жениха й Батько Жениха засміялися. Зате Мати Нареченої і Батько Нареченої недобре посуворішали.

— Ні, чому, — сказав Батько Нареченої, — я просто за такі слова в лоб дам разок, і все.

Жених поблажливо посміхнувся, а Наречена хихикнула.

— Папашо, — сказала вона радісно, — адже він першорозрядник із боксу. В нього удар — двісті п'ятдесят кеге.

Батько Нареченої прикусив язика.

— А тумбочки теж майстрували не самі? — запитав Невідомо хто в Діда.

— Га?

— Тумбочки, кажу…

Дід поглянув на тумбочки:

— Ні.

— Ну гаразд, — сказав Батько Жениха, — це все пусті балачки. Як у вас із житлоплощею? Тільки не тягніть кота за хвіст.

Тут несподівано вибухнув Дід.

— Це неподобство! — вигукнув він. — До чого тут житлоплоща, коли вони кохають одне одного?

Всі здивувалися.

— Ти що, з глузду зсунувся? — спитав Батько Нареченої. — Чи зірвався з одного місця?

— Прокинувся, — шпигнула Мати Нареченої. —Чого ти лізеш не в своє діло? Твоє місце знаєш де?.. Сказати?

— Я правильно кажу. Спершу треба наречену спитати: згодна вона чи ні. Ти згодна, внучко, за цього дурня?

Жених знову поблажливо всміхнувся. Одначе всі подивились на Наречену.

У цей час як на гріх увійшла Сусідка, підстаркувата дівка. Глипнула очима туди-сюди і вмить утямила, що тут відбувається.

— О, у вас гості? — сказала вона, всміхаючись. — Вибачте, будь ласка, я тільки хотіла праску попросити. Катре, — до Нареченої, — дай мені, будь ласкава, праску.

Катря надумала зіграти на Сусідку, подумала поставити на кухні невеликий нерукотворний пам'ятник собі: надумала вбити Сусідку.

— Я ще не знаю, — сказала вона, знітившись. — Я ще думаю. Взагалі, мені ще рано заміж.

Всі сторопіли. Запала ніякова пауза.

— Так? — спитав Жених. — Може, нам краще розійтись, як у морі кораблям? Щоб без теревенів?..

Знову пауза. Мить важка, огидна.

— Катре, — обізвалася Сусідка. — Я по праску… Вибачте, будьте ласкаві.

Ніхто на неї не звернув уваги. Катрі тим більш було не до праски. Дід звівся, знайшов праску, подав Сусідці. Та вийшла. Незрозуміло хто зупинив Діда й мовив:

— Цікаво, а етажерку…

— Йди до дідька! — розгнівався старий. — Я не столярі Я машиністом був — ту-ту!.. Зрозумів?

— Чого ви кричите? Я ж не глухий, як дехто тут.

— Ні, я хочу зрозуміти — в якому смислі треба розуміти: "Мені ще рано заміж"? — спитав Жених.

— Та в такому самому… — Наречена зрозуміла, що зморозила дурницю, розгубилась.

— У якому "в такому самому"?

— Та в такому самому. Й нічого до мене чіплятися. — Вона мало не плакала з відчаю.

— Я все зрозумів, — сказав Жених. — Ходімо, рідня.

— Посмішили людей і ходімо? Так тільки коміки чинять, — сказала Мати Нареченої.

— Я, може, пожартувала, — спробувала врятувати становище Наречена. — Я, може, просто так сказала.

— Нічого собі жарти! — вигукнув Жених. — Я теж можу сказати: "Мені ще рано женитись, я ще не нагулявся". Цікаво, сподобається тобі це? Не сподобається, більш ніж певен.

— Вона не хотіла так сказати, — мовила Мати Нареченої.

— А як вона хотіла сказати?! Я не дурень, як натякає ваш глушман, я розумію, як вона сказала.

— Вона — дівчина й повинна бути скромною, — встряв до неприємної розмови Батько Нареченої. — Мало, що вона згодна! Вона повинна казати, що не згода.

— Я тільки сказала: я подумаю.

— Знаєте!.. — заревів Жених. — Знаємо ми ці коники! Сьогодні — подумаю, а завтра — хихоньки з сусідом.