Точка зору - Шукшин Василь
Ось тому ти й бачиш подеколи: людина їде в необжитий район, а замислена. Чому, спитаєте? Про що замислилась? Чи ти залишив тут щось, що дає тобі підстави задумуватись? Квартиру з вигодами? Рідних і друзів?.. А там тебе чекає намет! Там тебе чекають бурани, ведмеді, вовки!.. Постає питання: а що краще? Що краще: зручна квартира чи намет із ведмедем?
— Я розумію, що ви хочете сказати. Звичайно, намет із ведмедем краще. Але їдуть-бо вони зводити будинки із зручними квартирами. Цього теж не можна забувати. Значить, ведмідь не вічний?
Хтось підніс догори палець, хитро примружився.
— Ведмідь, на жаль, не вічний, — згодився Оптиміст. — Та це не повинно нас стримувати: закінчаться труднощі — ми їх вигадаємо!
— Це ви точно сказали. Це як в око вліпили.
— Я завжди кажу в самісіньке око, хоча й не вмію говорити і завжди хвилююсь. Еге ж, так про що ми? Ага, про юнака, який їде в необжитий район і сидить там у вагоні задуманий.
— Ні, ми повели мову про ведмедів. І я хотів запитати вас у зв'язку з цим: ось, скажімо, вийшли ви ранком з намету, а за десять кроків стоїть ведмідь. Звичайний бурий ведмідь середнього розміру. Ваші дії?
Оптиміст трохи подумав.
— Пісня! — вигукнув він. — Я заспівую бадьору пісню і йду від намету. Ведмідь слухає і йде за мною. Таким чином я відводжу його від намету, в якому сплять мої товариші, і вони ніколи не довідаються, яка небезпека чигала на них того ранку. Я йду тайгою і співаю. Ведмідь іде за мною. Я стомлююсь іти, стомлююся співати, та я йду й співаю. Потім я повзу й співаю. Потім я перестав повзти й співати. Ведмідь підходить до мене, і я бачу в його звіриних очах захоплення й подив…
— Так, правильно. Ще одне запитання: ви йдете з товаришем тайгою. Ви заблукали. У вас обмаль продуктів. Ви все ділите навпіл і йдете далі…
— Стоп! — вигукнув Оптиміст. — По-перше, я не стану ділити продукти навпіл — я віддам товаришеві все.
— Я знав, що ви так скажете. Тому ще одне запитання: а якщо ваш товариш вчинить так само?
— Тоді ми викидаємо харчі і йдемо далі.
— Правильно. Вас не зловиш.
— Та вже якось там.
— Останнє запитання: ви виходите з тайги?
— Безперечно!
— Ви готові до труднощів, хлопче!
— Помацайте! — Оптиміст дав помацати свої біцепси. Хтось помацав.
— Так, ви готові до труднощів. У цьому я ще й ще раз переконуюсь.
— Я готовий до всяких труднощів.
— Отже, ви їдете в Сибір?
— Я повторюю: я готовий до всяких труднощів і злигоднів, та їх у нас нема. Намет із ведмедем — це, самі розумієте, не труднощі. Значить?..
Хтось не здогадується, що — "значить".
Оптиміст усміхається:
— Ну?.. Я готовий до труднощів, та їх нема, — значить?.. Логіка, логіка!
— Не можу здогадатись. — Хтось ізніяковів.
Оптиміст терпляче пояснює:
— До труднощів я готовий. Так? Але труднощів нема. Намет, бурани і ведмеді не труднощі. Значить?..
— Слово честі, не можу…
— Значить, я не їду в Сибір! — голосно й весело сказав Оптиміст.
Обидва щиро сміються.
— Браво, хлопче! Двадцять копійок з мене. А в чарівники до нас не хочете піти працювати? У нас є деякі труднощі.
— Ваші труднощі — це теж не труднощі, — сказав Оптиміст. — Я їх, до речі, не знаю й не хочу знати. Життя йде вперед. І як поїзд проминає невеличкий полустанок, не зупиняючись на ньому, так і життя гримить мимо ваших, наприклад, труднощів, не звертаючи на них уваги. Значить?…
Хтось знову вагається.
Оптиміст вирішив пояснити предметно.
— Ось полустанок — тобто ваші труднощі. — Поклав на стіл коробку сірників. — Так? Ось — життя… — Хотів узяти наган, та Хтось ніяково сховав його. Оптиміст узяв протокол, згорнув дудкою. — Ось — життя, яке стрімко пролітає мимо. — Показав. — Тепер: я займаюся вашими труднощами… — Тицьнув у коробку пальцем. — А життя — дивіться! — гримить мимо. Значить? Логіка?..
— Не розумію. — Хтось знову вагається.
— Значить, я не йду до вас працювати!
Знову весело засміялись.
— Ловко ви мене, — сказав Хтось.
— Якщо я піду до вас працювати, значить, я зостанусь на полустанку, і життя гримітиме повз мене. А я хочу весь час линути вперед. І я лину.
— Стоп! Зараз я вгадаю вашу професію, — сказав Хтось.
— Не вгадати.
— Вгадаю!
— Нізащо!
Хтось пильно подивився на Оптиміста:
— Пілот.
Оптиміст заперечливо похитав головою.
— Ви занадто буквально зрозуміли поривання вперед. Пілот — це механічне поривання.
— Геолог!
— Геолог — це поривання в глибину, а не вперед.
— Викладач історії!
— Ну, це зовсім не те. Історія — це…
— Ні, ні, це справді не те. Зараз, зараз…
Оптиміст усміхається, чекає:
— Ну?..
— Зараз, зараз… Поет?
— Близько, та не те.
— Чорт забери! Зараз, зараз… Сутенер! Тобто… Тьху, чорт… не те хотів сказати, вибачте, будь ласка. — Хтось почервонів.
— Нічого, — великодушно сказав Оптиміст.
— Я хотів сказати — зв'язківець!
— Не те.
— Тоді не знаю. Пас.
— Ви взялися за непосильне завдання. Мою професію визначити неможливо.
— Чому?
— Тому що в мене нема ніякої професії.
Хтось — наче покотом його покотило:
— Ну, ловко ж ви мене!.. Ха-ха-ха!.. А що ви робите?
— Нічого, в тім-то й річ.
— Як?
— Так. Як правило, лежу на дивані чи прогулююсь вулицею.
— Та ви ж бо сказали, що ви весь час пориваєтесь вперед!
— Так, я лежу й пориваюсь. Розумієте?
— ???
— Ну, я лежу і водночас лечу вперед! Невже ви собі не можете уявити цього? І це після ейнштейнівської теорії?
— Якось важко, знаєте… Не можу, знаєте, відчути цього явища.
— Душею! Серцем! Помислами пориваюсь!
— A-а, ось тепер зрозумів…
У цю мить вікна кабінету самі відчинились, з вулиці увірвався вихор, вихопив з рук Оптиміста чарівний листок і виніс у вікно.
— Так ви, значить, ніде не працюєте? — суворо запитав Хтось. Він обернувся на стомленого, в літах.
— Ні.
— І не бажаєте працювати?
— Працювати — значить не пориватися вперед. Правильно? Значить?..
— Попросіть другого сюди, — наказав Хтось.
Та двері самі відчинились, увійшли Чарівник і Песиміст. Песиміст одразу гаркнув на Оптиміста:
— Стоного!.. Де чарівний листок?! Зараз я битиму тебе…
Чарівник зупинив його твердою рукою:
— Спокійно.
— Ви бачили покидьків, які нікуди не пориваються?! — закричав Оптиміст. — Ось один з них. Дозвольте ваш наган, на хвилинку: я його цокну.
— Спокійно! — знову сказав Чарівник. — Сядьте. Листок у мене, ви його не одержите.
— Але ж він спотворив картину життя!
— Ні, де ти її спотворив!
— Спокійно! — ще раз сказав Чарівник. — Бо інакше я оберну вас на баранів, і ми з замом зготуємо з вас шашлики. — Чарівнику самому сподобався цей жарт, і він засміявся: — Ги-ги-ги…
Песиміст і Оптиміст не засміялись.
Чарівник схрестив руки й довго ходив по кабінету. Він думав.
— Ви обоє спотворили картину життя, — сказав він. — Ви обоє перейшли межу. А смисл у тому, щоб… — Він знову заглибився в свої думи.
— В чому смисл? — запитав Оптиміст. — Бо я хвилююсь.
— Смисл у тому, щоб… Заманлива ідея, чорт забери! — Чарівник знову заглибився в думи.
— Де у вас туалет? — тихо спитав його Оптиміст.
— У коридор і ліворуч. Швидше там, я зараз виголошуватиму смисл — щось нове.
— Побоюєтесь, що втечу? Принципово не піду. Я краще тут…
— У чому смисл? — нетерпляче запитав Песиміст.
— Смисл у тому, — урочисто мовив Чарівник, — щоб об'єднати обидві ці точки зору і в результаті напруженого філософського акту народити — третю! Га? Спробуємо?
— Як? — здивувалися всі.
— Так. Я переводжу свій чарівний годинник… Є. Відбувається сватання. Родина Нареченої така, якою її бачить наш Оптиміст. Родина Жениха така — як бачить Песиміст.
— Ура! — закричали Песиміст і Оптиміст. Узялися за руки й стали танцювати:
В цьому світі — тру-ля-ля!
тру-ля-ля!
тру-ля-ля!
Життя не варте ні гроша!
ні гроша!
ні гроша!
— Вперед, шибеники! — скомандував Чарівник. — Усі ходімте. Ми побачимо зараз щось нове.
А в цей час у будинку Нареченої коїлося щось неймовірне.
Дід читав Незрозуміло кому свою книжку:
— …Тут я взяв гвинтівку й тарахнув його. Голубі мізки свиснули на парапет і драглями довго здригались. У цю мить вона вийшла з кімнати і підвела свою гадючу голівку, намагаючись справити зворотне враження. Я почав клацати затвором, відчуваючи, що мене всього обволікує. "Одержуй!" — сказав я і її теж тарахнув. "Гук! Гук! Гук!" — розляглося по всіх кімнатах.
— Скільки метрів? — спитав Незрозуміло хто.
— Де?
— Квартира?
— Не знаю.
— А навіщо пишеш? Тумбочки краще майструй.
В іншому кутку Жених навчав Батька Нареченої боксу. Обмотав кулак рушником і показував прийоми.
— Крюк! — кричав розпашілий Жених. — Оп!
Батько Нареченої відлетів до стіни.
Батько Жениха повів його знову до вікна.
— Удар, га?..
— Прекрасний удар! Ось я пам'ятаю, коли їхав на Крайню Північ…
— Постривай ти зі своєю Північчю! Ставай.
— Ви легше його, — сказала Мати Нареченої. — Бо струс буде.
— Який струс! — вигукнув Батько Нареченої. — Треба — значить, треба!
— Він мені одного разу як засвітив, — згадав Батько Жениха, — я тиждень на кварц ходив. Ану, синку, як ти мене тоді?.. Ану, йому теж так!
— Прямою правою? — запитав поважний Жених.
— Я не бачив. У мене тоді іскри з очей посипались.
Усі засміялись.
— Як образно! — сказала Наречена. — "Іскри посипались…" Яка все-таки російська мова!..
— Це — правою в лоб, знизу, — згадав Жених. — Це робиться так… Нагни голову!
Батько Нареченої слухняно нагнув голову:
— Єсть.
— Нижче.
— Єсть.
— Стежте за моєю правою ногою… Ось що вона робить… Удар піде звідти.
Всі завмерли і стежили за правою ногою Жениха. Він стрибав.
— Оп! — сказав Жених, і Батько Нареченої полетів у куток.
— Усе, нокаут, — сказав Жених.
Справді, Батько Нареченої не зводився. Його стали приводити до тями.
— Ти захопився, Андж, — сказала Наречена.
— Якби я захопився, тут би давно вже нікого не було. Ми якось із дружком пішли до одних знайомих. А дружок із жінкою був. А там один фраєр був. Ну, ми їх заскочили в туалеті. Ось там я захопився! Стали фраєра в унітаз пхати, він не лізе…
— Принципово не лізе чи просто не може? — спитала Мати Нареченої.
— Не хоче!
— А ви?
— Ми зняли з нього костюм і пустили в самій шляпі. Він о другій годині ночі голий кігті рвав.
— Це ж неетично, Андж.
— Га? — запитав Жених.
— Неетично.
— Зате — голий! І швидкість пристойна.
— Я розумію твоє захоплення швидкістю, Андж, та згодься: гола людина о другій годині ночі… Ти можеш заперечити: а як же Високе Відродження?..
— Вони не встигли, — сказав Жених.
— Тобто?
— Ми прийшли раніше.
— Я кажу про Відродження…
— Я теж.