Подробиці життя Микити Воронцова - Стругацькі Брати (Аркадій і Борис)

ВОРОНЦОВИМ ПИСЬМЕННИКОВІ Й ЖУРНАЛІСТОВІ ОЛЕКСІЮ Т

— Скажіть, що ви відчуваєте при воскресінні?

— Біль. А потім кілька днів тугу й жах.

— Чому ж тугу й жах?

— Бо всякий раз попереду війна, всесвітнє злодійство, вселенські дурниці, і через усе це мені неминуче належить пройти.

— Неминуче? Кожного разу?

— Так. Це обставини капітальні, вони складають неодмінне тло кожного життя.

— А ви ніколи не намагалися їх запобігти? Когось попереджати, писати листи, виступати десь?

— Було колись. Дуже давно, тисячу років тому, мабуть. Пам'ятаю вже досить смутно. Ні, нічого не виходило. Доводилося навіть кінчати самогубством. Одного разу погнив у концтаборі. Три рази мене розстріляли, а одного разу вбили прямо на вулиці залізними прутами, хвилин десять убивали, було дуже тяжко. "Бо ж ясновидців — втім, як і очевидців, — в усі віки палили люди на вогнищах…" А я був в одній особі і ясновидець, і очевидець. Ні, що одна людина нічого не може, це я завжди знав, але іноді просто не витримував.

— Зрозуміло. Це про обставини, як ви виражаєтеся, капітальні. Але в звичайних, життєвих… Я б, наприклад, якби знав заздалегідь, свого батька врятував. Просто того дня не випустив би його з дому, замкнув би в квартирі.

— І це даремно. Життєві обставини зазвичай у кожному житті складаються по-різному. У вас з батьком що сталося?

— Потрапив під вантажівку.

— Ну, а в іншому житті ця вантажівка з вашим батьком не зустрілася б. Або хвилиною раніше проїхала, або пізніше, а то і взагалі ще за місяць до того розбилася б і пішла в металобрухт. Я в минулому житті на Віроньці Корнєєвій одружився, а в цій зустрівся з нею, коли вона вже заміж вийшла і дочку народила.

— Але родимка у неї…

— А родимка, мабуть, виникає з обставин теж капітального плану, хіба що не політичних.

— Пробачте, ми відволіклися. Значить, в особистому плані нікого ні про що не можна попередити, утримати від згубного, запобігти нещастю?

— Марно. Судіть самі. Я попереджаю Федю, чоловіка своєї сестри Серафими, що його уб'ють під Харковом. Що ж йому робити, дезертирувати? Проситися на інший фронт? Пустити собі кулю в лоб на зло пророцтву? Я вже не говорю про те, що він мені, звичайно, не дуже-то вірив. І я вже не говорю про те, що його вбивають під Харковом тільки в останніх п'яти моїх життях, а за двісті років до цього він регулярно помирав зовсім іншою смертю.

— Цей, напевно, тяжкий тягар — безсиле знання.

— Правда. Іноді я відчуваю його як нестерпне. Буває, дуже хочеться померти по-справжньому, як інші…

— Але ж є й радощі у вашому положенні!

— Так, звичайно, і можу завірити, що ніхто з вас не радіє своїм радощам так, як я своїм.

— Якщо можна, розкажіть детально.

— Не буду я детально. Все одно ви не зрозумієте.

— Вино, любов, подорожі?

— Це насолоди, а не радощі. Насолоди у нас з вами одні й ті самі. Радощі різні.

— Скажіть, це не випадково, що ви перед смертю не знищили свій щоденник?

— Ні. І не випадково, як я обставив свою смерть.

— Ви хочете сказати…

— Мій щоденник мав потрапити в руки не до моєї преподобної курки-племінниці, а до слідчого міської прокуратури Варахасія Щ.

— Дякую вам. До зустрічі в нашому наступному житті".

. . . .

— Як це тобі? — вимовив Олексій Т. самовдоволено.

— Надзвичайно нерівний стиль, — відгукнувся Варахасій Щ. — Відразу видно, що не людина писала. Почне так, як слід, а кінчить собачиною. Втім, все ж це голос не хлопчика, але чоловіка. Якби ти частіше…

Бог знає, яку раду збирався дати Варахасій своєму приятелеві, але тут затренькав дверний дзвінок. Варахасій вийшов в передпокій і повернувся, розгортаючи телеграму.

— "Доїхали влаштувалися благополучно, — прочитав він уголос, — цілуємо коханого чоловіка татуся Саша Глаша Даша".

Варахасій солодко позіхнув і потягнувся.

— От і прекрасно, — сказав він. — Ходімо спати. Постелю тобі в кабінеті, не заперечуєш? Славно, усе ж таки, що сьогодні не працювати. І міжсобойчик вийшов на славу, як ти знаходиш?

— На славу, — погодився Олексій.

Він теж солодко позіхнув і раптом закрив рот, стукнувши зубами. Він увесь здригався.

— Знаєш, — вимовив він хрипким шепотом, — як на мене,і так краще до бісів в пекло, ніж назад…

Варахасій промовчав. Можливо, він не розчув.

СТРУГАЦКИЙ А., СТРУГАЦКИЙ Б. Собрание сочинений в 10 томах. — Том 10. — Донецк.: Сталкер; СПб: Terra Fantastica, 2001. — 752 с.

© HOCHLANDER, переклад з російської, 2017.

Примітки

1

Твір опублікований під псевдонімом "С. Ярославцев".

2

Вірші Миколи Даниловича Томенка (нар. 25.05.1937 р.).