Населений острів - Стругацькі Брати (Аркадій і Борис)

Максим, як завжди, привітався; йому, як завжди, не відповіли. Двері в лабораторію лишилися прочиненими; звідтіля долинав гучний, роздратований голос Бегемота і дзвінке клацання ввімкненого ментоскопа. Максим підійшов до вікна, якийсь час дивився на туманний, мокрий краєвид, на лісисту рівнину, розсічену стрічкою автостради, на високу металеву башту, що ледь видніла в тумані, відтак занудьгував і, не чекаючи запрошення, зайшов у лабораторію.

Тут, як завше, приємно пахло озоном, мерехтіли дублюючі екрани, голомозий заморений асистент (ім'я мав таке, що його неможливо було запам'ятати, а прізвисько — Торшер) вдавав, ніби настроює апаратуру, і з цікавістю прислухався до чвари. У лабораторії мала місце чвара.

У кріслі Бегемота, за столом Бегемота, сидів незнайомець з квадратним обличчям, що помітно лущилося, і червоними набряклими очима. Бегемот стояв перед ним, розчепіривши ноги, впершись руками в боки і трохи пригнувшись. Він горлав. Шия у нього була сиза, лисина пломеніла західним пурпуром, з рота навсібіч летіла слина. Намагаючись не привертати до себе уваги, Максим тихенько пройшов до свого робочого місця і неголосно привітався з асистентом. Торшер — особа нервова, засмикана — пойнятий жахом відскочив і підсковзнувся на товстому кабелі. Максим ледве встиг підхопити його за плечі, і бідолашний Торшер обважнів, закотивши очі. Ні кровинки не зосталося в його обличчі. Дивна це була людина: він до судом боявся Максима. Звідкілясь нечутно вродилася Риба з відкоркованим флакончиком, який вона миттю піднесла до Торшерового носа. Торшер гикнув і ожив. Перше ніж він знову впав у небуття, Максим приставив його до залізної шафи і квапливо відійшов.

Він сів у стендове крісло і спостеріг, що незнайомець облишив слухати Бегемота й уважно роздивляється його, Максима. Максим привітно усміхнувся. Незнайомець злегенька нахилив голову. Нараз Бегемот з жахливим тріском гепнув кулаком по столу і схопився за телефонний апарат. Скориставшись паузою, незнайомець зронив кілька слів, з яких Максим розібрав лише "треба" і "не треба", взяв зі столу аркуш цупкого блакитнуватого паперу з яскраво-зеленим краєчком і помахав ним у повітрі перед обличчям Бегемота. Бегемот досадливо відмахнувся і тої ж миті заходився гавкати в телефон. "Треба", "не треба" і незрозуміле "масаракш" сипалися з нього як з рога достатку, і ще Максим уловив слово "вікно". Все скінчилося тим, що Бегемот роздратовано пожбурив навушник, ще кілька разів гаркнув на незнайомця, заплювавши його з голови до ніг, і викотився, хряснувши дверима.

Тоді незнайомець обтер обличчя носовичком, підвівся з крісла, відкрив довгу пласку коробку, що лежала на підвіконні, і видобув з неї якийсь темний одяг.

— Ідіть сюди, — сказав він Максимові. — Вдягайтесь. Максим озирнувся на Рибу.

— Ідіть, — сказала Риба. — Вдягайтесь. Треба. Максим збагнув, що в його долі відбувається нарешті

довгожданий поворот, що десь хтось щось вирішив. Він забув про настанови Риби, миттю скинув потворний балахон і за допомогою незнайомця убрався в нові шати. Шати ці, на думку Максима, не відзначалися ні красою, ні зручністю, але вони були точнісінько такі, як на незнайомцеві. Можна було припустити навіть, що незнайомець пожертвував свої власні запасні шати, бо рукава куртки були закороткі, а штани висіли ззаду мішком і спадали. Втім, решті присутніх вигляд Максима у новому одязі припав до душі. Незнайомець бурчав щось схвальне; Риба, пом'якшивши риси обличчя, наскільки це можливо для ляща, гладила Максимові плечі та обсмикувала на ньому куртку, і навіть Торшер блідо усміхався, сховавшись за пультом.

— Ходімо, — сказав незнайомець і попрямував до дверей, за якими зник розлючений Бегемот.

— До побачення, — сказав Максим Рибі. — Дякую, — додав він на лінкосі.

— До побачення, — відповіла Риба. — Максим гарний. Здоровий. Треба.

Здається, вона була розчулена. А може, стурбована тим, що костюм кепсько сидить. Максим махнув рукою блідому Торшерові й поспішив слідом за незнайомцем.

Вони проминули кілька кімнат, захаращених незграбною, архаїчною апаратурою, спустилися у гуркотливому і дзенькітливому ліфті на перший поверх і опинилися у просторому низькому вестибюлі, куди кілька днів тому Гай привів Максима. І як кілька днів тому, знову довелося чекати, поки пишуться якісь папери, поки смішний чоловічок у безглуздому головному уборі дряпає щось на рожевих картонках, а червоноокий незнайомець дряпає щось на зелених, а дівчина з оптичними підсилювачами на очах робить на цих картонках фігурні вирізи, а потім усі обмінюються картонками, причому заплутуються, і кричать одне на одного, і хапаються за телефонний апарат, і нарешті чоловічок у безглуздому головному уборі забирає собі дві зелених і одну рожеву картонку, причому рожеву картонку він рве навпіл і половину віддає дівчині, яка робила вирізи, а незнайомець одержує дві рожеві картонки, синю товсту картонку і ще круглий металевий жетон з вибитим на ньому написом і все це за хвилину віддає високому чолов'язі зі світлими ґудзиками, котрий стоїть біля виходу, за двадцять кроків від чоловічка у безглуздому головному уборі, і коли вони вже виходять на вулицю, високий раптом починає сипло кричати, і червоноокий незнайомець знову повертається, і з'ясовується, що він забув забрати собі синій картонний квадратик, і він забирає собі синій картонний квадратик і з глибоким зітханням запихає кудись за пазуху. Лише після цього Максим, який встиг уже змокнути, має можливість сісти у нераціонально довге авто правобіч від червоноокого. Той роздратований, сопе і часто повторює улюблене заклинання Бегемота: "Масаракш". Машина завуркотіла, м'яко рушила з місця, вибралася з нерухомої череди інших машин, порожніх і мокрих, прокотилася по великому асфальтованому майданчику перед будівлею, проминула величезну клумбу з в'ялими квітами, мимо високої жовтої стіни викотилася до повороту на шосе і різко загальмувала.

— Масаракш, — знову просичав червоноокий і вимкнув двигун.

По шосе повзла довга колона однакових плямистих вантажівок з кузовами із криво склепаного, гнутого заліза. Над залізними бортами стирчали ряди нерухомих округлих предметів, що волого відсвічували металом. Вантажівки рухалися неквапом, дотримуючись правильних інтервалів, розмірено клекочучи моторами і поширюючи жахливий сморід органічного перегару.

Максим обдивився дверцята зі свого боку, розібрався, що й до чого, і підняв скло. Червоноокий, не дивлячись на нього, вимовив довгу фразу, що виявилася абсолютно незрозумілою.

— Не розумію, — сказав Максим.

Червоноокий повернув до нього здивоване обличчя і, якщо зважати на інтонацію, запитав щось. Максим похитав головою.

— Не розумію, — повторив він.

Червоноокий начебто здивувався ще дужче, поліз до кишені, витягнув пласку коробочку, набиту довгими білими паличками, одну паличку сунув собі до рота, а решту запропонував Максимові. Максим із ввічливості взяв коробочку і почав її роздивлятися. Коробочка була картонна, від неї гостро пахло якимись сухими рослинами. Максим взяв одну з паличок, відкусив шматочок і пожував. Потім він швиденько опустив скло, висунувся і сплюнув. Це була не їжа.

— Не треба, — сказав він, повертаючи коробочку червоноокому. — Несмачно.

Червоноокий дивився на нього з напіввідкритим ротом. Біла паличка, прилипнувши, висіла в нього на губі. Максим згадав місцеві правила, торкнувся пальцем кінчика свого носа і назвався:

— Максим.

Червоноокий промимрив щось, в руці у нього раптом з'явився вогник, він опустив у нього кінець білої палички, і авто вмить наповнилося нудотним димом.

— Масаракш! — скрикнув Максим з обуренням і розчинив дверцята. — Не треба!

Він утямив, що це за палички; коли вони їхали з Гаєм, майже всі чоловіки отруювали повітря таким самим димом, але для цього вони використовували не білі палички, а короткі та довгі дерев'яні предмети, схожі на дитячі свистунці давніх часів. Вони вдихали якийсь наркотик — звичай, безсумнівно, найшкідливіший, — і тоді Максим втішався лише тим, що симпатичний Гай був, здається, також категорично проти цього звичаю.

Незнайомець хватькома викинув наркотичну паличку за віконце і чомусь помахав долонею перед своїм обличчям. Максим про всяк випадок також помахав долонею, відтак знову назвався. Виявилося, що червоноокого звати Фанком, на чому розмова й урвалася. Хвилин з п'ять вони сиділи, доброзичливо перезиркуючись, і, по черзі вказуючи один одному на нескінченну колону вантажівок, повторювали: "Масаракш". Потім нескінченна колона скінчилася, і Фанк вибрався на шосе.

Мабуть, він дуже поспішав. Принаймні він негайно зробив так, що двигун заревів оксамитовим ревінням, затим увімкнув якийсь бридко виючий пристрій і, не дотримуючись, на думку Максима, жодних правил безпеки, погнав по автостраді в обгін колони, ледве встигаючи ухилитися від машин, що мчали назустріч.

Вони випередили колону вантажівок; перегнали, мало не вилетівши на узбочину, широкий червоний екіпаж із самотнім, дуже мокрим водієм; проскочили мимо дерев'яного візка на величезних, заввишки з людину, розхитаних колесах, якого тягнула безхвоста викопна тварина; виттям загнали до рівчака групу пішоходів у брезентових плащах; влетіли під крони мокрих, крислатих дерев, рівними рядами висаджених обабіч дороги, — Фанк дедалі збільшував швидкість, зустрічний потік повітря ревів в обтічниках, настрахані виттям екіпажі попереду притискалися до узбочин, поступаючись дорогою. Машина здавалась Максимові не пристосованою до таких швидкостей, занадто хисткою, і йому було трохи неприємно.

Невдовзі дорогу обступили будинки, авто увірвалося в місто, і Фанк був змушений різко зменшити швидкість.

Вулиці були непропорційно вузькі й буквально захаращені екіпажами. Авто Фанка ледве пленталося, стиснуте зусебіч найрізноманітнішими механізмами. Попереду, затуляючи півнеба, громадилася задня стінка фургона, помальована недоладними різнокольоровими написами і неоковирними зображеннями людей і тварин. Ліворуч, не переганяючи і не відстаючи, повзли два однакових авто, напхані чоловіками і жінками. Всі вони енергійно жестикулювали. Жінки були вродливі, яскраві, не те що Риба. Ще лівіше, залізно гримкочучи єдиним колесом, дибуляв такий собі різновид гіромату.