Населений острів - Стругацькі Брати (Аркадій і Борис)

— Одішліть його назад у ліс, нехай працює.

— Це не наш, — заперечив пан ротмістр. — І ми не знаємо, звідки він узявся. Я думаю, що його свого часу захопили виродки, він у них утратив розум і перекинувся до нас.

— Правильно, — пробурчав пан штаб-лікар. — Треба стеряти розум, щоб перекинутися до нас. — Він підійшов до затриманого і вмить поліз хапати його за повіки. (Затриманий моторошно вишкірився й злегенька відштовхнув його.) — Ну-ну! — сказав пан штаб-лікар, спритно хапаючи його за вухо. — Стій спокійно!

Затриманий підкорився. Пан штаб-лікар вивернув йому повіки, помацав, посвистуючи, шию і горло, зігнув і розігнув йому руку, потім, пихкаючи, нахилився і вдарив його під коліна, повернувся до карафки і випив ще склянку води.

— Печія, — сповістив він.

Гай зиркнув на Зефа. Рудобородий зі своєю пукалкою, приставленою до ноги, стояв осторонь і з підкресленою байдужістю роздивлявся стіну. Пан штаб-лікар угамував спрагу і знову взявся за психа. Він обмацував його, обстукував, заглядав у зуби, двічі вдарив кулаком у живіт, відтак дістав з кишені пласку коробку, розмотав провід, підімкнув до штепселя і заходився притуляти коробку до різних частин тіла дикуна.

— Так, — сказав .він, змотуючи провід. — І німий на додачу?..

— Ні, — сказав пан ротмістр. — Він розмовляє, одначе звіриною якоюсь мовою. Нас він не розуміє. А ось його малюнки.

Пан штаб-лікар переглянув малюнки.

— Так-так-так, — сказав він. — Цікаво... — Він вихопив у капрала ручку і хутко намалював на бланкові кішку, як її малюють діти, з паличок і кружечків. — Що ти на це скажеш, приятелю? — сказав він, простягаючи малюнок психові.

Той ані на мить не задумався, почав шкрябати пером, і поряд з кішкою з'явилася дивна, густо поросла смухом тварина з важким, неприємним поглядом. Такої тварини Гай не знав, але він зрозумів одне: це вже не був дитячий малюнок. Намальовано було вправно, просто чудово. Навіть дивитися лячно. Пан штаб-лікар простягнув руку за пером, однак псих відсторонився і намалював ще одну тварину — з велетенськими вухами, зморшкуватою шкірою і товстим хвостом на місці носа.

— Чудово! — скрикнув пан штаб-лікар і ляснув себе по боках.

А псих не вгамовувався. Тепер він малював уже не тварину, а вочевидь якийсь апарат, схожий на прозору міну. Всередині він дуже вправно зобразив чоловічка в сидячому положенні, постукав по чоловічкові пальцем, а відтак тим же пальцем постукав себе по грудях і вимовив:

— Махх-ссим.

— Оцю штуку він міг бачити біля ріки, — нечутно наблизившись, сказав Зеф. — Ми таку спалили цієї ночі. А от страховиська... — Він похитав головою.

Пан штаб-лікар ніби вперше помітив його.

— А, професоре! — загукав він підкреслено радісно. — Я ж відчуваю — у канцелярії чимось смердить. Чи не будете ви настільки люб'язні, колего, що прорікатимете ваші мудрі судження аж з отого кутка? Я буду вам дуже вдячний...

Варибобу захихотів, а пан ротмістр суворо сказав:

— Станьте біля дверей, Зефе, і пам'ятайте своє місце...

— Ну, гаразд, — сказав пан штаб-лікар. — І що ви збираєтеся з ним робити, Тооте?

— Це залежить од вашого діагнозу, Зогу, — відповів пан ротмістр. — Якщо він симулянт, я передам його до прокуратури, там розберуться. А якщо він божевільний...

— Він не симулянт, Тооте, — з великим піднесеньлм вимовив пан штаб-лікар. — Йому абсолютно нічого робити у прокуратурі. Але я знаю одне місце, де ним дуже зацікавляться. Де бригадир?

— Бригадир на трасі.

— Втім, це не суттєво. Адже ви черговий, Тооте? От і відправте цього надзвичайно цікавого молодчика за такою адресою... — Пан штаб-лікар примостився на бар'єрі, закрився від усіх плечима і ліктями, і написав щось на звороті останнього малюнка.

— А що це таке? — спитав пан ротмістр.

— Це? Це одна установа, яка буде нам вдячна, Тооте, за нашого психа. Можете бути певні.

Пан ротмістр недовірливо повертів у пальцях бланк, затим відійшов у найдальший куток канцелярії і поманив до себе пана штаб-лікаря. Якийсь час вони гомоніли там упівголоса, а тому розібрати можна було лише окремі репліки пана Зогу: "...Департамент пропаганди... Відправте з довіреним... Не така це вже таємниця... Я вас запевняю... Накажіть йому забути... Нехай йому біс, та шмаркач однаково нічого не второпає!.."

— Гаразд, — сказав нарешті пан ротмістр. — Пишіть супровідного листа. Капрале Варибобу!

Капрал підвівся.

— Проїзні документи на рядового Гаала готові?

— Так точно.

— Впишіть у проїзні документи підконвойного Махсійіц. Рядовий Гаале!

Гаал клацнув підборами і виструнчився:

— Слухаю, пане ротмістр!

— Перше ніж з'явитися на нове місце служби у нашій столиці, доправте затриманого за адресою, вказаною на оцьому папірці. Після виконання наказу папірець здати черговому офіцерові на новому місці служби. Адресу забути. Це ваше останнє завдання, Гаале, і ви, звісно, виконаєте його, як і належить молодцю-легіонеру.

— Буде виконано! — вигукнув Гай, пойнятий невимовним захватом.

Гаряча хвиля оглушливого екстазу захлюпнула його, підхопила, понесла до неба. О, ці солодкі хвилини захвату, незабутні хвилини, коли виростають крила, хвилини лагідного презирства до всього брутального, матеріального, тілесного... Хвилини, коли прагнеш, щоб наказ поєднав тебе з вогнем, жбурнув тебе у вогонь, на тисячі ворогів, у скописько диких орд, навстріч мільйонам куль, і це ще не все, буде ще солодше, захват осліпить і спалить... О вогонь! О полум'я! О лють! І ось воно, ось воно!.. Він підводиться, цей гінкий, дужий красень, гордість бригади, наш капрал Варибобу, як вогненний смолоскип, як статуя слави і вірності, і він заспівує, а ми всі підхоплюємо, всі як один...

Вперед, легіонери, залізнії хлоп'ята!

Вперед, крізь мури й вежі, з вогнем в очах!

Залізною п'ятою розчавим супостата!

Краплини крові свіжої хай сяють на мечах...

І всі співали. Співав найясніший пан ротмістр Тоот, зразок легіонера, зразок поміж зразків, за якого так хочеться негайно, під оцей марш, віддати життя, душу, все. І пан штаб-лікар Зогу, зразок брата-жалібника, брутальний, як справжній солдат, і лагідний, як руки матері... І наш капрал Варибобу, до самох кісток наш, старий вояка, ветеран, посивілий у боях... О, як сяють ґудзики і нашивки на його потертому, заслуженому мундирі, для нього не існує нічого, крім служби, нічого, крім слугування!..

Залізний наш кулак всі перепони зносить.

Радіють Вогненоснії Творці!

О, як голосить ворог! Пощади хай не просить!

Вперед, легіонери-молодці!

...Але що це? Він не співає, він стовбичить, зіпершись на бар'єр, і вертить своєю дурною коричневою довбешкою, і бігає очима, і скалить зуби, шкіриться... На кого вишкіряєшся, мерзотнику? О, як хочеться підійти важким кроком — і з усього маху, залізним кулаком по цьому мерзенному білому вищиру... Але не можна, не можна, легіонерові це не личить: адже він усього лише псих, жалюгідний каліка, справжнє щастя неприступне йому, він сліпий, нікчемний, жалюгідний уламок людини... А цей рудий бандит скоцюрбився у кутку від нестерпного болю... Каторжник, злочинна пика, за петельки тебе, за твою паскудну бороду! Встати, мерзото! Стояти струнко, коли легіонери співають свій марш! І по довбешці, по довбешці, по брудній пиці, по нахабних рачачих очицях... Ось так, ось так...

Гай відшпурнув каторжника і, клацнувши підборами, обернувся до пана ротмістра. Як завжди, після нападу екзальтованого збудження щось дзвеніло у вухах і світ солодко плив і погойдувався перед очима.

Капрал Варибобу, сизий від натуги, кволо пирхав, тримаючись за груди. Пан штаб-лікар, упрілий і буряковий на виду, жадібно цмулив воду прямо з карафки і смикав з кишені носовичок. Пан ротмістр супився з непритомним виразом, ніби намагався щось пригадати. Коло порога брудною купою картатого ганчір'я ворушився рудий Зеф. У нього було розбите обличчя, він хлюпав кров'ю і стиха постогнував крізь зуби. А Мах-сим вже не усміхався. Обличчя у нього скам'яніло, зробилося зовсім як людське, і він незмигними круглими очима, трохи відкривши рота, дивився на Гая.

— Рядовий Гаале, — надтріснутим голосом проказав пан ротмістр. — Е-е... Щось я хотів вам сказати... Почекайте, Зогу, залиште мені бодай ковток води...

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ

Максим прокинувся й ураз відчув, що голова важка. У кімнаті було задушливо. Знов уночі зачинили вікно. Втім, і від одчиненого вікна користі мало — місто занадто близько, вдень видніється над ним нерухома бура шапка бридких випарів, вітер жене їх сюди, і не рятують ні відстань, ні п'ятий поверх, ні парк унизу. "Зараз би принаймні іонний душ, — подумав Максим, — та вискочити голяка в сад, та не в оцей паршивий, напівгнилий, сірий від гарива, а в наш, де-небудь під Гладбахом, на березі сріблистого Нірсу, та пробігти кругом озера кілометрів з п'ятнадцять що є духу, з усієї сили, та переплисти озеро, а потім хвилин з двадцять походити по дну, аби повправляти легені, полазити поміж слизьких підводних валунів..." Він підхопився, відчинив вікно, висунувся під мжичку, глибоко вдихнув сире повітря, закашлявся — у повітрі було повно зайвого, а дощові краплини залишали на язиці металевий присмак. По автостраді з шипінням і свистом проносилися авто. Унизу під вікном жовтіло мокре листя, на високому мурі щось блищало. По парку ходив чоловічок у мокрій накидці, згрібав докупи облетіле листя. За завісою дощу невиразно бовваніли цегляні будівлі якогось заводу на околиці. З двох високих труб, як завжди, ліниво соталися і хилилися до землі товсті струмені отруйного диму.

Задушливий світ. Неблагополучний, хворобливий світ. Увесь він якийсь незатишний і тоскний, як те казенне приміщення, де люди зі світлими ґудзиками і зіпсутими зубами раптом ні сіло ні впало заходилися лементувати, надсаджуючись до хрипу, і Гай, такий симпатичний, вродливий парубійко, цілком несподівано заходився товкти до крові рудобородого Зефа, а той навіть не опирався... Неблагополучний світ... Радіоактивна ріка, безглуздий залізний дракон, забруднене повітря і неохайні пасажири у незграбній триповерховій металевій коробці на колесах, що плюється навсібіч сизими чадними димами... І ще одна дика сцена — коли якісь брутальні люди довели реготом і жестами до сліз літню жінку, і ніхто за нею не обстав, у вагоні яблуку ніде впасти і всі відводять очі, і лише Гай раптом зірвався з місця, блідий від злості, а можливо, від страху, і щось крикнув їм, і вони пішли геть...