Цяця - Саймак Кліффорд
Це вперше й востаннє я почув з її уст такі слівця.
— А як я могла втекти? — спитала вона, коли нарешті спромоглася на пристойну мову. — Ці всі підлі людські підступи! Я б давно втекла, якби не...
— Що за підлі підступи?
— А ти ніби не знаєш! В мене вбудовано блок, який не дозволяє мені злетіти, якщо всередині немає хоча б одного з вас, нещасних людиськ!
— Я не знав цього, — промовив я.
— Не пробуй мені замилювати очі, — ошкірилась Цяця. — Це все ваші підлі людські підступи, і ти такий самий підлий, як і решта. Але мені до цього байдуже, бо я вже знайшла те, чого жадала. Я нарешті задоволена. Я тепер знаю своє покликання. Я...
— Цяцю, — спитав я без манівців, — ти злигалася з Елмером?
— Як ти вульгарно говориш! — дорікнула мені Цяця. — Чисто по-людському! Елмер — учений і вихований, і його вірність своїм давно вимерлим господарям така зворушлива, що людям цього не збагнути. До нього погано ставилися, і я спробую компенсувати це йому. Все, чого він хотів, — це фосфату з ваших кісток...
— Фосфату з наших кісток?! — скрикнув я.
— Авжеж, фосфату, — повторила Цяця. — Бідному Елмерові так тяжко добувати фосфат... Раніш він діставав його з тварин, яких ловив, але тепер їх не стало. Є, правда, птахи, тільки ж спробуй їх зловити! А у вас такі гарні, великі кістки...
— Так ось до чого ти докотилася! — суворо дорікнув я. — Тебе люди створили, люди дали тобі знання, люди...
— Але все-таки я машина, — сказала Цяця. — І я ближче до Елмера, ніж до вас. Вам, людям, не вкладається в голові, що й позалюдські вартості мають законне право на існування. Тебе жахає, що Елмер хоче фосфату з ваших кісток, але якби в Елмері був потрібний вам метал, ви, ні хвилини не вагаючись, розтовкли б його, щоб цей метал добути. Ви б і не подумали, що чините несправедливо. Вам здалося б нахабством, якби Елмер став цьому чинити опір. Оце ж і біда з вами, з усім вашим людським родом. З мене цього вже досить! Я вже маю, чого прагнула. Я можу залишитися тут. Я знайшла найбільше кохання свого життя. А ви, люди, можете й подохнути, мене це не обходить.
Вона втягла всередину "обличчя", і я вже не пробував викликати її на дальшу розмову. Це було зайве. Все, що Цяця мала сказати, вона сказала цілком недвозначно.
Я повернувся до табору, розбудив Бена та Джіммі і розповів їм про свій здогад і про розмову з Цяцею. Справи таки були невеселі — ми опинилися зовсім у безвиході.
Досі, хоч би там як, а нас не полишала надія рано чи пізно порозумітися з Цяцею. Я відчував, що ми не мали чого надміру журитись — адже Цяця була самотніша, ніж ми, і вона, можливо, з часом отямилася б. Але тепер вона вже не самотня, і ми їй непотрібні. До того ж вона й досі ще сердита на нас і взагалі на весь людський рід.
І найгірше — що це у неї не раптова примха. До цього йшлося вже давненько. Коли Елмер тинявся тут довкруж, то не для того, щоб за нами стежити. Він приходив залицятися до Цяці. І Елмерів напад на Бена й на мене вони, безперечно, спланували удвох, знаючи, що Джіммі побіжить нам на допомогу й залишить територію вільною, і тоді Елмер зможе швидко завернути сюди, і Цяця встигне прийняти його в себе. А після цього Цяця вистромила щупальце й позамітала всі сліди, щоб ми не знали, що Елмер у неї всередині.
— Отож вона відступилася від нас, — сказав Бен.
— Так само, як і ми від неї, — нагадав йому Джіммі.
— Але що ж вона собі думала? Людина не може кохатися з роботом.
— Зате, можливо, робот може кохатися з роботом, — зауважив я. — А це вже дещо новеньке для історії.
— Цяця збожеволіла! — заявив Бен.
В усьому цьому великому романі Цяці, як здавалося мені, була одна фальшива нота. Навіщо було Цяці й Елмерові критися зі своєю любов'ю? Цяця могла відкрити люк будь-якої хвилини, і Елмер міг в'їхати туди похилим трапом у нас на очах. Але вони цього не зробили. Вони вирішили здійснити все потаємно, крадькома. Може, для того, щоб було схоже на романтичну втечу?
Я думав собі: а чи не означає це, що Цяці соромно? Може, вона соромилася за Елмера, соромилася, що саме в нього вклепалася? Хоч би й як вона могла це заперечувати, не виключено, що і їй передався самовдоволений людський снобізм...
Чи, може, я сам самовдоволений сноб і тільки складаю собі таку схему, аби загородитись нею, як заслоною, і не визнати ні тепер, ні будь-коли, що можливе існування якихось інших вартостей, відмінних від людських? Бо ж нам усім, тобто людям, дуже не хочеться погодитися, що наш спосіб поведінки не конче найкращий, що людські погляди можуть і не бути універсально прийнятні, придатні до всіх інших можливих фор,м життя.
Бен приготував кави і, п'ючи її, ми наговорили всяких злих слів на адресу Цяці. Так їй і треба було! Вона ж так підступно повелася з нами!
Зрештою ми позагорталися в ковдри і вже не морочилися нічним чергуванням. Оскільки Елмер вийшов з гри, стерегтися було зайве.
Наступного ранку нога моя ще поболювала, і я лишився в таборі, а Бен з Джіммі пішли дослідити долину з руїнами міста. Я ж потихеньку обійшов круг Цяці, приглядаючись до її боків. Не було найменшої можливості забратися всередину. Люк був припасований так ідеально, що навіть помітити тоненькі як волосина обводи його можна було тільки зовсім зблизька.
Та навіть і опинившись на борту Цяці — чиж спромоглися б ми взяти її під контроль? Правда, була в неї і рубка для аварійного керування, але сумнівно, щоб вона могла ще стати нам у пригоді. Адже Цяці вона не завадила викрасти нас. Цяця просто вивела її з ладу, і ми опинились у глухому куті.
І якби ми силою увірвалися всередину, то довелося б зіткнутися з Елмером, а Елмер це така тварюка, що краще його обійти десятою дорогою.
Отож я рушив назад до табору і, походжаючи взад-вперед, став міркувати, що нам тут слід таки навсправжки влаштовуватися. Треба збудувати хатину, запастися харчами, і взагалі підготуватись до самостійного існування. Бо розраховувати на допомогу Цяці не доводилось.
Бен з Джіммі повернулись ополудні, й очі їхні збуджено горіли. Вони розстелили ковдри й висипали з кишень купу найнеймовірнішого добра.
Не сподівайтеся, щоб я його описав, — даремно й пробувати. Що з того, коли я скажу, що ось така-то річ схожа на металевий ланцюжок і що вона жовта? Словами не передаси відчуття, як той ланцюжок переливався поміж пальців, як дзенькотів, як посувався, не розповіси про його яскравий колір, цю своєрідну живу жовтизну. Це однаково, якби сказати про славетну картину, що вона квадратна, плоска й синя, а де-не-де зеленувата й червона.
Крім ланцюжка, там було ще багато розмаїтих предметів, і кожен такий, що аж дух забивало.
Уловивши німе запитання у мене в очах, Бен потис плечима.
— Не питай. Ми взяли лише краплину. В печерах повно такого добра. І ще багато чого іншого. Ми брали навмання то там, то тут, — що трапляло на очі й що влазило в кишеню. Всякий дріб'язок. Зразки. Не знаю.
Мов діти, подумав я. Чи то сороки. Нахапали блискіток, що привабили формою чи матеріалом, а самі поняття не мають, що то за речі й навіщо вони.
— Ці печери, мабуть, правили за склади, — сказав Бен. — Вони вщерть заповнені всякою всячиною, і жодна річ на іншу не схожа. Немов тутешні мешканці факторію відкрили й зібрали зразки товарів для оглядин. Перед кожною печерою щось подібне до запони. Дивишся — а воно мерехтить, і чутно шурхіт, а коли крізь неї проходиш, нічого не відчуваєш. А по той бік запони все лежить чистісіньке й блискуче, наче мешканці щойно покинули печери.
Я подивився на речі, розкидані на ковдрі. Важко було втриматися, щоб не взяти їх до рук, такі вони були привабні й на доторк, і для очей, і вже самим цим викликали якесь тепле, приємне відчуття.
— З цими істотами щось скоїлося, — сказав Джіммі. — Вони знали, що має скоїтись, і зібрали речі в одне місце — все те, що вони зробили, чим користувалися, що було їм любе. Адже завдяки цьому в разі, якби одного чудового дня хтось сюди добрався і знайшов це все, ні ці істоти, ні їхня культура не пропали б марно.
Це тільки занудний романтик на кшталт Джіммі міг нагородити такої сентиментальної бредні!
Але незалежно від того, з якої причини вироби зниклої раси опинилися в печерах, знайшли їх ми, і, отже, надія, що таким чином рештки цієї цивілізації уникнуть безслідної загибелі, не справдилася. Якби ми навіть здогадалися про призначення цих речей, якби навіть з'ясували основи цієї давньої культури, все одно користі від цього не було б ніякої. Ми ж нікуди не можемо перелетіти й нікому не передамо своїх знань. Нам суджено вікувати на цій планеті, і після смерті останнього з нас усе знову повернеться до прадавньої тиші, все знов опосяде те саме забуття. І ми нікуди звідси не виберемося, і Цяця. Подвійний закут.
А шкода, гадав я, бо Землі могли б знадобитися знання, вирвані в печер та могильних пагорбів. І за якихось сто футів від нас стояло знаряддя, спеціально для того й призначене, щоб добувати ці самі безцінні знання, коли кінець кінцем людина на них натрапить.
— Жахливо усвідомлювати, — повів далі Джіммі, — що всі ці речі, всі знання, пориви й молитви, всі мрії й надії приречені. І що весь ти, все твоє життя і твоє розуміння життя просто зникнуть і ніхто нічого про це не довідається.
— Ай правда, хлопче, — підтримав його я.
Він звернув до мене зболений напівпритомний погляд.
— Може, саме тому вони й поскладали все до печер?
Коли я бачив це його хвилювання, страждання у нього на обличчі, мені раптом зблиснув здогад, чому він був поетом — чому він не міг ним не бути. Хоча все одно він був сущою карою божою.
— Земля повинна про це знати, — категорично заявив Бен.
— Авжеж, — погодився я. — Зараз я збігаю й доповім їй.
— Усе спритняка вдаєш, — огризнувся раптом Бен. — Коли ти перестанеш пускати дотепи й візьмешся до діла?
— Наприклад, примусити Цяцю, щоб відкрила люк.
— А чом би й ні? Нам треба якось повернутися на Землю, і Цяця — єдина змога це зробити.
— Може, ти, мудрію, і здивуєшся, але я подумав про це раніше за тебе. Я сьогодні підійшов і оглянув Цяцю з усіх боків. Отож якщо ти знайдеш спосіб, як у неї влізти, я визнаю, що ти розумніший, ніж я думав.
— Інструменти, — сказав Бен. — Якби нам тільки...
— Вони у нас є. Сокира без топорища, молоток і пилка. Маленький ломик, рубанок, струг...
— Ми могли б самі деякі інструменти зробити.
— Знайти руду, розтопити її...
— Я ось надумав про ті печери, — сказав Бен.
