Війна і мир - Толстой Лев

Усі обличчя враз змінилися, і на всіх виявився жах. Гадалося, що французи за дві версти від нас, а вони зненацька з'явилися перед нами..

— Це ворог?.. Ні!.. Авжеж, дивіться, він... напевно... Що ж це? — загомоніли голоси.

Князь Андрій неозброєним оком побачив унизу праворуч не далі п'ятисот кроків від того місця, де стояв Кутузов, густу колону французів, що піднімалися назустріч апшеронцям.

"Ось вона, настала вирішальна хвилина! Дійшла до мене справа",— подумав князь Андрій і, вдаривши коня, під'їхав до Кутузова.

— Треба зупинити апшеронців, ваше високопревбсходитель-ство! — вигукнув він.

Але в ту ж мить усе застелило димом, залунала близька стрілянина, і наївно зляканий голос за два кроки від князя Андрія закричав: "Ну, братця, шабаш!" І неначе голос цей був командою. За цим голосом усе кинулось тікати.

Змішані юрми, усе збільшуючись, бігли назад до того місця, де п'ять хвилин тому війська проходили повз імператорів. Не тільки важко було зупинити цей натовп, але й неможливо було самим не податися назад разом з натовпом. Волконський лише намагався не відставати від нього й оглядався, дивуючись і не можучи зрозуміти того, що робилося перед ним. Несвицький з озлобленим виглядом, червоний і на себе не схожий, кричав до Кутузова, що коли він не поїде звідси зараз, його візьмуть у полон напевно. Кутузов стояв на тому самому місці і, не відповідаючи, витягав хусточку. Зі щоки його текла кров. Князь Андрій протиснувся до нього.

— Вас поранено? — спитав він, ледве стримуючи тремтіння нижньої щелепи.

— Рана не тут, а ось де! — сказав Кутузов, притискаючи хусточку до пораненої щоки і показуючи на тих, що втікали.

— Зупиніть їх! — крикнув він і в той самий час, мабуть, переконавшись, що неможливо було їх зупинити, вдарив коня і поїхав праворуч.

Новий натовп втікачів, ринувши, захопив його з собою і потягнув назад.

Війська бігли таким густим натовпом, що, раз потрапивши в середину юрми, важко було з неї вибратись. Хто кричав: "Рушай! чого забарився?" Хто тут-таки, обертаючись, стріляв у повітря; хто бив коня, на якому їхав сам Кутузов. З величезним зусиллям вибравшися з потоку юрми в лівий бік, Кутузов із почтом, зменшеним більш як удвічі, поїхав на звуки "близьких гарматних пострілів. Вибравшися з натовпу втікачів, князь Андрій, намагаючись не відставати від Кутузова, побачив на схилі гори, в диму, російську батарею, яка ще стріляла і до якої підбігали французи. Трохи вище стояла російська піхота, не рухаючись ні вперед — на допомогу батареї, ні назад — в одному напрямі з втікачами. Генерал на коні відділився від цієї піхоти і під'їхав до Кутузова. З почту Кутузова залишилось лише чотири чоловіка. Усі були бліді і мовчки переглядалися.

— Зупиніть цих мерзотників! — задихаючись, промовив Кутузов до полкового командира, показуючи на втікачів; але в ту ж мить, наче на покарання за ці слова, як рій пташечок, із свистом пролетіли кулі по полку і по почту Кутузова.

Французи атакували батарею і, побачивши Кутузова, вистрілили по ньому. При цьому залпі полковий командир схопився за ногу; впало кілька солдатів, і підпрапорщик, що стояв із прапором, випустив його з рук; прапор захитався і впав, затримавшись на рушницях сусідніх солдатів. Солдати без команди почали стріляти.

— Ооох! — з виразом розпачу простогнав Кутузов і озирнувся.— Волконський,— прошептав він тремтячим від свідомості свого старечого безсилля голосом.— Волконський,— прошептав він, показуючи на розстросний батальйон і на ворога,— іщ> ж це?

Але перше ніж він доказав це слово, князь Андрій, почуваючи сльози сорому і злоби, що підступали йому до горла, уже зіскакував з коня й біг до прапора.

— Хлопці, вперед! — вигукнув він по-дитячому верескливо. "Ось воно!" — думав князь Андрій, схопивши древко прапора

і з насолодою чуючи свист куль, очевидно, спрямованих саме проти нього. Кілька солдатів упало.

— Ура! — вигукнув князь Андрій, ледве втримуючи у руках важкого прапора, і побіг уперед з безсумнівною певністю, що весь батальйон побіжить за ним.

Справді, він пробіг сам один лише кілька кроків. Рушив один, другий солдат, і весь батальйон з вигуками "ура!" побіг вперед і випередив його. Унтер-офіцер батальйону, підбігши, взяв прапора, який хитався від ваги в руках князя Андрія, але зараз же його було вбито. Князь Андрій знову схопив прапора і поволік його за древко, біжачи з батальйоном. Попереду себе він бачив^ наших артилеристів, з яких одні билися, другі кидали гармати й бігли йому назустріч; він бачив і французьких піхотних солдатів, що хапали артилерійських коней і повертали гармати. Князь Андрій з батальйоном уже був за двадцять кроків від. гармат. Він чув над собою безперестанний свист куль і раз у раз праворуч і ліворуч від нього охали й падали солдати. Але він не дивився на них; він вдивлявся лише в те, що відбувалося попереду в нього — на батареї. Він ясно бачив уже одну постать рудого артилериста із збитим набік ківером, який тягнув з одного боку банника, тимчасом як французький солдат тягнув банника, до себе за другий бік. Князь Андрій бачив уже ясно розгублений і разом лютий вираз облич цих двох людей, які, видно,, не розуміли того, що вони роблять.

"Що вони роблять? — думав князь Андрій, дивлячись на них. — Чому не тікає рудий артилерист, коли в нього нема зброї? Чому не коле його француз? Не встигне добігти, як француз згадає про рушницю й заколе його".

Справді, другий француз, з рушницею навпереваги, підбіг дотах, що боролися, і доля рудого артилериста, який, усе ще не розуміючи, що його чекає, з тріумфом вишарпнув банника, повинна була вирішитись. Та князь Андрій не бачив, чим це кінчилося. Ніби з усього розмаху міцною палицею хтось із найближчих солдатів, як йому здалося, вдарив його по голові. Це було трохи боляче, а головне, неприємно, бо біль цей розважав його і заважав йому бачити те, на що він дивився.

"Що це? я падаю? у мене ноги підломлюються",— подумав він і впав на спину. Він розплющив очі, сподіваючись побачити, •чим кінчилася боротьба французів з артилеристами, й бажаючи знати, вбито чи ні рудого артилериста, взято чи врятовано гармати. Але він нічого не бачив. Над ним уже не було нічого, крім неба — високого неба, не ясного, а проте безмірно високого, з тихо повзучими по ньому сірими хмарками. "Як тихо, спокійно і урочисто, зовсім не так, як я біг,— подумав князь Андрій,— не так, як ми бігли, кричали й билися; зовсім не так, як з лютими і зляканими обличчями тягли один у одного банника француз і артилерист,— зовсім не так повзуть хмарки по цьому високому безконечному небі. Як же я не бачив раніш цього високого неба? І який я щасливий, що пізнав його нарешті. Такі усе пусте, все омана, крім цього безконечного неба. Нічого, нічого нема, крім нього. Але й того навіть нема, нічого нема, крім тиші, заспокоєння. І хвалити бога!.."

XVII

На правому фланзі у Багратіона о дев'ятій годині бій ще не ■починався. Не бажаючи пристати на вимогу Долгорукова починати бій і бажаючи відхилити від себе відповідальність, князь Багратіон запропонував Долгорукову послати спитати про те головнокомандуючого. Багратіон знав, що при відстані майже в десять верст, яка відділяє один фланг від другого, якщо не вб'ють того, кого пошлють (це було дуже можливо), і якщо він навіть і знайде головнокомандуючого, що було дуже важко, посланий не встигне повернутися раніш як увечері.

Багратіон оглянув свій почет своїми великими, без будь-якого виразу, невиспаними очима, і дитяче обличчя Ростова, мимоволі завмираюче від хвилювання і надії, першим упало йому в око. Він послав Ростова.

— А якщо я зустріну його величність раніше, ніж головнокомандуючого, ваше сіятельство? — сказав Ростов, тримаючи руку біля козирка.

— Можете передати його величності,— квапливо перебиваючи Багратіона, сказав Долгоруков.

Змінившися з цепу, Ростов встиг поспати кілька годин перед ранком і Почував себе веселим, сміливим, рішучим, з тією пружністю рухів, певністю свого щастя і в тому настрої, в якому все здається легким, веселим і можливим.

Усі бажання його справджувалися цього ранку: давався генеральний бій, він брав участь у ньому; мало того, він був ординарцем при одному з найхоробріших генералів; мало того, він їхав з дорученням до Кутузова, а може, й до самого государя.

Ранок був ясний, кінь під ним був добрий. На душі в нього було радісно і щасно. Одержавши наказ, він пустив коня й помчав вздовж лінії. Спочатку він їхав лінією Багратіонових військ, які ще не вступали в бій і стояли нерухомо; потім він в'їхав у простір, зайнятий кавалерією Уварова, і тут помітив уже пересування й ознаки готування до бою; проїхавши кавалерію Уварова, він уже ясно почув звуки гарматної стрілянини поперед себе. Стрілянина все посилювалась.

У свіжому ранішньому повітрі лунали вже, не як раніш — у нерівні проміжки, по два, по три постріли і потім один або два гарматних постріли,— тепер по схилах гір, попереду Працена лунали перекати рушничної пальби, яка перебивалася такими частими пострілами з гармат, що іноді кілька гарматних пострілів уже не відділялися один від одного, а зливалися в одне суцільне гудіння.

Видно було, як по схилах димки рушниць неначе бігали, наздоганяючи один одного, і як дими гармат клубилися, розпливалися і зливалися одні з одними. Видно було, по блиску багнетів між димом, маси піхоти в русі і вузькі смуги артилерії з зеленими ящиками.

Ростов на пагорку зупинив на хвилину коня, щоб розглядіти те, що робилося; але хоч як він напружував увагу, він нічого не міг ні зрозуміти, ні розібрати з того, що робилося: рухались там у диму якісь люди, рухались і попереду і позаду якісь полотнища військ; але чого? хто? куди? — не можна було зрозуміти. Картини ці і звуки ці не тільки не збуджували в ньому якого-небудь смутного чи боязкого почуття, а, навпаки, надавали йому енергії і рішучості.

"Ну, ще, ще піддай!" — звертався він у думці до цих звуків і знову пускався мчати лінією, все далі й далі проникаючи в середовище військ, що вже вступили в бій.

"Уже як це там буде, не знаю, а все буде добре!" — думав Ростов.

Проїхавши якісь австрійські війська, Ростов помітив, що наступна частина лінії (це була гвардія) вже вступила в бій.

"Тим краще! подивлюся зблизька",— подумав він.

Він їхав майже по передній лінії.