Життєва філософія кота Мура - Гофман Ернст Теодор Амадей

І аж коли все було готове, він отямився від запаморочення і неабияк здивувався з того, що почав робити.

— Ох, — голосно застогнав він, охоплений розпачем, і знесилено опустився в крісло, — ох, К'яро, нещасна втрачена К'яро, я вже ніколи більше не почую, як твій милий голос відкриває те, що сховане в глибині людських сердець. Єдина розрада мені на цьому світі, єдина надія — могила!

Зненацька скляна куля загойдалась і почувся мелодійний звук, наче подих вітру торкався струн арфи. Але скоро той звук вилився в слова:

Не минуло ще життя,

Не погасли всі надії.

Фатум шлях твій перетяв,

Сила клятви й досі діє,

Та тримайся! Страдна мати

Всім розраду нам дає,

Все поможе подолати.

В горі проблиск щастя є.

— О милосердне небо! — прошепотів старий тремтячими устами. — Це вона озивається до мене з високості! її вже нема серед живих!

Та мелодійний голос почувся знов, і ще тихіше, ніби ще далі, зазвучали слова:

Не поборе того смерть,

Хто в душі любов леліє,

Вранці маєш мряки вщерть —

Ще надвечір зазоріє.

Скоро може час настати,

Коли бідам прийде край.

Все, що доля схоче дати,

З чистим серцем зустрічай.

То дужчаючи, то затихаючи, ці солодкі звуки навіяли на старого дрімоту, що огорнула його своїми чорними крильми. Але в пітьмі блискучою прекрасною зіркою йому засяяв сон про минуле щастя. К'яра знов лежала в його обіймах, [600] вони знов були молоді й щасливі, і ніякий лихий дух не затьмарював їхнього кохання.

Тут видавець змушений попередити ласкавого читача, що кіт знов видер кілька аркушів макулатури, тому в цій повісті, повній прогалин, утворилася ще одна прогалина. Проте, як видно з нумерації сторінок, бракує тільки вісім колонок, де, мабуть, не було нічого важливого, оскільки наступне досить добре пов'язується з попереднім. Отже, далі йде такий текст:

не сподівався. Князь Іреней взагалі був запеклий ворог будь-яких незвичайних подій, а надто коли від його власної особи вимагали ближче ознайомитися з ними. Тому він, як завжди в критичних випадках, узяв подвійну пайку табаки, глянув на лейб-єгера значущим, пронизливим фрідріхівським поглядом і сказав:

— Лебрехте, чи ти, бува, не сновида, що бачиш привидів і зчиняєш цілком непотрібний ґвалт?

— Найясніший пане, — відповів лейб-єгер дуже спокійно, — накажіть мене прогнати як найгіршого негідника, коли все, що я вам розповів, не щира правда. Я не боюся знов відверто сказати вам: Руперт — найпослідущий шахрай.

— Як, Руперт? — крикнув князь, розлючений понад усяку міру. — Мій старий, відданий кастелян, що служив княжому двору п'ятнадцять років, ніколи не давав жодному замкові заіржавіти й завжди вчасно відмикав і замикав двері, цей Руперт — шахрай? Лебрехте, ти збожеволів? Сказився? Сто чор...

Князь затнувся, як завжди, коли ловив себе на лайці, що не личила князівській гідності. Лейб-єгер скористався цією миттю і сказав:

— Хоч ви, найясніший князю, і зводили так хвилюватися й так страшно лаятись, а однаково про таке не годиться мовчати, треба сказати правду.

— Хто хвилюється? — мовив князь уже спокійніше. — Хто лається? Віслюки лаються! Я хочу, щоб ти ще раз коротко розповів мені всю справу, аби я міг викласти її на таємному засіданні своїм радникам для докладного обговорення й для постанови про необхідні заходи. Коли Руперт і справді шахрай, то... ну, побачимо далі.

— Як я вже сказав, — почав лейб-єгер, — коли я вчора присвічував панні Юлії, той чоловік, що вже давно тут вештається скрізь, прошмигнув повз нас. "Ну, стривай, — думаю я собі, — я вже тебе, шалапуте, спіймаю", — і, довівши [601] милу панну нагору, гашу смолоскип, а сам ховаюсь у темряві. Минуло небагато часу, як той чоловік вилазить з кущів і тихо стукає в двері. Я нечутно підкрадаюся ближче. Ось двері відчиняються, виходить дівчина, і той незнайомий заходить з нею до будинку. Це була Нанні. Ви ж, найясніший пане, знаєте Нанні, ту кралю, що служить у пані радниці?

— Coquin(1), — вигукнув князь, — з високими коронованими особами не балакають про кралю Нанні! Але кажи далі, mon fils(2).

(1) Негіднику (франц.).

(2) Сину мій (франц.).

— Так, — мовив лейб-єгер, — так, то була краля Нанні, я зроду б не подумав, що за нею водиться такий гріх. "Отже, просто любовне побачення", — подумав я собі, але якось мені не бгалося в голову, що за цим не схована ще якась таємниця. Тому я лишився стояти біля будинку. Минув якийсь час, і вертається радниця. Та не встигла вона зайти, як нагорі відчиняється вікно і з нього вистрибує той чужий чоловік, — ви не повірите, як спритно! І просто на чудові гвоздики та левкої, що там обгороджені, ті, що їх так дбайливо доглядає панна Юлія. Садівник страх як лається, він там стоїть надворі з потовченими вазонами, хотів сам поскаржитись вам, найясніший князю, та я його не впустив, бо він, ледащо, з самого ранку напився.

— Лебрехте, — перебив князь лейб-єгеря, — Лебрехте, це вже, мабуть, наслідування. Таке саме відбувається в опері пана Моцарта "Весілля Фігаро", яку я бачив у Празі. Не захоплюйся, а кажи так, як було, єгерю!

— Та я ж, — мовив Лебрехт, — та я ж ні слова не кажу інакше і можу заприсягнутися, що все це правда. Той гицель упав на квітки, і я вже хотів його спіймати, але він швидко, як блискавка, схопився й побіг, аж загуло, а куди? Як ви думаєте, найясніший князю, куди він дременув?

— Я ніяк не думаю! — велично відповів князь. — Не дратуй мене зайвими запитаннями про мої думки, єгерю, а спокійно розповідай, поки скінчиш свою історію. Тоді я почну думати.

— Дременув просто в порожній павільйон, — повів далі лейб-єгер. — Так, у порожній павільйон. І коли він постукав у двері, всередині засвітилось, звідти вийшов не хто інший, як чесний, бездоганний пан Руперт, завів незнайомця до павільйону і знов замкнув двері. От бачите, найясніший князю, [602] Руперт знається з чужими, небезпечними гостями, що напевне задумали якесь лихо, а то б чого вони ховалися? Хтозна, на що вони важаться, може, ті поганці чигають тут, у тихому спокійному Зіггартсгофі, на самого найяснішого князя?

Оскільки князь Іреней вважав себе надзвичайно важливою вельможною особою, то бувало, що часом йому ввижалися різні двірські інтриги й зловорожі задуми. Останні єге-рові слова важким тягарем упали на його серце, і він на мить глибоко задумався.

— Єгерю, — нарешті мовив він, витріщивши очі, — єгерю, ти маєш слушність! Справа з тим незнайомим чоловіком, що вештається тут, зі світлом, яке світиться вночі в павільйоні, підозріліша, ніж здавалось на перший погляд. Життя моє в божих руках! Але мене оточують віддані слуги, і якби котрийсь пожертвував за мене своїм життям, я б, певна річ, щедро винагородив його родину. Розголоси це між моїми людьми, добрий Лебрехте! Ти знаєш, княже серце не лякливе, йому невідомий людський страх смерті, але не можна забувати про обов'язки перед своїм народом, треба берегти себе для нього, особливо ж, поки спадкоємець трону ще малолітній. Тому я не вийду із замку, аж поки змова в павільйоні не буде придушена. Лісникові з його об'їзними і всією лісовою службою наказую прибути сюди, а всім моїм людям озброїтись. Павільйон негайно оточити, замок — міцно замкнути. Доглянь за цим, добрий Лебрехте. Сам я причеплю до пояса мисливського ножа, а ти насип пороху в мої пістолі, але не забудь перед тим надавити курки, щоб не сталось якогось лиха. І нехай сповістять мене, коли візьмуть штурмом павільйон і присилують змовників здатися, щоб я встиг вернутися до внутрішніх покоїв. Полонених, перше ніж вести перед трон, пильно обшукати, щоб котрийсь із розпачу... Та чого ти стоїш, чого дивишся на мене, чого всміхаєшся, що все це означає, Лебрехте?

— Та я вважаю, — озвався лейб-єгер з хитрою міною, — я вважаю, найясніший пане, що нема потреби викликати лісника і його людей.

— Чому? — розгнівано запитав князь. — Чому? Здається, ти зважуєшся заперечувати мені? А небезпека зростає з кожною секундою! Сто чор... Лебрехте, швидше на коня! Лісник, його люди, наладовані рушниці негайно повинні бути тут!

— А вони, — відповів лейб-єгер, — а вони вже тут, найясніший пане! [603]

— Як? Що? — вигукнув князь, так і залишивши рота роззявленим, щоб дати вихід своєму подивові.

— Тільки-но почало світати, — мовив єгер, — я побував у лісника. Павільйон уже добре оточений, і кіт не вискочить, не те що людина.

— Ти чудовий єгер, — зворушено мовив князь, — чудовий єгер і відданий служник князівського дому. Якщо ти врятуєш мене від цієї небезпеки, то твердо можеш розраховувати на медаль, яку я сам придумаю і звелю викарбувати зі срібла або з золота, тільки-но павільйон візьмуть штурмом, хоч би стільки там полягло людей.

— Накажіть, — мовив єгер, — накажіть, найясніший пане, і ми відразу візьмемось до діла. Тобто висадимо двері павільйону, спіймаємо ту патолоч, що там засіла, і буде по всьому. Так, так, я вже не проґавлю того жевжика, що так часто вислизав мені з рук, того проклятого скакуна, що непроханим гостем закрався в павільйон і порядкує там, як у себе вдома, того шалапута, що потривожив панну Юлію...

— Який шалапут, — запитала радниця Бенцон, входячи до кімнати, — який шалапут потривожив панну Юлію? Про що ти говориш, добрий Лебрехте?

Князь рушив назустріч Бенцон, урочисто, значуще, наче ніс величезний тягар, що вимагав від нього напруження всіх душевних сил. Він узяв радницю за руку, ніжно потис її і дуже лагідно сказав:

— Бенцон, навіть найсамітніше, цілком відлюдне життя не гарантує безпеки князівській голові. Така доля князів: ніяка лагідність, ніяка доброта не може оборонити їх від ворожого демона, що розпалює заздрощі й жадобу влади в грудях зрадливих васалів! Бенцон, найчорніша зрада підняла проти мене свою змієволосу медузину голову. Ви бачите мене в хвилину величезної небезпеки! Та скоро настане катастрофа, і, можливо, я завдячуватиму цьому відданому служникові своє життя і свій трон. А коли мені випаде інше — що ж, нехай збудеться моя доля. Я знаю, Бенцон, ви зберегли до мене свої почуття, і, мов той король у трагедії німецького поета, якою недавно князівна Гедвіга зіпсувала мені чай, я можу шляхетно вигукнути: "Не все пропало, ви ж бо ще моя!" Поцілуйте мене, дорога Бенцон! Люба Мальхен, ми ті самі, що були, і тими самими й залишимось! Господи боже, з душевного страху я забалакуюсь! Тримаймося, моя кохана, коли зрадників спіймають, я знищу їх самим поглядом.