Життєва філософія кота Мура - Гофман Ернст Теодор Амадей

Кажучи це, я недвозначно дав йому навздогад, що саме це рабство завжди буде огидне котові, в грудях якого ніколи не згасне дух волелюбства. [595]

— Ти говориш, — відповів Понто, зневажливо всміхаючись, — ти говориш, шановний Муре, про мою службу так, як ти її розумієш чи, швидше, як ти собі її уявляєш зі своєю цілковитою недосвідченістю в усьому, що стосується вищого способу життя. Тобі важко збагнути, що означає бути улюбленцем такого галантного, освіченого чоловіка, як барон Алківіад фон Віпп. Бо, мабуть, не треба тобі пояснювати, о волелюбний коте, що я став найбільшим його улюбленцем, відколи повівся так мудро й послужливо. Я коротко змалюю тобі наш спосіб життя, щоб ти яскраво уявив собі, яке приємне, благодатне теперішнє моє становище.

Вранці ми — тобто я і мій господар — устаємо не надто рано, але й не надто пізно, а саме: коли годинник виб'є одинадцяту. Я повинен тобі сказати, що мені влаштовано широку, м'яку постіль недалеко від баронового ліжка й хропимо ми дуже суголосно, так, що, раптово прокинувшись, не знаємо, хто з нас хропів. Барон смикає за дзвоник, і відразу з'являється камердинер з чашкою гарячого шоколаду для барона й порцеляновою мискою, повною найкращої солодкої кави з вершками, для мене. Я випиваю свою каву так само всмак, як барон шоколад. Після сніданку ми півгодини граємося вдвох, — ці рухи не лише корисні для здоров'я, а й підносять наш дух. Якщо погода гарна, то барон сидить біля відчиненого вікна і крізь підзорну трубу оглядає перехожих. А якщо їх мало, то є інша розвага, якій барон може віддаватися цілу годину й не стомитися. Під вікном у барона в бруківці є один камінь особливого, червонуватого кольору, і в середині його викришилась невеличка заглибина. І ось треба так спритно плюнути, щоб улучити саме в ту заглибнику. Внаслідок невтомних тривалих вправ барон домігся того, що влучає за третім разом і вже виграв не один заклад. Після цієї розваги настає дуже важлива пора одягання. Про майстерне зачісування і накручування волосся, а особливо про мистецьке пов'язування краватки барон дбає сам, без допомоги камердинера. А що ці дві важкі операції тривають досить довго, Фрідріх використовує вільний час, щоб одягти й мене. Тобто він миє мене змоченою в теплій воді губкою, розчісує густим гребінцем довгу шерсть, яку перукар позалишав у належних місцях, і надягає на мене гарного срібного нашийника, яким барон ушанував мене зразу, тільки-но виявив мої таланти. Наступні хвилини присвячені літературі й красним мистецтвам. А саме: ми йдемо в ресторацію або в кав'ярню, з'їдаємо біфштекс чи карбонад, [596] випиваємо чарочку мадери й трохи заглядаємо в нові журнали й газети. Тоді починаються передобідні візити. Ми відвідуємо якусь славетну акторку, співачку або навіть танцівницю, щоб розповісти їй про останні новини, а головним чином про те, як відбувся чийсь дебют учора ввечері. Дивна річ, як спритно вміє барон Алківіад фон Віпп подати свої новини, щоб завжди підтримувати в дам гарний настрій. Супротивниці чи навіть колезі не дістається й маленької частки тієї слави, яка вінчає господиню того будуару, де він саме сидить. Бідолаху обсвистали... висміяли... А якщо вже ніяк не можна замовчати справді блискучого успіху суперниці, то барон напевне пригостить господиню новою скандальною історійкою про ту даму, і її так само радо вислухають, як і поширять далі, щоб належною пайкою отрути покропити квітки на вінку суперниці.

Візити до дам з аристократичного кола — до графині А., баронеси Б., дружини посла В. і т. д. — заповнюють час до пів на четверту; тепер барон скінчив свої основні справи і о четвертій може спокійно сідати до столу, знов у ресторації. Після обіду ми йдемо до кав'ярні, інколи граємо партію в більярд, потім, якщо дозволяє погода, вирушаємо на коротку прогулянку, я — завжди пішки, а барон — часом на коні. Так надходить пора йти в театр на виставу, а її барон ніколи не пропускає. Йому в театрі, мабуть, належить дуже важлива роль — він мусить не тільки знайомити публіку з акторами, що виступають на кону, і з їхнім життям за лаштунками, але й казати, коли треба хвалити, а коли гудити, таким чином спрямовуючи мистецький смак на правильний шлях. У нього від природи є покликання до цього. Оскільки навіть найбільшим аристократам з мого племені несправедливий звичай категорично забороняє заходити до театру, то, поки триває вистава, я вперше за цілий день розлучаюся зі своїм любим бароном і розважаюсь, як собі сам хочу. Які то розваги і як я використовую свої зв'язки з левретками, спанієлями, мопсами та іншими шляхетними особами, ти довідаєшся потім, любий Муре!

Після вистави ми знов-таки вечеряємо в ресторації, а потім барон у веселому товаристві розважає свою душу, тобто всі розмовляють, усі сміються, все вважають слово честі бо-жистим, і ніхто не знає, що він каже, з чого сміється і що вважає слово честі божистим. Але в тому й полягає вся вишуканість світської розмови, все громадське життя тих, хто молиться богові елегантності, як мій господар. Часом господар [597] ще й уночі їде в якесь товариство, і там уже він, певне, взагалі незрівнянний. Та про це я також нічого не знаю, бо барон ніколи мене ще туди не брав, і, мабуть, на це в нього є свої причини. Ну, а як мені гарно спати на м'якій постелі поблизу барона, я вже тобі казав.

А тепер поміркуй сам, шановний коте, чи може старий, буркітливий дядько звинувачувати мене в гультяйстві й розпусті, коли я живу таким життям, як оце докладно змалював тобі? Трохи раніше він таки мав вагомі підстави для всіляких докорів, — це правда, я вже тобі признався в цьому. Я тоді обертався в поганому товаристві, і особливо мені подобалось пхатися всюди, де мене не просять, надто ж на весілля, і влаштовувати там безглузду бучу. Проте все це я робив не з сутого потягу до бешкетів і бійок, а тільки з браку вищої культури, якої не міг набути в домі професора за тамтешніх обставин. Тепер усе змінилося. Але стривай! Кого я бачу? Он іде барон Алківіад фон Віпп! Він озирається, шукає мене... Він свистить! Au revoir(1), шановний!

(1) До побачення (франц.).

Понто блискавично кинувся назустріч своєму господареві. Зовнішність барона цілком відповідала тому образові, який я собі склав зі слів Понто. Він був дуже високий і не те що стрункий, а худий, як тріска. Вбрання, постава, хода, манери — все було в нього взірцем останньої моди, але доведеної до фантастичних крайнощів, і це надавало йому якогось дивного, химерного вигляду. Він тримав у руці маленький, дуже тоненький ціпок із крицевою ручкою і змусив Понто кілька разів перестрибнути через нього. Хоч яким здалось мені це принизливим, а проте мушу визнати, що в Понто, завжди дуже спритного й сильного, тепер ще й з'явилася грація, якої я раніше ніколи в нього не помічав. Взагалі ж у тому, як барон ішов дивною півнячою ходою, розставивши ноги, випнувши груди і втягнувши живота, в тому, як Понто граційно вистрибував біля нього, то спереду, то збоку, лиш коротко, а часом навіть пихато вітаючись із товаришами, що пробігали повз нього, — у всьому тому було щось таке, хоч і не до кінця зрозуміле для мене, що мені імпонувало. Я невиразно здогадувався, що мій приятель Понто розуміє під словами "вища культура", й силкувався остаточно з'ясувати це для себе. Але з'ясувати його було не так легко, вірніше, всі мої зусилля були надаремні. [598]

Згодом я збагнув, що перед деякими явищами безсилі всі наші мізкування, всі теорії, які ми укладаємо собі в голові, й що осягти їх можна лише живою практикою, а вища культура, якої набули у вишуканому товаристві барона Алківіад фон Віпп і пудель Понто, належить саме до таких явищ.

Барон Алківіад фон Віпп, проходячи мимо, дуже пильно розглядав мене в лорнетку. Мені здалося, наче я прочитав у його погляді цікавість і гнів. Може, він помітив, що Понто розмовляв зі мною, і поставився до цього неприхильно? Мені стало трохи лячно, і я швиденько подався сходами нагору.

Тепер, щоб виконати всі обов'язки сумлінного автобіографа, мені годилося б знов змалювати свій душевний стан, а краще цього не зробиш, як за допомогою кількох написаних у високому стилі віршів, що останнім часом так і сиплються з мене, як кажуть, мов із решета. Але я

(А. м.) на ці безглузді, жалюгідні іграшки згайнував найкращі роки життя. І тепер ти нарікаєш, старий йолопе, і звинувачуєш долю, якій ти зухвало опирався! Яке тобі було діло до цих вельмож, до всього цього світу, з якого ти глумився, бо вважав його дурним, а сам виявився ще дурнішим! Треба тобі було триматися свого ремесла, так, ремесла, майструвати органи, а не вдавати з себе мага й віщуна. Тоді вони б не вкрали її в мене, моя дружина залишилася б зі мною, я сидів би як вправний ремісник біля верстата, дужі челядники стукали й гупали б молотками навколо мене, і ми творили б органи, що тішили б слух і око дужче за будь-які інші. І біля мене була б К'яра! А може, й веселі хлопчаки чіплялися б мені на шию, може, я б гойдав на колінах гарнесеньку донечку. Хай йому сто чортів, що заважає мені негайно втекти звідси й вирушити на пошуки втраченої дружини по всьому світі?

На цьому слові майстер Абрагам, що розмовляв сам із собою, шпурнув під стіл почату автоматичну іграшку разом з інструментами, схопився з місця й почав схвильовано ходити по кімнаті. Думка про К'яру, що тепер майже ніколи його не покидала, збудила в його серці болісну тугу, і так само як тоді, з появою К'яри, почалося для нього натхненне, сповнене високих поривань життя, так і тепер сама згадка про неї прогнала зухвале, породжене буденністю невдоволення тим, що він насмілився зазирнути далі за своє ремесло й віддатися справжньому мистецтву. Він розгорнув книжку Северіно й довго дивився на свою милу К'яру. Потім, наче сновида, що втратив здатність відчувати й тільки автоматично скоряється [599] своїй внутрішній спонуці, майстер Абрагам підійшов до скрині в кутку кімнати, зібрав накидані зверху книжки й речі, відчинив її, витяг скляну кулю і весь пристрій, потрібний для таємничого досліду з Невидимою дівчиною, прив'язав кулю до тоненького шовкового шнурочка, що звисав зі стелі, і прибрав у кімнаті так, як потрібно було для схованого оракула.