Яскрава вранішня зоря - Райт Річард

повернула голову до Джонні. Він лежав здивований серед галасливого натовпу. "Добре, що хоч не чує", — подумала.

— Починайте!

Жінка почула два постріли: вони пролунали один за одним, майже одночасно. Більше вона не дивилася на сина, вона сте— жила за білими, мокрими й кам'яними обличчями.

— Чуєш, чорна відьмо?

— Чи йому не однаково? Тепер він у пеклі — дивується, що його вцілило!

— А тепер її, шерифе!

— Дайте я! Вона застрелила мого друга!

— Гаразд, Піте!

Вона віддала вже більшу частину свого життя, перше ніж вони його відняли. Проте звук пострілу й пекучий вогонь, що обпалив їй груди, змусив її боротися за життя. Вона не скор— чилась, не підвелася, коли гаряча кров залила мокру холодну спину. Але раптом захотіла говорити. "Ви не дізналися, чого хотіли! Й ніколи не дізнаєтесь! Ви навіть не змогли мене вбити, я сама Прийшла сюди по смерть..." Вона відчула холодний дощ на очах, що вже тьмяніли, почула голоси. Губи безмовно вору— шилися: "Ви не дізналися, не дізнались..." Вона була така велична й зосереджена у світлі своєї зорі, у мирному спокої й незгасній силі, що навіть не відчула, як її тіло стає холодним, мов вітер і дощ із невидимого неба, вічного й незборимого, вільного і прекрасного.