На Сваннову сторону - Пруст Марсель

Відтак ми вже не будемо нарізно, всі перепони впадуть, знов нас пов'яже чудова міцна нитка. До того ж, це ще не все: мама, певна річ, прийде до мене!

Я гадав, якби Сванн побачив мою цидулку й здогадався, що в ній написано, моя туга видалася б йому зовсім смішною. А проте, як до мене дійшло згодом, його теж чимало літ в'ялила туга, і, мабуть, ніхто б мене так добре не зрозумів, як він. Цю тугу, яка бере, коли кохана істота веселиться там, де тебе немає, куди тобі зась, роздмухувало в ньому кохання, для якого, власне, ця туга й створена, яке неодмінно її собі підгорне й для себе привподобить. Коли ж, як це було зі мною, туга окриє тебе до того, як у твоєму житті з'явиться любов, то, виглядаючи любови, вона, ще млиста й вільна, ще не прихилившись і граючи то на одному почутті, то на іншому, сьогодні стає синівською відданістю, а завтра — товариською приязню. Ба більше: Сванн пізнав і ту радість, із якою я пережив першу свою пригоду, коли Франсуаза сказала мені, що цидулку передадуть! Цю облудну радість приносить приятель або родич коханої жінки, коли, рушаючи до дому чи до театру, де має зустрітися з нею на балу, на рауті, на прем'єрі, він помічає, що ти никаєш коло ґанку, марно сподіваючись, що тебе зведе з нею випадок. Він знічев'я підходить, питає, що ти тут робиш. Ти вигадуєш, ніби тобі для нагальної справи потрібна ота його родичка чи приятелька. Він запевняє, що побачитися з нею нема нічого простішого, запрошує до холу і обіцяє за п'ять хвилин прислати її до тебе. Як ти щастиш його!

Ось так само я щастив тоді Франсуазу — доброзичливого посередника, чиє одне слівце зробило для мене прийнятним, людяним і навіть майже приємним загадковий, чортячий шабаш, під час котрого, як мені допіру вважалося, вражі вихори, грішні й розкішні, несуть геть, та ще й змушують збиткуватися з мене ту, кого я так кохаю!

Якщо судити з цього зустрінутого нами родича, втаємниченого в жорстоку містерію, то й інші запрошені на бал позбавлені всього сатанинського. І ось як у раптово зазяялий вилам пробираєшся в недоступний для тебе світ зажитих нею й невідомих тобі втіх; і ось ти вже уявляєш собі, посідаєш, поділяєш, майже сам і створюєш одну з тих хвилин, з яких складаються ці розваги, хвилину таку ж справдешню, як усі інші, можливо, навіть найваговитішу для тебе, бо твоя кохана до неї причетна: це саме та хвилина, коли їй скажуть, що ти там, унизу. І безперечно, наступні хвилини веселощів, власне, не так-то й різняться від цієї, не можуть бути блаженнішими від цієї і не можуть завдати тобі такої муки, скоро доброзичливий приятель вирік: "Та вона з дорогою душею зійде до тебе! їй буде куди охвітніш побалакати з тобою, ніж нудитися нагорі!" Гай-гай! Сванн пересвідчився на гіркому досвіді, що найкращі наміри посередника безсилі проти жінки, роздратованої тим, що чоловік, який їй байдужий, не дає їй спокою навіть на балу. Приятель часто спускається до тебе сам, без неї.

Мама не прийшла й, не щадячи мого самолюбства (я волів би, аби вигадка про ту річ, за яку вона нібито мене просила, лишилася неспростованою), передала мені Франсуазою: "Відповіді не буде", — слова, які потім так часто говорили при мені портьє бідолашним дівчатам у дорогих готелях або служники в гральнях.

— Що? Він не сказав нічого? — перепитували вони здивовано. — Бути не може! Адже ви передали йому мого листа? Гаразд, я почекаю.

Одна з таких дівчат, котра запевняла портьє, що обійдеться без додаткового газового ріжка, якого той хотів запалити для неї, лишилась чекати й чула тільки, як портьє та посильний гомонять про погоду й як портьє, глипнувши на годинник, раптом послав співрозмовника поставити замовлений пожильцем напій у цебро з льодом. Так і я, відкинувши пропозицію Франсуази приготувати мені настоянку й посидіти зі мною, відіслав її до буфетної, сам ліг і заплющив очі, намагаючись не дослухатися до гомону в садку, де вже пили каву. Але за якусь хвильку відчув, що, пишучи того листа до мами, ризикуючи розгнівати її, я настільки наблизився до неї, що ніби реально переживаю мить її появи і тому заснути, не побачивши мами, не маю змоги. Й серце моє з кожною хвилиною тьохкало все болючіше, бо, вмовляючи себе заспокоїтися й улягти недолі, я тільки роз'ятрював душу.

Нараз гризота вщухла й змінилася раюванням, як ніби подіяли сильні заспокійливі ліки: я постановив навіть не заснути, не побачившись із мамою, і будь що поцілувати її, коли йтиме до себе в кімнату, хай навіть потім вона на мене довго гніватиметься.

Край мукам, чеканню, прагненню та побоюванню — все це звеселило моє серце бурхливою радістю. Я тихо прочинив вікно, сів на ліжку й зачаївся, щоб мене не почули внизу. За вікном усе ніби завмерло в напруженій німоті, боячись скаламутити місячне сяйво, а воно, розтягуючи за кожною річчю тінь, густу й дебелу, подвоювало її й відкидало далі. Все довкілля витоншувало й водночас розгорталось, як розгортається сувій ватману; що поривалось ворушитися — скажімо, листя каштана, — ворушилось. Але це його шелевіння, дрібне, всеосяжне, відпрацьоване до найменших відтінків найбільшої досконалости, не доплескувалося до навколишнього, не зливалося з ним, залишалось острівцем. Найдальші відголоси, накладаючись на цю тишу, яка не поглинала їх, і доносячись, мабуть, із садків, розташованих на тому краю містечка, сприймалися такими "довершеними" в своїх переливах, що, здавалося, враження далечі вони завдячують своєму піанісимо, на взірець тих мотивів, які так віртуозно виконує під сурдинку консерваторський оркестр: жодної ноти не пропало, а в слухачів складається враження, що звуки лунають десь далеко від концертної зали, і всі старі абоненти, — зокрема бабусині сестри, коли Сванн пропонував їм свої місця, — нашорошували вуха, ніби дослухаючись до далекого тупоту маршової колони, яка ще не звернула на Тревізьку вулицю.

Знаючи своїх батьків, я усвідомлював, що моя витівка може мати для мене найтяжчі наслідки, куди важчі, ніж міг сподіватися сторонній: такі, які, на їхню думку, чимось мені справді загрожували. За того виховання, яке давали мені, провини оцінювались інакше, ніж в інших дітей. Над усіма переступами (мабуть, тому, що від них треба було стерегти якнайпильніше) мене навчено ставити ті, котрі, як до мене дійшло лише нині, ми звичайно чинимо, піддавшись нервовому збудженню. Але тоді такого виразу в обігу не було, чим викликаються подібні провинності — мені не пояснювали, а то я міг би додуматися до того, ніби це річ прощенна або що подолати її мені не до снаги.

Проте я легко розрізняв ці провинності з туги, яка їм передувала, і з суворої кари, яку вони накликали, і нині знав, що вчинений мною вибрик належить до тих, за які мене завдавали на сувору розправу, але тільки куди важливіший. Якщо перейму матір, коли вона підніматиметься до свого покою, і вона побачить, що я на ногах, аби ще раз їй сказати "на добраніч" у коридорі, мене вдома більше не залишать, а завтра ж вирядять до інтернату, це вже як стій! Ну що ж! Навіть якби я мав за п'ять хвилин викинутися з вікна, мене б і це не спинило. Мною водило єдине прагнення: побачити маму, сказати їй "на добраніч"; я зайшов у цьому своєму пориванні надто далеко, пізно вже відступати.

Я почув кроки — це випроводжали Сванна. І тільки-но дзвінок біля хвіртки сповістив, що гість пішов, я підкрався до вікна. Мама спитала батька, чи смакував йому лангуст і чи не просив пан Сванн докласти йому кавового та фісташкового морозива.

— Мені воно не дуже сподобалося, — визнала мати. — Наступного разу треба спробувати інший наповнювач.

— А як наш Сванн змінився! — вирекла моя бабуся у перших. — Дід, та й годі!

Сванна вона завжди бачила молодим, аж це вражено відкрила, що він уже не першого віку. Зрештою ненормальну, передчасну, ганебну старість Сванна зазначили всі мої родичі і вважали, щ0 так йому й треба, це доля всіх парубків, для тих довге сьогодні, позбавлене свого завтра, триває довше, ніж для інших воно в них зовсім порожнє, хвилини від ранку набігають одна на одну не ділячись потім між дітьми.

— Мабуть, з нього добре варить воду ота безсоромниця жінка, адже вона на очах цілого Комбре живе з таким собі Шарлюсом. Це осудовисько людське!

Мати зауважила, що в останній час Сванн трохи повеселішав.

— І зараз не надто часто протирає очі або проводить рукою по лобі — такий характерний жест робив його батько. По-моєму, дружину він уже розлюбив.

— Авжеж, розлюбив, відгукнувся дідусь. — Він уже давно написав мені про Це в листі, тоді я не надав був цьому ваги, проте лист не залишає жодних сумнівів щодо його почуттів до дружини, принаймні його любови... Ага, а чому ви так і не подякували йому за асті? — звернувся дід до своячок.

— Як то не подякували? Мені навіть здається, що я зробила це досить тонко, — заперечила бабуся Флора.

— Атож, ти це провернула дуже добре, я просто в захопленні, — докинула слівце бабуся Селіна.

— Ти теж не дала маху.

— Ще б пак, я пишаюся реплікою про ґречних сусідів.

— Тобто як? Це у вас називається подякувати? — вигукнув дідусь. — Я все добре чув, але побий мене грім, якщо здогадався, що це стосується Сванна. Можете бути певні, що він нічого не зрозумів.

— Та ні, Сванн не такий дурний, я переконана, що він збагнув. Не могла ж я сказати, скільки було пляшок і почім!

Зоставшись удвох, батьки посиділи трохи, тато мовив:

— Гаразд. Якщо ти не заперечуєш, підемо спати.

— Це якщо не заперечуєш ти, мій друже, в мене сну — ані же. А втім, навряд щоб мене розворушила ця безневинна кава ґлясе. Але в буфетній горить світло; ну, як славна Франсуаза й досі там, я попрошу її розстебнути мені корсаж, поки ти лягатимеш.

І мама відчинила ґратчасті двері, що вели з сіней на сходи. Небавом я почув, як вона піднімається, аби причинити в себе вікно. Я шаснув у коридор, Серце моє тенькало так сильно, що ялі ве йшов, але тепер воно калатало уже не з туги, а з радощів і страху. Я побачив на сходах світло від маминої свічки, потім і саму маму й кинувся до неї. В першу мить вона лише здивовано глипнула, тоді її обличчя спалахнуло гнівом. Вона не сказала мені жодного слова; між іншим, через якусь дрібницю зі мною часом не розмовляли по кілька днів. Якби мама бодай обізвалася, то це означало б, що зі мною можна говорити й для мене це, мабуть, було б ще страшніше, я б гадав, що сварка — дрібниця проти загрози навислої наді мною кари мовчання.