Амок - Мавр Янка

Він смердить — і гнилим сиром, і гнилим м'ясом, і часником. Але всередині його є ніби сметана, досить смачна і оригінальна на смак. Кажуть, навіть серед європейців є любителі, готові їхати на край світу, щоб тільки покуштувати цього дур'яну.

Дуже дорогим вважається мангустан, на зразок нашого яблука. Всередині його є "морозиво", яке їдять ложечками. Це дуже делікатні фрукти, вони не можуть зберігатися більше сорока восьми годин навіть у льоду.

Ось манго з смаком скипидару, ось рамбутан і плід, схожий на каштан, дуку — щось на зразок винограду — й багато інших плодів. Але наші люди кажуть, що всі ці штуки не варті однієї доброї антонівки. Мабуть, яванець так само не віддав би свого дур'яну за всі наші яблука й груші.

Більшість торговців на базарі були китайці, далі араби. Малайців зовсім мало, переважно ті, що продавали свої власні сільськогосподарські продукти.

Навколо всього Великого та Індійського океанів, мабуть, не знайдеться більш-менш значного міста, де б китайці не мали свого окремого китайського кварталу. Так само й у Батавії, де їх тридцять тисяч чоловік. І більшість торговців на базарі були китайці. Серед них є й багаті, яких голландці призначають начальниками китайського кварталу, з гучним званням "капітана" чи "майора". І такий "капітан" так грає на дудку голландців, що. краще й не треба. Китайці також найкращі ремісники. Тут на базарі або на вулиці біля своїх хат вони відкрили майстерні. Ще більше є бездомних китайських робітників-кулі, але вони розсіяні по плантаціях, підприємствах і різних інших місцях, де є потреба в дешевій робочій силі. Всього китайців на Яві понад мільйон.

Значне місце займають і араби, у яких так само є окремий квартал. Вони — основні конкуренти китайців.

Лише господарі країни — малайці не вміють пристосовуватися до торгівлі та різних промислів і працюють в основному по найму.

Обабіч базару йшли канали, а по них туди й сюди снували навантажені човни.

Тугай ішов навпростець, притримуючи свій бриль, щоб не злетів. На базарі він побачив мінгера Піпа.

Якийсь араб настирливо пропонував Піпу купити саронг.

— Туан! Ви випадково прийшли сюди, і я хочу зробити вам приємність. Купіть цей саронг! Його привезли з глибини країни, він колись належав стародавнім яванським царям XVI століття. Подивіться тільки, яка робота! В Європі ви матимете за нього в сто разів більше. Користуйтеся нагодою! Всього тільки сто п'ятдесят гульденів.

Саргон справді був цікавий, різноколірний, яскравий і мав старовинний вигляд. І коли араб з'їхав на вісімдесят гульденів, Піп не витримав спокуси і купив чудовий саронг, з тих, які виробляються в Європі в масовому масштабі по вісім гульденів за штуку!

Відвернувшись у інший бік, Піп натрапив на чоловіка, який увесь був обкручений… страшними зміями! Вони ворушилися, задирали голови, висовували язики. Найменша з них була товщиною з руку.

— Туан! Купіть боа! Хороші боа! По десять гульденів за штуку. Купіть! Кращих ніде не знайдете! Ну, по п'ять гульденів, а цього віддам за три.

— Ні, ні, не треба! — замахав руками Піп і швидко пішов геть.

Ця пригода навіть зіпсувала йому настрій. Він жадав зустрітися з такими гадами де-небудь у первісному лісі, серед хащів, бамбука, а тут — на тобі — пропонують на базарі по три гульдени, як ковбаси в Амстердамі. Просто прикро дивитися!

Тугай пішов далі. В кінці базару він помітив юрбу і якесь хвилювання серед людей. Протовпившись уперед, побачив на землі хлопчика років десяти, який лежав непритомний. Голова його була залита кров'ю.

Худий напівголий малаєць тремтячим від обурення голосом говорив:

— Маленький Сідні сидів оддалік і дивився, як панн в своєму саду гралися м'ячем. Сідні не ліз, не підходив до них. І от м'ячик перелетів у сусідній сад. Вони покликали Сідні й наказали, щоб він поліз у чужий сад і дістав м'ячик. Сідні боявся лізти в сад білих. Він знав, що його за це поб'ють. Він почав проситися. Тоді один панич закричав: "Як ти смієш відмовлятися, собача?!" — і, вхопивши палицю за тонкий кінець, ударив Сідні по обличчю. І от… у Сідні нема ока. Вибите… зовсім… Прокляття! Прийде і на вашу голову кара!..

Навколо загули, застогнали всі ці бурі, жовті напівголі люди.

— Що ж це таке?

— Доки ж вони знущатимуться?

— Милосердя у них нема!

— Якого милосердя від них чекати? Знищити їх усіх треба!

Кулаки стискалися, очі блищали, але при останніх словах люди боязко озирнулися. Незвичні були такі слова проти панів, споконвічних хазяїв, могутніх, білих, багатих!

Але тут не втримався Тугай, скочив на якусь скриню і загримів:

— Браття! Ви ж бачите таке на кожному кроці, ви ж знаєте, що ви раби, а все ще боїтеся навіть голосно сказати про це. Чому? Бо ви звикли вважати їх непереможними, могутніми, майже богами! Рабські почуття в'їлися вам у кістки. Доки ж це буде? Час уже підвести голову й заявити, що й ми люди. Мало того, — сказати, що ми господарі своєї країни, і, нарешті, зовсім прогнати непрошених гостей. Ви ж знаєте, що їх тільки жменька, що на кожного з них нас припадає тисяча. Подумайте лише про це і ви побачите, що ми самі винні в своєму становищі, ми самі несвідомі й незгуртовані. Якби тільки ми всі захотіли, ми одразу стали б самі собі господарями…

Захоплено слухав народ ці слова, дивувався, що вони такі сміливі й разом з тим зовсім прості й зрозумілі. І справді, білих так мало, навіть зараз навколо жодного нема. І якби тільки всім одразу домовитися…

Але з'явилися "вони". Спочатку безпорадно метушилися поліцейські, та це були "свої", і на них не дуже зважали.

А через кілька хвилин з'явилися уже "справжні" пани: білі, озброєні, на конях; натовп швидко почав розходитись. Але залишилося ще багато рішучих обідраних людей, яким так не хотілося розлучатися з своїми мріями, так хотілося зараз же починати…

Тугай завчасно все передбачив.

— Товариші! Не рискуйте даремно, розходьтеся. Та пам'ятайте одно: швидко, дуже швидко настане час, коли доведеться виступити всім одразу. Чекайте цього часу й готуйтеся!

І Тугай зник у ту хвилину, коли підскакали жандарми. Дорогою вони схопили кілька чоловік, кількох побили нагаями, а на місці застали тільки батька з Сідні на руках.

— Забирайся швидше з своїм падлом! — крикнув один жандарм і вдарив нещасного батька по плечах. Кров потекла з рани і змішалася з кров'ю сина…

Тугай тимчасом скинув бриль, скочив у канал і почав собі спокійно купатися серед човнів, ніби вся ця справа його не цікавить. Коли він пішов далі, на ньому замість бриля була вже хустка, пов'язана ззаду.

Через деякий час він підійшов до старовинної мурованої "брами, яка лишилася від якоїсь давньої стіни чи фортеці… На. цій брамі на кінці списа стирчав скам'янілий, облитий вапном череп, як у людоїдів у деяких глухих закутках землі. Але ця іграшка, видно, була зроблена зовсім не людоїдами, бо на ній був напис голландською мовою:

"Так покарав король зрадника Пітера Ельбервельда. 14 квітня 1722 р".

Цей Пітер був метис, але ненавидів європейців не менше, ніж чистокровний яванець. Він підготував сміливе повстання на всіх найближчих островах, було уже призначено день, але одна жінка-яванка зрадила — і все загинуло.

Назустріч Тугаю йшли два робітники. Глянувши вгору, один з них сказав:

— Ось кому б треба поклонятися замість тієї дулі.

Другий так само підняв голову й задумано додав:

— І по клонитимуться коли-небудь. На жаль, досі чомусь мало було у нас таких людей.

Почувши це, Тугай спинився і, видно, хотів заговорити з робітниками, але ті вже минули його, і він пішов далі навпрошки, через пустир. Там видно було якусь групу людей, переважно жінок. Тугай підійшов ближче й побачив щось дивне.

На землі, лежала допотопна, кажуть, китайська гармата, вірніше, один ствол від неї. Вона була старанно обкладена камінням, а на кінці до неї була припасована величезна дерев'яна… дуля! Навколо гармати сиділи на землі жінки й мовчки, урочисто дивились на дулю. Ось підійшла ще одна молода жінка, склала долонями руки, підняла їх вище голови і уклонилася дулі до самої землі. Потім поклала біля неї якусь їжу. Навколо дулі були різні речі: горщики з рисом, торбинки, бляшанки, шматки тканини, квіти, фрукти і різний інший дріб'язок.

— Чекаєш? Швидко? — тихо спитала новоприбулу сусідка.

— Мабуть, швидко, — відповіла та.

— А мені от бог не дає, — зітхнула перша. — Скільки вже разів я тут була! Скільки жертв приносила! Видно, не приймає дух.

— А я й сама не знаю, чи радіти мені, чи сумувати. Мій, здається, просить начальство, щоб йому замінили дружину. Куди я тоді дінуся з дитиною?

— Так її ж візьмуть виховувати на державні кошти.

І жінки знову замовкли.

— Воно так, але важко розлучатися.

Тугай стояв поруч і гірко усміхався. Він добре знав усе це. Гармата з дулею давно вже вважається чудодійною, і затуркані жінки здавна звертаються до неї у своїх справах відносно дітей. Не знав він тільки, звідки, як і чому прилаштована була ця дуля. Може, пожартували голландці? Принаймні вони не перешкоджають поклонятися цій святині і, мабуть, охоче наробили б ще багато дуль.

Розумів Тугай і розмову двох жінок. Одна з них була "пайковою дружиною" голландського солдата. Разом з іншим утриманням солдатам тимчасово даються дружини, зрозуміло, з "місцевих". Вони готують їжу, перуть білизну, обслуговують своїх чоловіків, а потім… лишаються "на волі".

Тугаєві так хотілося розтлумачити їм, яку дурницю вони роблять, але він добре знав, що це даремна справа. Тут він з подивом помітив, що серед жінок є один старий чоловік.

— І ти, дідусю, прийшов поклонятися цій дулі? — спитав Тугай.

— Не думай, що це тільки жіноча справа, — поважно сказав дід. — Це так само справа загальна, державна.

— Ну?! — здивувався Тугай.

— Невже ти не знаєш? Ех ви, молодь сучасна! Ганьбите все старе, не цікавить вас навіть доля батьківщини.

— Хіба від цієї дулі залежить доля нашої країни? — засміявся Тугай.

— Може, і від дулі, а більше від гармати. Давно-давно, коли білі тільки ще загрожували нам, аллах послав нам дві такі гармати, щоб оборонятися. Та. наші замість того, щоб дати дружну відсіч, почали сваритися поміж собою, — і тоді гармати були поділені: одна лишилася тут, друга опинилася десь далеко, в середині острова. Але аллах при цьому сказав: "Коли ви всі домовитесь, помиритесь, тоді гармати знову будуть разом, і тоді настане кінець білій владі".