Амок - Мавр Янка

Але величезний незграбний човен опинився перед самісіньким носом корабля. "Саардам" ще більш уповільнив хід.

— Геть з дороги! — закричали з корабля.

— Та його наполовину залило водою! — вигукнув хтось.

І справді, човен був наповнений водою, а в цій воді кричали від жаху чотири темні чоловіки.

Капітан розсердився. Він уже хотів дати команду "вперед", щоб зовсім втопити цих дикунів — хай не стають поперек дороги. Але в ту ж мить йому спало на думку, що важкий величезний човен може пошкодити й самий корабель. І замість "вперед" він наказав "назад". Корабель зовсім опинився й поволі почав завертати, щоб обминути човен.

Звісно, що всі люди на кораблі зацікавились такою пригодою. Вони збилися докупи на носі, й дехто сміявся, а дехто співчував рибалкам.

Лише Салул і його товариш Барас ніби нічого не чули й не бачили. Вони навіть не глянули в той бік, а тільки для чогось опустили з корми у воду два кінці вірьовки і міцно їх прив'язали. Ніхто цього не помітив.

Потім вони про щось поговорили, й Барас мерщій побіг униз.

"Саардам" тимчасом обминав човен. Раптом погасла електрика.

— Знову щось сталося?! — загримів зверху голос капітана. — Розстріляю! Зараз же полагодити, а поки що засвітити ліхтарі! Щоб через хвилину було світло!

Хоч ліхтарі були завжди напоготові, але цього разу їх чомусь або не знайшли на своєму місці, або вони були зіпсовані.

Зчинилася метушня. Люди бігали по палубі, шукали, кричали, світили сірники, але все це робилося безладно.

Капітан від здивування та обурення навіть кричати не міг; кілька хвилин він стояв, немов скам'янілий, не вірячи своїм очам і вухам. Як!? На військовому кораблі, вночі у морі, поряд з чужими людьми таке безладдя, темрява, гармидер! Та за це ж треба розстріляти всю команду і його самого разом з усіма!

— Що це таке? Тут є, здається, чужі?! До зброї! — почувся голос лейтенанта. Але тієї ж миті він відчув страшенний удар по голові й упав непритомним.

— Нікого з чужих тут нема, — сказав спокійно Салул, — зараз буде світло.

Але на палубі тимчасом почало коїтися щось зовсім незрозуміле, — боротьба, крики, штовханина.

— Зрада! Обороняйтесь! — знову залунали голоси, і на всьому кораблі в темряві почалася бійка. Прокльони, шум боротьби, люте гикання або смертельне хрипіння. Ось кілька разів хлюпнула вода за бортом; невідомо. тільки, чи сама кинулась рятуватися людина, чи її викинули.

Капітан з рульовим були самі на своєму містку. Ще при першому вигуку лейтенанта капітан вихопив револьвер і дав сигнал:

— Тривога! Всі наверх!

Але його наказ не був виконаний. Ніхто не прибіг знизу, і боротьба тривала далі. Пролунало кілька пострілів, та й усе.

Капітан відразу зрозумів, що це безладдя може погубити їх. Треба було, чого б це не коштувало, зібрати своїх в одне місце. Він вистрілив з револьвера і крикнув:

— Збиратися сюди, до мене!

Він уже бачив, що хтось нападає, але хто саме і скільки їх? Крім тих чотирьох рибалок, у човні нікого, здається, не було видно. Невже ж це тільки вони? А коли ні, то хто ще, звідки й як?

Але роздумувати не було часу. Принаймні було видно, що нападає багато людей.

— Світло, світло швидше! — знову закричав капітан униз, до механіка.

І знову відповів йому спокійний голос Салула:

— Зараз, зараз, капітане!

Тимчасом решта команди зібралася в одне місце, біля капітанського містка, і відбивалася, чим хто міг. Уже видно було, що навколо зібрався великий натовп чужих людей. Можна було вже стріляти у них, не боячись влучити в своїх.

— Де ж ваша зброя, мерзотники ви, зрадники! Чому не стріляєте? — крикнув капітан до своїх солдатів і почав сам стріляти в натовп ворогів.

Тоді й звідти посипалися кулі, і за якусь мить капітан похитнувся, поранений у руку і в бік.

Тільки тоді спалахнуло світло і осяяло корабель. Те, що побачив капітан, вразило його дужче, ніж кулі.

Вся палуба була заповнена місцевими жителями. Їх було чоловік шістдесят. Деякі одягнені, як і всякий білий, інші тільки в штанях або коротких спідничках. Чоловік двадцять держали напоготові рушниці, а решта мала в руках криси (криві кинджали). Попереду, як начальник, стояв Салул з револьвером лейтенанта в руці, а поруч з ним шість чоловік з команди "Саардам" в повній голландській королівській формі і при зброї. Звісно, ці матроси були з індонезійців.

Поруч сидів на палубі лейтенант, який щойно прийшов до пам'яті і поглядав навколо, не розуміючи, що тут робиться. Трохи далі лежало чоловік десять убитих і тяжко поранених матросів та тих, що нападали. А біля містка збилася докупи решта оборонців — п'ятнадцять-двадцять чоловік, з яких тільки два-три мали зброю.

— Зрадники! Що ви робите? Вас же розстріляють, як собак! Покайтеся, доки не пізно! Я обіцяю, що вам подарують принаймні хоч життя, — звернувся капітан до своїх зрадників-матросів.

Вони тільки засміялися у відповідь, а Салул сказав:

— Знаємо ми ваші обіцянки. Та, відверто кажучи, нам і каятися нема ніякого бажання, бо ми робимо добру справу.

Від такої образи капітан рвонувся, хотів знову схопитися за револьвер, але невистачило сили. Голова запаморочилась, і, він опустився додолу.

Внизу, під палубою, на той час лишалося чоловік тридцять п'ять команди. З самого початку нападу люки були щільно зачинені та закріплені, і половина команди лишилася внизу в полоні. Вони чули, що на палубі йде бій, чули тупіт, грюкіт, стрілянину, але нічим не могли допомогти, хоч і зброї в них було більше, ніж треба. Вони могли б перемовлятися через слухову трубу, яка йде з машинного відділення до капітанської будки, але тепер не було кому з ними говорити.

Тоді вони почали грюкати й ламати люки, та це була безнадійна справа. Крім того, внизу добре знали, що нагорі вистачило б кілька чоловік, щоб справитися з ними всіма, досить тільки почати висовувати голови з люків. Так вони й змушені були чекати, доки їх долю вирішать там, нагорі.

Більше половини з них були індонезійці. Вони мали відокремлені від голландців приміщення і завжди відчували себе людьми другого гатунку. Але їх так виховали й так призвичаїли до цього становища, що рідко кому могло спасти на думку, ніби це несправедливо. І все-таки голландці не були впевнені, що їхні "товариші" захищатимуть їх.

Тимчасом на палубі Салул говорив матросам:

— Ви самі добре знаєте, що захищатися ви не можете — і зброї у вас майже зовсім нема, і самих вас менше за нас. Здавайтеся швидше.

Справа була настільки ясна, що доводити довго не довелося. Матроси-тубільці й самі хотіли таким чином скінчити справу, і лише страх перед білими примушував їх чекати, поки ті почнуть першими. А білих матросів було всього кілька чоловік. Побачивши, що капітан і лейтенант вибули із строю, вони підняли руки, а за ними дружно підвелися всі кольорові руки.

Через хвилину все було скінчено. Тих, що здалися, відвели вбік і взяли під варту.

Лишалася половина команди внизу.

Салул піднявся на місток і звернувся до них через переговорну трубу:

— Корабель в руках яванського народу. Команда на палубі здалася і роззброєна. Капітан поранений, і йому потрібна лікарська допомога. Опір з вашого боку — безглуздя. Пропонуємо вам здатися.

Внизу серед голландців особливо гарячився молодий мічман ван-Хорк. Він так і горів бажанням розпочати бійку з "розбійниками". Він читав багато книжок, де голландці завжди були героями, завжди всіх перемагали, особливо різних там дикунів і піратів. Він і сам марив про таке геройство, часто жалкував, що йому ні разу не випадало зустрічатися з ними і навіть розраховувати на це не доводилось, бо навколо було так тихо, спокійно, буденно.

Нарешті, рішуча хвилина настала, і ось — на тобі: навіть скористатися нею не можна, сиди тут і чекай невідомо чого.

За відсутністю вищого начальства, яке лишилося нагорі, мічман ван-Хорк був тут старшим командиром. Він уже уявляв собі, як із своїми вірними матросами визволить корабель, як прославиться не тільки на всю Голландію, а навіть на весь світ.

— Брати! — звернувся він до свого загону. — Нас тридцять чотири чоловіки, в наших руках уся зброя і, можна сказати, весь корабель, машини, припаси. Без нас вони не зможуть просунути корабель ні на крок. Навіть коли ми пустимо машини без керма, то все одно приб'ємося до якого-небудь берега, а там уже прийде й допомога. Мало того — якщо ми нікуди й не просунемось, а продержимось на місці до ранку, то нас також помітять і прийдуть на допомогу. Не забувайте, що ми знаходимось у людному місці, біля своїх берегів.

Міркування були слушні, і навіть Гуз, який спокійно сидів і димів із своєї люльки, і той мовчки кивнув головою на знак згоди.

В цю мить передали, що згори надійшла пропозиція здатись.

Ван-Хорк побіг до труби.

— Хто ви такі і як ви посміли нападати на військовий державний корабель?

— Ми — господарі цієї країни і беремо корабель у свої руки, — відповів якийсь знайомий голос, але мічман не міг одразу впізнати чий.

Ван-Хорк аж позеленів від злості.

— Скоро ми побачимо, хто тут господар! — відповів він, ледве стримуючись. — А поки що пропоную вам здатися. Бо через кілька годин ви будете гойдатись на шибениці.

— Ось тобі й на! — звернувся Салул до своїх малайською мовою. — Бачите, вони пропонують нам здатися!

Це викликало веселий сміх серед повстанців. Потім Салул знову сказав у трубу:

— Ну, тоді ми знайдемо засоби заспокоїти вас. Поки що подумайте.

— Подумайте і ви, поки не пізно! — крикнув у відповідь ван-Хорк.

"Саардам" увесь цей час стояв на місці, машини глухо гули, працюючи вхолосту. Корабель навіть почало відносити трохи назад. Ззаду було причеплено чотири човни, на яких приїхали інсургенти (повстанці). Електрика на палубі погасла: це внизу вимкнули світло.

— Тим краще, — сказав Барас, — нам все одно немає потреби бути дуже освітленими.

Було годин десять. До ранку лишалося ще вісім годин. Навколо було тихо. Рух у Зондській протоці завжди дуже незначний, оскільки вона веде в південну безлюдну частину Індійського океану. Ліворуч темнів "Поперек Дороги", далеко праворуч миготів вогонь маяка.

Інсургенти почали радитися. Стояло питання: що робити далі?

— Ми маємо у своєму розпорядженні вісім годин, — сказав Салул, — час немалий. Але як заволодіти серединою корабля? Чи не спробувати штурмом взяти їх?

Найстарший з новоприбулих, Гудас, похитав головою і сказав:

— Це невигідно з двох причин: по-перше, вони можуть усіх нас по черзі перебити, а по-друге, під час такої бійки всередині корабля легко можуть вибухнути боєприпаси, і тоді ми не тільки всі загинемо, але й втратимо найдорожче для нас — зброю.

Саме в цей момент з півночі подув легкий вітерець.